Кохання починається з кави (збірка) - Власюк Анатолій

Треба було здолати й цього рудого пса, аби він не дуже задирав свого носа й не казав, що після господаря є найголовнішою істотою на цьому подвір'ї. Кучма теж не хотів вступатись Юркові, бо Кравчук вже прокинулась і з цікавістю спостерігала, чим усе закінчиться.

Юрко кинувся в атаку, але виявився явно непідготовленим бійцем. Кучма витримав паузу, вступився Юркові, а коли той проскочив мимо, вчепився старими, але міцними ще зубами в його праву задню лапу. Юрко заверещав, не розуміючи, що діється, але відчуваючи, що його кривдником є, власне, Кучма. Пацюк спробував здійснити повторну атаку, але все скінчилося так само, хіба що постраждала на цей раз ліва задня лапа. Юрко спинився, мов паралізований, бо не розумів, звідки й чому цей біль. А Кучма, якого стали підтримувати, забувши старі образи, загнані в кут кури, індики й качки, скористався цим і боляче хапонув Юрка за жирний бік. Пацюк несамовито захарчав, ніби вже його справді різали, побіг до стайні на своє місце, де хоч було набагато менше простору, ніж на Стефковому подвір'ї, але де він був сам собі паном і ніхто боляче не кусав за лапи.

Стефко якраз вийшов зі стайні, бо почув якийсь шум на подвір'ї, і Юрко мало не збив його з ніг.

Птиця, не криючись, висловлювала свою радість із поразки Юрка, а Кучма у відповідь навіть помахав хвостом своїм недавнім опонентам.

Всієї цієї баталії не бачила коза Феська, бо господиня саме випасала її. До пізньої ночі кури, качки та індики детально описували їй весь хід подій, і коза зрозуміла, що в глибині душі вона Кучму поважає.

5

Найбільше Кучму образило те, що Кравчук ніяк не оцінила подвигу свого зверхника. Але ж уся ця веремія з Юрком затівалася заради неї! Бо не став же би Кучма виказувати свою хоробрість перед дурною куркою, чи пихатим індиком, або розкарякою-качкою.

Киця спокійно вилізла з буди, потягнулась і, побачивши господиню, яка заганяла Феську до стайні (свіже молоко!), граціозно пішла за нею. Кучма здивовано й ображено дивився на Кравчука, а потім до самого вечора заліг у буді. Йому здавалося, що птиця насміхається з нього, хоча насправді ніхто нічого не помітив, а якщо й помітив, то вдав, через зрослу повагу до Кучми, що нічого не сталося.

Чи Кравчук зрозуміла, що Кучма помітив її байдужість, чи з якихось інших причин, але цілу ніч вона десь гуляла. Кучма в глибині душі вже давно пробачив Кравчука і лише молився до свого собачого ідола, аби киця швидше з'явилася на подвір'ї. Тільки він скінчив молитву, як змучена Кравчук пройшла повз Кучму, потерлась об його лапи і майже до обіду залягла в буді. Цієї мимовільної ніжності Кучмі було достатньо, аби забути всі образи і знову, як вірний лицар, охороняти спокій дами.

Кравчук теж засвоїла для себе урок і більше не дозволяла собі подібним чином поводитися з Кучмою.

Ідеальна пара прожила в мирі та спокої ще довго. Ніхто більше не претендував на те, щоби порушити цю ідилію.

Лише одного разу Кучма визвірився на Кравчука. Було це так. Стефко запив щось на три дні, а без нього Кучму ніхто не годував. Для цього випадку пес зарив собі в буді старі кісточки, які час од часу гриз, коли господар забував про нього. Так було і цього разу. Але несподівано на заваді стала Кравчук, яка надто довго спала в буді.

Падав дощ, і Кучма гідно терпів наругу над своєю особистістю. Але голод дошкуляв, хотілося поїсти й зігрітися в буді. Кравчук цього не розуміла і мирно собі спала. Кучма спробував розбудити її. Киця уві сні бачила сусідського кота, імені якого ще не з'ясувала, але вже встигла отримати задоволення від його потужного прутика. Коли ж Кравчук спросоння побачила перед собою злу й мокру морду Кучми, то мимохіть дряпнула його від несподіванки і злості за перерваний сон. В іншій ситуації вона, звичайно, цього б нізащо не зробила, але сталося те, що сталося.

Кучма загарчав, і Кравчук не на жарт перелякалася за своє життя. Вона прожогом вискочила з буди і заявилася до пса аж на другий день. Кучма і не думав якось образити Кравчука, а загарчав інстинктивно, хоча поклик предків уже давно затьмарився в його розумові. Кучма згриз одну з кісточок, які зарив у буді, ліг, слухаючи нудний спів дощу, й задрімав. Звичайно ж, йому снилася Кравчук.

Того ж літа Кучма здох від старості. Кравчук теж зникла чи не того ж самого дня. Казали, що її задавила машина. Інші стверджували, що бачили її в сусідньому місті з якимось дуже старим і облізлим котом. Стефко ж був переконаний, що Кравчук здохла, бо дуже сумувала за Кучмою.

ГОЛУБИНИЙ РАЙ

1

Бог уже давно нашіптував Славкові, що пора спати. Але старий не здавався. Він мислив, що 66 років – це мало, що можна дотягнути хоча б до сімдесятки, а там ще трошки.

Мучила його печінка. Не давала, клята, жити. Раніше він багато пив, здебільшого не знати ким і як вигнаної самогонки, – і печінка, бідна, не витримала наруги над собою. Тепер не пив зовсім. Лише коли починалися пекельні болі (і хто його знає який біль у пеклі?) і він не годен був терпіти, знову брався до пляшки, щоби хоч трошки знеструмити негативну енергію, що пульсувала з кволого тіла.

До лікарів Славко не йшов, бо й так знав, що нічим йому не допоможуть. Лише коли йому стало дуже сутужно, дозволив старій викликати лікаря. Такий же хворий, як сам Славко, ескулап стояв однією ногою в могилі, але щось довго вислуховував, винюхував, нашіптував, а потім глянув на пацієнта, як на покійника. Славко упродовж декількох днів згадував цей погляд, розуміючи, що він насправді означає.

Стара частувала лікаря в сусідній кімнаті. Той щось тихо жебонів їй, але Славко не чув. Він знайшов у собі сили піднятися з ліжка і підійти до дверей. Якраз вчасно, бо лікар говорив:

– Розумієте, мамунцьо, тут вже жадна медицина ніц не зробить. У нього цир-р-роз печінки. – Оте слово "цир-р-роз" доктор вимовив, здається, з великим задоволенням, смакуючи те, в чому стара не петрала. – І то в такому стані, що я дивуюсь, як він ще жиє…

Тільки-но лікар хотів піднести до рота чергову скляночку горілки, як двері з тріском відчинились і на порозі постав блідий і грізний Славко:

– Що, смерті моєї чекаєте?!

Лікар, не випивши, кинув скляночку на стіл, і життєдайна волога розлилася по скатертині, хутко підвівся з-за столу, бо думав, що Славко має намір його бити.

– Не дочекаєтеся! – гарчав, як пес, старий. – Я ще вас усіх переживу!

Біль у печінці наростав катастрофічно швидко і вже став нестерпним. Славко скрутився в дугу. Мов колобок, він докотився до столу і прямо з горла пляшки став дудлити горілку. Біль ущухав, приємне тепло розливалося по тілу, а бідний лікар утікав що мав сили, забувши на столі п'ятдесятку за візит. Не вистачало, щоби хворий при ньому сконав!

2

Змалку Славко любив голубів. Скільки себе пам'ятає, завжди милувався цими птахами. Мабуть, було в їхній природі щось таке, що відповідало єству самого Славка.

Часто згадував як у дитинстві його друг, Володька, поцілив у голуба з рогачки. Він поранив йому крило, і бідна пташина, незграбно стрибаючи, ніяк не могла злетіти.

За полюванням на голубів свого друга Славко спостерігав давно і попереджував, щоби той залишив у спокої благородних птиць. Друг був затятим, але боявся Славкових кулаків і при цьому не дозволяв собі вціляти в голубів із рогачки.

А тут якось Славка близько не було, і його друг розперезався. Мало того, що поранив голуба, то ще й упіймав його і повісив за лапку на дереві, аби сусідський кіт Васько міг до нього дотягнутися.

Васько був великим і тлустим, і тільки те й робив що спав. Засинав він, здається, на ходу, в найнесподіваніших місцях. Його спокійно можна було кудись перенести, і він навіть не дивився на вас, занурений у свій котячий сон, ніби все так і мало бути. Якщо ж хтось насильно скидав його з дивана чи телевізора або проганяв на вулицю, він довгим уважним поглядом зелених очей спостерігав за вами, ніби навічно вкарбовував у свою котячу пам'ять зухвальця, який посмів порушити його спокій, і йшов далі спати, шукаючи більш затишне місце.

Коли Васько побачив підвішеного за лапку голуба, в ньому прокинулися давні котячі інстинкти. У неймовірних акробатичних стрибках він намагався упіймати живу здобич, а Володька в оточенні молодших сільських пацанів, які дивилися на нього, мов на героя, бо мав супермодну, що називається, за останнім словом техніки, рогачку, надривав живіт од реготу. Васькові не вистачало декількох сантиметрів, щоб дотягнутися до голуба. Якби він щодня тренувався, а не проводив у сні кращі дні й місяці свого життя, голуб уже давно став би його здобиччю.

Васько змучився і лише ледь чутно гарчав, як пес, знизу дивлячись на недосяжного голуба. Володьці забавка набридла, і він уже мав намір віддати нещасну птицю котові.

І тут, ніби з-під землі, виріс Славко. Чи хтось йому сказав, чи він сам відчув, що знущаються з його улюбленого птаха. Перше що він зробив, так це копнув Васька під зад. Кіт з вереском декілька разів зробив сальто у повітрі й приземлився в кропиві, а потім мало не цілий день було чути його жалібне нявчання. До кінця свого життя він оминав Славка десятою дорогою. Потім хлопець відв'язав голуба і притулив до себе, ніби найріднішу істоту. Пацани, передчуваючи недобре, відійшли на безпечну відстань, залишивши нещодавнього свого героя сам на сам із долею. Володька, в якого було чимало часу для того, щоби дременути, стояв, мов паралізований, і не міг ступити й кроку. Він розумів, що Славко зараз нещадно його битиме і що треба втікати, але був зачарований спокоєм і величчю друга.

Славко спокійно підійшов до Володьки, забрав у нього рогачку, розламав її об коліно (сільські хлопчаки лише охнули) і рештки викинув у кущі. Потім, обережно тримаючи голуба, мов дорогоцінний скарб, зацідив Володьці межи зуби – і таки одного вибив. Володька заскавулів, мов побитий пес, – і не стільки від болю, скільки від публічного приниження. Більше ніколи молодші хлопці в селі не вважали його героєм. Це була мінімальна помста, до якої вдався Славко, але Володька запам'ятав цей урок на все життя і більше голубів не зачіпав.

Ветеринар вилікував голуба, і той полетів. У селі навіть казали, що коли Славко йшов до школи, то голуб супроводжував його, а потім чекав із уроків і летів, коли хлопець повертався додому.