Із днів журби - Франко І. Я.

її назвали, що мені балакати?

Злісний

Прийдіть, прийдіть! А то я їй скажу про вас,

і зробить вам таке: сама прийде до вас.

Їй як що стрілить в голову, то й діло тут.

Їй-богу, се помана, ще й французькая.

Я побачив її - не в зеленім садку,

не в салонах шумних, не в ряснім цвітнику,

не в товаристві дам, і панів, і музик -

серед баб і сіпак я почув її крик.

Край двора на гумні були два польові,

що мужицький товар захопили в траві.

І загнали у двір, а за ними з села

ціла купа жінок по корови прийшла.

Крик, гармидер і шум. Польові цабанять,

в батька-матір кленуть, стадо хочуть загнать,

витручають жінок, б’ють у лиця дівчат,

а ті плачуть, падуть і кленуть і кричать.

Втім мов бомба, з двора якась дама летить

в ясній сукні, в руці парасольку держить,

по-сільському в дві коси волосся сплела,

але треном від сукні подвір’я мела.

«Que ce qu’est que ça? 2 Que се qu’est que ça?

Що тут сталось у нас?

Mais porquoi? 3 Фі, дівчат! Ну, не стидно, Панас?

Mais c’est lâche! C’est affreux! 4 Так тручати жінкам!

Ну, laissez! O, mon Dieu! Mais pourquoi? C’est infame!» 5

Кричачи, плачучи, польових зупиня,

парасолькою б’є, від жінок відганя;

ті ж, неначе вовки, що від стерва їх гнать,

знай, гарчать: «Пані, геть! Нам самим теє знать».

«Mais comment? Battre les femmes! 6 Чого плачуть вони?

За що скот заняли? Браму там відомкни!

Laissez les! 7 Я плачу слухать тут не хочу!

Я до граф напишу. Я усіх вас провчу!

Ah, quel peuple, о mon Dieu! Mais c’est insupportable!

Et ils souffrent tout cela, ils s’inclinent, pauvres diables! 8

Ну, ідіть, ну, ідіть! Не цілуй! Ну, досить!

Laissez les! Браму там отворить і пустить!»

Приступив польовий: «Там нам шкоди їх скот

наробив».- «Mais les battre! 9 Фі, дівчат бити в рот!

«C’est brutal! C’est infame! 10 Ну, зо мною ходіть!

Де та шкода? Сама хочу я поглядіть».

Тут уздріла мене. «Qui êtes vous? Un étudiant? 11

Venez donc! Venez donc 12 з нами там на той лан!

Ah, quel peuple! quel pays! Comprenez vous français?» 13

Та вже серце моє полонила на все.

Я не скінчу тебе, моя убога пісне,

в котру бажав я серце перелить

і виспівать чуття важке та млісне,

все, що втіша, і все, що веселить,

всі радощі шаленого кохання,

все пекло мук, що й досі грудь в’ялить.

Мої ви сльози, і мої зітхання,

і пестощі короткі, й довгий жаль,

надії і зневіри колихання,

не перелити вас мені в кришталь

поезії, немов вино перлисте,

ні в римів блискітливую емаль!

Мов дерево серед степу безлисте

в осінній бурі б’ється і скрипить

і скрип той чує поле болотисте,-

отак душа моя тепер терпить

слаба, безкрила, холодом прибита,

мов ластівка у річці зиму спить.

Мамо-природо!

Хитра ти з біса!

Вказуєш серцю безмірні простори,

а життя замикаєш у клітку тісненьку,

в мікроскопійную клітку.

Уяву вабиш вічності фантомом,

а даєш нам на страву моменти,

самі короткі моменти.

В душах розпалюєш

дивні огні, і бажання, і тугу,

а потім працюєш щосили,

щоб погасити, здушити, притлумить

пориви, що ти сама ж розбудила.

Ллєш на них дійсності воду холодну,

куєш їх у матер’ялізму кайдани,

розчаруванням цупко обпалюєш крила…

Цинічно, мамо, і немилосердно

мечеш ти те, що найвище, найкраще,

чим величаться б могла віковічно,

як архітвором,-

свиням під ноги.

І невже ж ти не бачиш (здається,

міліонами своїх очей

могла б ти побачити дещо!),

скільки горя, зовсім непотрібного горя,

скільки муки, нічим невтишимої муки,

завдаєш ти цинізмом отим

найніжнішим, найліпшим, найкращим

поміж твоїх дітей?

І невже ж зрозуміть ти не можеш

(та сума мізку, що день в день, рік-річно

витворюєш, повинна би, здається,

порозуміти дещо!),

що пора би покинуть старії шаблони,

добрі для всяких амеб, протозоїв,

ехінодермів і міксоміцетів!

Що вивчена на них твоя

економія марнотратства

не згожа для людей, для душ людських,

як не згожий осел

до гри на фортеп’яні.

Подумай, мамо! Тут, на сій планеті,

скінчився вже

твій творчий Sturm und Drang; 14

той надмір сил, і соків, і тепла

вже вичерпавсь, і замкнена навіки

твоя тут творча карієра.

Що ти могла найвищого створити -

се чоловік. Із сих матеріалів,

які тут маєш під рукою,

хоч як не дмись,

нічого кращого створить не зможеш.

Тож час би, мамо, як старий той Ягве

(нащо вже пан був строгий і скептичний!)

сказать собі: «Спочину вже тепер!»

Признать: «Отсе я гарне сотворила!»

І заходиться сьому архітвору

створити рай такий, як слід:

не дерева, грушки, і