Із днів журби - Франко І. Я.
Франко І. Я.
ІЗ ДНІВ ЖУРБИ
Том 3
зібрання творів
у 50-ти томах
Частина 1 1
I. «День і ніч сердитий вітер…»
День і ніч сердитий вітер
б’єсь о дому мого ріг,
наче пес голодний, виє
і валить прохожих з ніг.
День і ніч дощі холодні
б’ють о вікна, цяпотять,
ринви грають, шиби плачуть,
утишиться не хотять.
Олов’яні сірі хмари
небозвід весь залягли,
і лежать, і ремигають,
наче ситії воли.
Дармо вітер б’є їх, гонить:
«Гей, ти, сивий, половий!» -
«Нам тут добре, відпочинем!
Хоч ти сердься, хоч і вий!»
Дармо втомленеє серце
б’ється, мов у клітці рись:
«Нам тут добре, відпочинем!
А ти плач собі й журись».
II. «В парку є одна стежина…»
В парку є одна стежина,
де колись ходила ти,-
бачиться, в піску сріблястім
міг би ще твій слід знайти.
Край стежини проста лавка -
тут сиділа ти не раз,
тут прощались ми востаннє…
Тут мені твій промінь згас.
І коли на серці туга,
наче камінь затяжить,
закиплять в душі питання:
«Пощо жить? Для кого жить?»
Я спішу на сю стежину
і розшукую твій слід,
і відсвіжую твій образ,
що в душі моїй поблід.
І гляджу на лавку з жахом,
чи не мигне тінь твоя?
І сідаю й тихо плачу.
Се Кальварія моя.
III. У ПАРКУ
Ніч. Немов копиці пітьми,
бовваніють дерева.
Де-де, наче злота шпилька,
лампа пітьму пробива.
Ген далеко в павільйоні
банда гучно виграва.
Сам. Лиш думка шепче стиха:
«Ну, скажи, не дурень ти?
Замість жить з людьми по-людськи,
багатіти і цвісти,
тягнеш тачку до якоїсь
фантастичної мети».
Шелест кроків. Чути гомін:
«Де вони нас завели?
Ми ж їм вірили! Ми з ними
і гордились, і цвіли!
Нам відродження вже снилось!
Ми великими були!
А тепер арешти, сором!
Самовбійства, наче град!
Заварили самовбійці,
а живі нехай їдять».
Стихли. Метеор ось ми́гнув…
Перестала банда грать.
IV. «Коли часом в важкій задумі…»
Коли часом в важкій задумі
моя поникне голова,
легенький стук в вікно чи в двері
потоки мрій перерива.
Озвуся, вигляну - даремно,
не чуть нікого, не видать,
лиш щось у серці стрепенеться,
когось-то хочеться згадать.
Чи щирий друг в далекім краї
тепер у лютім бої згиб?
Чи плаче рідний брат, припавши
лицем до прадідівських скиб?
Чи, може, ти, моя голубко,
моє кохання чарівне́,
далеко десь з німим докором
в тій хвилі згадуєш мене?
Чи, може, гнучи в собі горе,
ти тихо плачеш у тиші,
а се твої пекучі сльози
мені стукочуть до душі?
V. «Де я не йду…»
Де я не йду, що не почну,
все тінь твоя зо мною,
і кождий сміх, момент утіх
тьмить хмарою сумною.
«Чого,- питаю я не раз,-
життя моє лоточиш?
Ти не моя, а я не твій,
чого від мене хочеш?
Чи завинив тобі я що?
Чи тужиш так за мною,
що тінь твоя вкрива мене
все хмарою сумною?»
Та тінь мовчить, звичайно - тінь,
ні мови, ні розмови;
а може, се моєї тінь
покійної любови.
VI. «Не можу забути!..»
Не можу забути!
Не гоїться рана!
Мов жалібні нути
із струн теорбана
чи голосно грають,
чи ледве їх чути,
все жалем проймають -
не можу забути!
Не гоїться рана,
хоч мию сльозами,
хоч час на ню капле
цілющі бальзами,
хоч сонечко гріє
і зірка рум’яна
цілує, яріє -
не гоїться рана!
Хоч як ти далеко,
я все тебе бачу;
хоч стратив давно вже,
щодень тебе трачу;
хоч люта розпука
минулася п’яна
і клином розлука,
гадюка погана,
лежить поміж нами,
дівчино кохана,-
кохання без тями,
не гоїться рана.
VII. «Вже три роки я збираюсь…»
Вже три роки я збираюсь,
щоб побачити тебе,
та коли лиш соб наверну,
щось усе зверта цабе.
Я боюся твого ока,
твоїх уст, твого лиця,
як страшного суду свого,
як фатального кінця.
Якби знав я, що побачу
вроду пишную твою
в незів’ялім, повнім блиску,-
я побіг би як стою.
Якби знав я, що побачу
усміх на твоїх устах,
гордощі тривкого щастя -
я б злетів туди, як птах.
Якби знав я, що почую,
притулившись край вікна,
твій веселий спів, розмову -
я б спішив туди щодня.
Твоїм щастям, наче сонцем,
я би серце грів слабе,
завидів би твоїй долі
і забув би так тебе.
Та боюсь, моя небого,
що не так тебе знайду,
що
