Кохання починається з кави (збірка) - Власюк Анатолій

Вона знає, що вже нікого у своєму житті не покохає так, як вчителя. Іванка вже не стервочка. Але ще не Королева. І не знає як нею стати.

Письменник захопився якоюсь іншою ідеєю. Роман "Королева" так і залишився незавершеним. Він майже не спілкується з Іванкою у Фейсбуці. Знає лише, що вона з головою занурилась у роботу.

Коли Іванка вигулювала Чарлі, той обгавкав учителя.

14 вересня 2016 року

СОБАЧИЙ ПОГЛЯД

Він давно запримітив цього собаку. Здавалося, що той по-особливому дивиться лише на нього, а не на інших чоловіків і жінок, які йшли повз цей продуктовий магазин.

Зазвичай зранку і під вечір тут збиралася зграя псів. Собаки стояли чи лежали трохи осторонь, щоб не заважати людям, які вічно кудись поспішали й не звертали на них жодної уваги.

Кожного, хто прошмигував у магазин і повертався із нього, вони проводжали сумним поглядом. Інколи хтось здогадувався кинути собакам щось їстівне. На відміну від людей, вони не воювали за місце під сонцем для себе, і щось смачненьке зазвичай діставалося тому, хто був ближче до ласого шматочка. Інші спокійно дивились, як їхній побратим їсть. І лише тоді, коли той не встигав за один прийом проковтнути все, підбігали найближчі до нього й виручали невдаху. Той не огризався, не гарчав, що не все йому дісталося. Мабуть, якби вони були ситі, картина виглядала б зовсім іншою. А так голодні пси здавалися чемними і байдужими до життя.

Він декілька разів задумувався, чому собаки не повертаються туди, звідки їх вигнали господарі. Не пам'ятають, де їхній дім? Бояться помсти? Чи природне благородство не дозволяє?

Цей пес завжди супроводжував його сумним поглядом. Це не було приниження чи прохання кинути йому щось смачненьке. Важко було зрозуміти, що криється за цим. Та він і не дуже задумувався, поспішаючи на роботу чи додому. Намагався не дивитися в очі саме цьому псу, ніби відчував провину перед ним.

Інколи з магазину виходив власник і криками проганяв псів. Вони неспішно переходили через дорогу, і тоді машини зупинялись, пропускаючи їх. Декілька разів виснажені від голоду собаки мало не потрапляли під колеса автомобілів, особливо коли їхали молоді водії. Рятували, мабуть, вибоїни на дорозі, так що дуже не розженешся.

Зграя лягала на протилежному тротуарі й з сумом споглядала, що робиться по той бік барикад. Час минав – і спочатку один собака, потім інший, а за ними і всі решта переходили через дорогу і знову вмощувалися біля магазину. Власник довго не помічав їх, а коли й бачив, то не відразу вдавався до тієї ж процедури, проганяючи псів.

Того дня, коли він ішов з роботи додому, побачив, що його пес невизначеної породи окремо від інших лежить на тротуарі, поклавши на лапи розумну морду. Треба було бачити його очі. Здавалося, то був погляд людини, яка волає про справедливість.

У ту мить він не дуже думав про це. На роботі святкували день народження начальника, і їм дісталася дещиця правдивого закарпатського коньяку, салатів і канапок з барського столу, так що настрій якщо був не святковим, то піднесеним. І лише вдома, коли посварився з дружиною, пригадав свого пса. Мабуть, той був голодний і вже не мав сил підвестися, кидаючи останній погляд на того, кого обрав своїм рятувальником власного життя.

Це не був сором, але все ж ніяково стало від того, що він, чоловік розумний, не усвідомлює таких елементарних речей. Відразу сам собі заперечив, що всіх собак не врятуєш від голодної смерті, але той перший голос казав, що не треба рятувати всіх, врятуй хоч свого пса.

Ще звечора він примітив у холодильнику кусник ковбаски, який візьме з собою, але зранку забув це зробити. Підходячи до магазину, вирішив щось купити своєму песику, щоби совість була чистою.

Але собачої зграї на звичному місці не було. Подивився на протилежний бік – теж нікого.

Уже на роботі співробітниця, якій він симпатизував, розповідала, що власник магазину викликав гицлів і ті виловили собак.

– Там діти ходять, – казала вона. – А якщо якийсь пес кинеться на них? Давно пора було це зробити!

Всі підтримали цю співробітницю, а він промовчав.

Додому йшов з надією, що це сталося не біля того продуктового магазину і не з його псом. Але скільки не виглядав, собачої зграї ніде не було.

Потім він подумав, що якби нагодував свого пса, той би зміг втекти від гицлів. І тут же інший голос заперечив, що були і не такі голодні, а тому й більш витривалі собаки, але ніхто не втік.

Він відчував свою провину за те, що сталось, і упродовж декількох днів бачив перед собою той останній собачий погляд.

14 вересня 2016 року

ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Вона знала, що рано чи пізно цей день настане. Їй хотілося, щоб усе відбулося чим швидше. Але не можна підганяти час. Це все одно, що дмухати проти вітру.

І все-таки цей день настав і закінчився. Непомітно для неї.

Зранку все було як звично.

Діти лінувались прокидатися. Вона нервувала, бо вони могли запізнитися до школи.

Чоловік чмокнув її в щічку і погнав на роботу.

Випровадила дітей до школи і трохи зайнялась собою. У неї був третій урок.

Повільно йшла, вдихаючи на повні груди повітря. Осінь ще дарувала тепло, але відчувалося, що це ненадовго.

Учні віталися з нею, і вона не встигала відповісти кожному зокрема.

Несподівано на урок приперлася завучка. Любить заставати вчителів зненацька. Діти не підвели. Здається, завучка була невдоволена, що урок пройшов на вищому рівні.

Наступні уроки провела спокійно.

Перевірила зошити, щоб вдома мати менше роботи.

Коли йшла додому, здійнявся вітер. Почав накрапати дощ. Довелося піддати ходу, щоб не змокнути. Тільки-но зайшла до під'їзду, почалася злива.

Діти вже були вдома. Під її суворим поглядом вимкнули комп'ютери з іграми й зайнялись уроками.

Їсти не хотілось, але змусила себе трохи посьорбати борщу.

Наступив блаженний час, коли можна було трохи почитати.

Кіт Сніжок умостився їй на коліна.

Старший син хитрував. Вдавав ніби робить уроки, а сам бавився в ігри. Вона не хотіла псувати собі настрій.

Чоловік прийшов вчасно, коли вечеря вже була готовою. Розповідав, що було на роботі, а вона сказала про завучку, яка несподівано приперлася до неї на урок.

Дивилися телевізор. Якийсь фільм. Новини.

Діти полягали спати.

Чоловік ходив навколо неї, як кіт. Вона усміхалась, розуміючи.

Вони покохалися звично, без несподіванок. У неї був оргазм.

Сніжок сидів у кутку і дивився, що ж це робиться. Але не заважав.

Заснула швидко. Здається, їй нічого не снилось.

Це був перший день, коли вона не думала про нього. Повернення назад уже не буде.

14 вересня 2016 року

СВАТ

Ольгу Вікторівну вдарив інсульт. У сорок сім років.

Її відвезли до лікарні. Старий лікар прогнозів не давав.

Вдома залишилися два Василі – чоловік і кіт. Кота назвали заради хохми.

Чоловіка кликала так:

– Василю, йди-но сюди!

До кота:

– Василь, де ти запропастився?

Але кіт був нахабним.

– Василю, обідати! – кликала, а кіт і собі поважно йшов до кухні.

Чоловік згадував, як це сталося. Дивилися новини. Показували репортаж з передової. Якийсь боєць сказав, що сьогодні вбили його побратима – Свата. Це був позивний їхнього сина. Потім з'ясувалося, що той хлопець з Чернігівщини, а не з Вінниччини, де жили вони.

Але Ольга Вікторівна не знаходила собі місця. Сто разів телефонувала сину, проте щоразу операторка байдужим голосом казала, що абонент знаходиться поза зоною досяжності.

Син сам зателефонував десь через дві години. Сказав, що з ним усе в порядку. Він теж дивився ту злощасну телепередачу. Хлопці сказали йому: "Сват, тепер житимеш довго! Ще й за того хлопця".

Ольга Вікторівна ніби заспокоїлась. Лягла спати. А зранку її вдарив інсульт.

Вона померла наступного дня після того, як старий лікар сказав: "Ну, здається, криза минула. Тепер усе буде добре".

Сина відпустили на похорон матері. Він сидів у колі родини й сумно дивився на труну. Там гинуть від куль, а тут – від інсультів.

Кіт Василь сидів у нього на колінах, ніби не хотів відпускати на війну.

Вдома була пустка.

Чоловік Ольги Вікторівни дивився телевізор. Показували новини. Дикторка байдужим голосом казала: "Сьогодні в зоні антитерористичної операції загинуло двоє українських військовослужбовців, ще трьох поранило".

Кіт Василь зіскочив з колін. Більше його ніхто не бачив.

15 вересня 2016 року

КОХАННЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ З КАВИ

Кожного разу, коли вона п'є каву, згадує про нього. Здається, це було так давно, а ніби вчора. І це найсолодший спомин у її житті.

Вона стояла на автобусній зупинці. Падав нудний осінній дощ. Людей було багато. Навісу над головою для всіх не вистачало. Парасольку не дуже розкриєш. Вона стояла ближче до дороги. Якийсь пан ззаду дихав їй у потилицю, і це було неприємно.

Він стояв поруч. Вона його не знала і лише скоса кидала на нього погляди. Коли їхні очі зустрілись – здавалося, зупинився час.

Він схопив її за руку, сказав: "Побігли на каву!" – і вона, мов маленька слухняна дівчинка, піддалася цьому пориву.

У нього і в неї були парасолі, але вони бігли під дощем, по калюжах до найближчої кав'ярні, що була за рогом.

З'ясувалося, що там яблуку ніде впасти. Він винувато дивився на неї. Мовляв, вибач, я ж не знав, що тут багато людей. А вона ще не встигла зрозуміти, як опинилася тут і що взагалі робить разом з цим чоловіком.

У глибині залу він побачив місце, що звільнилося. Бере її за руку, веде туди і садовить за стіл.

– Дочекайся! Я зараз, – каже їй і зникає.

Стає весело! Якби їй хтось сказав, що вона така легковажна, ніколи б не повірила.

А він уже несе два горнятка кави й усміхається. Вона знає, що ця усмішка призначена лише їй.

Навпроти неї звільняється місце. Він сідає і дивиться їй в очі. Погляд у нього добрий-предобрий.

Горнятко замаленьке, аби вона могла зігріти дві долоні. Він це бачить – і вже тепло його рук доходить до її серця.

Звідки він узявся в її житті?!

Вони про щось говорять, і вона розповідає йому про себе все-все-все. І де живе, і де працює, і хто її батьки, чоловік, діти. Здається, про чоловіка і дітей він не очікував, бо каже, що вона молодо виглядає.

А вона ще не розуміє, що це щастя навідало її сьогодні. Таких щасливих миттєвостей у її житті було не так багато.

Дощ перестає падати. Люди з кав'ярні виходять на вулицю. З-за хмар виглядає сонечко.

Вони сидять, не помічаючи нічого навколо, аж поки він ненароком не глянув на годинник.

Аж тоді вона зрозуміла, що вже давно мала бути вдома.