Кохання починається з кави (збірка) - Власюк Анатолій

Але то, мабуть, була легенда.

3

Після відвідин могильного лікаря й випитої горілки Славко, дошкандибавши до ліжка, поринув у напівзабуття-напівсон. Він бачив щось біле і приємне, чув якусь музику і здогадувався, що його ще не хочуть бачити в тому, кращому, світі, але дають зрозуміти, що там йому буде добре, натякаючи, щоби не дуже комизився, прощаючись із життям. За якусь мить оте біле й приємне викристалізувалось у голубине крило – і не в одне, а в багато-багато голубиних крил. Вони неначе плавали в повітрі, окремо, без тіл і голівок, без лапок і кумедних дзьобиків, – і Славко силкувався зрозуміти, що б це мало значити.

Він занадто багато думав уві сні, хоча подібне не було передбачене умовами його перебування на грішній землі. Напівзабуття-напівсон закінчилося набагато швидше, ніж він зміг би усвідомити, що ж означали оті голубині частки тіла, що плавали в повітрі. Усвідомлення й розуміння сну не йшли до нього довгі дні, хоча інтуїтивно Славко відчував, що це не просто сон, а знак Божий, і від того, як він зуміє його витлумачити, залежить його подальше існування не лише тут, а й там.

Поміж тим закінчилася задумлива зима й виглянуло оманливе весняне сонечко. Старого потягнуло надвір. Він давно не бачив своїх голубів і тільки-но з'явився на порозі, вони метнулися до нього, ніби не було розпачливо довгої зими.

Голуби залишилися його слабкістю на все життя. Навкруги дивувались їхній взаємній любові. Навіть стара, аби не дратувати чоловіка, нічого не казала, лише відводила потайки душу сусідці, й вони разом приходили до висновку, що Славкові чогось бракує.

А йому й справді бракувало в цьому житті. Бракувало любові людей. І тому він любив голубів. Мудрі птахи, якими їх вважав Славко, відповідали йому взаємністю.

Декілька років тому біля псячої буди він зробив загороду три на три метри, поставив штахетини. Ніхто не розумів, для чого це потрібно. А Славко насипав туди зерна й відійшов убік. За якусь хвилину-другу на подвір'ї з'явилися голуби і одразу підлетіли до штахетин. Їх довго не треба було вмовляти. Вони перелетіли через штахетини й заходилися дзьобати зерно.

Славко підійшов ближче, став уважно дивитися. Збоку він нагадував турботливу матір, яка спостерігає за дітьми, намагаючись бути нейтральною в любові до них. Але якщо пильно придивитися, то можна виокремити ніжні почуття, що стосуються якоїсь однієї дитини. Здається, це ні в чому себе не виявляє, але з плином часу стає все помітнішою ота вища любов до когось одного, хоча матір залишається матір'ю для всіх своїх дітей.

Так і старий намагався бути добрим і ніжним для всіх своїх голубів, бо то були його діти. Він не виділяв нікого і нікому спеціально не підсипав кращого зерна чи в когось те зерно відбирав, аби віддати своєму улюбленцеві. Але чим більше він дивився на голубів і милувався їхньою красою, забувши про осоружний біль, тим частіше його погляд мимоволі вихоплював одного голуба, який неквапно, з почуттям власної гідності, дзьобав зернинки. Це сизе створіння з вузьким перламутровим комірцем на шиї, що виділяло його від інших голубів і голубок, відзначалося й якоюсь неприродною поведінкою, що була, здається, невластива пташиному племені.

Інші голуби, не дивлячись на те, що зерна було вдосталь і вистачило б ще не одному десяткові їхніх співплемінників, намагались якомога швидше видзьобати все, нічого не залишивши, ніби після цієї щедрої годівниці впродовж усього наступного життя їм довелося б голодувати. Вони не лише зірко й мужньо пантрували свою невеличку ділянку, а й намагалися дзьобнути бодай декілька зернин у сусіда, хоча в цьому не було жодної потреби, бо поки вони робили цей необачний – через власні захланність і жадібність – маневр, сусіди самі влізали на чужу – їхню – територію і буквально з-під дзьоба викрадали декілька життєдайних зернин. Нікому не приходило в куций розум, що краще й ситніше дзьобати своє зерно, не зазіхаючи на сусідське, і тим самим не порушувати ідилію мирного голубиного племені, яке неодмінно асоціюється власне з миром і спокоєм.

Не таким був улюбленець Славка. Він саме ставав улюбленцем, і любов до нього росла буквально по хвилинах. Він не лише не намагався дзьобнути чужого зерна, а й сам добровільно віддавав своє, коли хтось із жадібності чи через недоумкуватість загарбував його територію. Славків улюбленець з перламутровою смужкою на шийці спокійно вичікував, поки загарбник додзьобає чуже, тобто його, зерно, а тоді спокійно продовжував снідати.

Славкові видавалося, що голуб скоса дивиться на нього, намагаючись заслужити підтримку господаря бодай поглядом. І такої підтримки він, звісно, був удостоєний: Славко дивився лише на нього, не помічаючи, здавалось, нічого навкруги, навіть інших голубів. У цілому світі були лише вони двоє, і нікого більше не потребували. Від цього філософського споглядання біль поволі зникав – і Славкові хотілося, щоби це сталося назавжди.

У старого ця думка лише десь народилась, але тіло вже виконувало волю розуму. Різко нагнувшись, він вихопив свого улюбленця. Інші голуби сполохано злетіли з-під його рук, але за декілька секунд знову повернулися до свого зерна, ніби не існувало небезпеки і вони не могли так само опинитися в руках свого господаря, яким, безумовно, визнавали Славка. Він буцімто добрий до них, але хто знає, що в нього на думці.

А Славко гладив свого красеня, задивлявся йому в очі, мало що бракувало, аби поцілував голуба. Відчуття ідилії тривало недовго, бо старий відчував, що на його любов голуб відповідає страхом. Він боявся свого зверхника, а там, де бояться, не можуть любити. Різке нагинання за улюбленцем теж не минуло даремно для Славка. Біль у всьому тілі виринав із неосяжних глибин і все більше заповнював єство. При взаємній любові біль би зник назавжди, а тут старий сам був винен у тому, що порушив гармонію, баланс добрих і злих сил, співмірність між позитивною та негативною енергіями в собі й навколишньому світі. Його організм видав хибний імпульс, і він піддався йому. Любов до голуба перейшла межі і боляче вдарилась у свою протилежність, приносячи Славкові не лише біль, а щось більше, чого він поки що не усвідомлював. Біль завжди є передвісником чогось іншого, страшнішого і незворотного, але людина цього не розуміє.

Вперше йому не хотілося жити, і Славко розумів, що це не через біль. Щось невідоме й невидиме відкрилось йому в ці миттєвості його життя, коли він тримав голуба. Ні, він його вже відпустив, відчуваючи слабкість, що розливалася по всьому його тілу. Улюбленець старого злякано злетів на штахетину, подалі від Славка, все ще не наважуючись злетіти донизу, щоби дзьобати своє зерно.

Славко не пам'ятав як дійшов додому, як упав на ліжко, як завив від дикого болю, як утратив свідомість і довго кудись летів, а назустріч йому – голуби. Він ніколи в житті не бачив, щоби вони сміялись, а тепер зрозумів, що це єхидні створіння. Оминаючи його, голуби залишали Славка сам на сам з бідою. І його улюбленець був на чолі цієї банди. Він не хотів і не прагнув допомогти йому.

4

Декілька днів Славко не вставав з ліжка. Йому справді було погано. Біль, здавалося, не вщухав ні на мить, але за іншого настрою він би неодмінно вийшов до голубів, не пропустивши нагоди побачити свого улюбленця. Славка заїла образа за останній випадок. Він і сам собі не зміг би пояснити, за що саме ображається на красеня з перламутровою смужкою на шиї. За те, що взамін своєї любові отримав страх від голуба? А на що він сподівався від нижчої за організацією пташини? І від людей за свою любов до них упродовж свого життя Славко отримував страх, а ще більше – підлість, невірність і ненависть. Чого ж вже вимагати від голубів? Але він хотів, особливо тепер, на порозі смерті, щоби йому за його любов платили ще більшою любов'ю, пробачаючи йому все перед незвіданою Вічністю, даючи йому набагато більше, ніж він давав до цього іншим. Все було марно – і голуби цього не розуміли, а Славко ніяк не міг змиритися з останнім програшем у своєму житті.

Стара, здавалося, вже й не відходила від нього, і Славко подумав, що вона чекає на його смерть. Проте усвідомлення цього не принесло йому стільки мук і болю, як нещодавній страх улюбленця-голуба, невдячна плата дурнуватої птахи за любов до неї. Славко дивився на дружину, ні про що не думаючи і нічого не згадуючи зі спільно прожитого життя. Він ніколи раніше так на неї не дивився, і вона не знала, що й думати. Цей погляд ішов із глибини душі, пронизував наскрізь, випалюючи все зсередини, і витримати його було неможливо. Але якби у Славка тієї миті запитали, куди він дивиться, смертельно хворий чоловік не зміг би відповісти на це запитання. Час ніби зупинився у його відчуттях. Складалося враження, що ще мить – і годинник почне свій відлік не вперед, а назад, повертаючись у минуле, викручуючи все шкереберть сатанинським чином у свідомості людей. Цієї думки Славко не зміг би висловити словами, але він думав саме так, і йому було по-своєму добре, і десь глибоко в душі жевріла надія, що так буде тривати нескінченно довго.

Він підвівся з ліжка, кволим голосом покликав стару, але її не було вдома. Мабуть, пішла в магазин, поки чоловік спав. Славко почалапав по кімнаті, широко розставляючи ноги, ніби під час морської качки, наївно сподіваючись, що таким чином не дасть заволодіти болю всім його тілом і все обмежиться лише однією ділянкою в області печінки. Але це був самообман, до якого старий вдавався не раз, заспокоюючи самого себе. Біль не можна було обдурити, і він поволі наростав. У Славка не було іншого виходу, як вийти надвір, щоби побачити голубів і, можливо, хоч на мить забути про свій біль. Ліпше б він цього не робив! Тільки-но Славко відчинив двері, щоби хапнути свіжого повітря, як побачив стару циганку. Та похапцем втікала з подвір'я, затиснувши під пахвами двох голубів. У старого вже не вистачило сил не те щоб затримати її й вернути своє добро, а бодай крикнути. Якийсь глухий стогін вирвався з його грудей, але ніхто цього не почув, навіть циганка, яка встигла зникнути. Славко кинув погляд на штахетини, за якими мали бути його голуби. Крізь щілини він побачив, що вони на місці, спокійно дзьобають своє зерно, ніби щойно в них не викрали побратимів.

Здається, він забув про свій біль.