Із днів журби - Франко І. Я.
Коло стола сиділи ми,
широкий і шумний гурток,
розмова йшла веселая;
нараз затихли всі, немов
по хаті ангел пролетів;
лиш ти, до мене звернена,
серед загальної тиші
казала звільна, мов у сні:
Слухай!
І враз ти зупинилася,
злякалась голосу свого
серед загальної тиші,
і рум’янцем облялося
твоє лице, а при столі
на тебе всі ззирнулися -
і те, що хтіла ти сказать,
ухо́пив ангел, що в ту мить
отам по хаті пролетів.
Минуло много-много літ,
минулись муки й радощі;
і тих, що весело тоді
коло стола балакали,
розвіяв вихор життьовий
по світі, наче пил марний;
лиш те одно слівце твоє
і досі у моїй душі,
мов срібний дзвоничок, дзвенить.
І досі із рожевих уст
я чую любе, привітне:
Слухай!
І досі ще тремтить душа,
ждучи чогось таємного,
блискучого, величного,
що за летючим словом тим,
мов цар за курієром вслід,
явитись мало. Та дарма!
В глибокім, темнім пралісі
мандрівець блудить змучений;
тривога, голод, близька ніч,
мов звіра дикого стрільці,
його женуть все дальш і дальш.
У груді духу не стає,-
здається, трісне серденько,
і ноги змучені тремтять
а він біжить, біжить, біжить!
І причувається йому,
що десь далеко ледве чуть
теленька дзвоник: дзінь-дзінь-дзінь!
Він знає, що весь день уже
за тим зрадливим голосом
біжить даремно; інколи
догадується, що, мабуть,
се дзвонить власний страх його,
а він, проте, біжить, біжить!
Ану ж там справді битий шлях?
Ану ж там хата теплая?
Ану ж лице коханеє?
Ану ж там дивні радощі?
Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!
Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!
Слухай!
I. «Я згадую минулеє життя…»
Я згадую минулеє життя
спокійно, та без радості, без туги:
одно із нього виніс я чуття,
що я не був у нім щасливий, други.
Багато праці, і турбот, і скрут,
та не було вдоволення, утіхи;
мов віл в ярмі, я чув на собі прут
і тяг чужого скарбу повні міхи.
Хоч не згасав ніколи огник мій,
та полум’ям не бухав, більш димився,
а замість світла сипав іскор рій.
Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився,
та не високо плив в руці слабій,
і хоч я жив, то все ж я не нажився.
II. «Заким умре ще в серці творча сила…»
Заким умре ще в серці творча сила
і дар пісень заглухне в тишині,
немов пахуча та фіалка мила,
що в’яне у пустому бур’яні,-
я раз іще б хотів простерти крила,
і побуять свобідно в вишині,
і оживить ті спомини, що скрила
ворожа доля у душі на дні.
Вони живі донині в тій могилі,
я чую їх, як рвуться, як печуть…
Спинити їх, здушить їх я не в силі.
Та чи знайду я сили, щоб відчуть,
щоб пережити знов ті любі хвилі
і виплакать піснями їх ось тут?..
III. «О, бо і я зазнав раз щось такого…»
О, бо і я зазнав раз щось такого,
що хоч ще повним щастям не було,
та дуже близьке вже було до нього,
як щастя, швидко надійшло й пішло.
У біднім, прозаїчнім тім житті
се був момент казочний і кипучий,
се був неначе той брильянт блискучий,
що хтось найшов загублений в смітті.
І відки се мені прийшло, і як,
і чом прийшло, і чом пропало живо -
я й досі збагнути не міг ніяк.
Одно лише я чую справедливо:
тоді пізнав я, що в житті за смак
і чим бува любов, святеє диво.
IV. «П’ятнадцять літ минуло…»
П’ятнадцять літ минуло. По важкій,
завзятій боротьбі я опинився
побитий, хорий. У тишу, в спокій
я на село із міста схоронився.
Хоч молодий ще, був я у такій
зневірі, світ весь так мені змінився
з рожевого на чорний, що в гіркій
знетямі з бою я відсторонився.
У мене зблідли давні ідеали,
і люди видались таким дрібним,
мізерним кодлом, що для мене стали
чужі й далекі. Треба буть дурним,
щоб задля них у бій іти, як в дим;
ті, що терплять, варт того, щоб страждали.
V. «Маленький хутір серед лук і нив…»
Маленький хутір серед лук і нив
на горбику над річкою шумною -
отам я в простій хлопській хаті жив,
і самота, і сум жили зо мною.
Із трьох боків поля ті обмежи́в
могутній ліс зеленою стіною,
і шумом серцю він на сон дзвонив,
і сум по травах розносив луною.
Він тяг мене в свою таємну тінь,
і свіжий подих віщував розраду,
і листя, знай, мені шептало: «Скинь
із серця всі згадки про зваду й зраду!
Природі-мамі до грудей прилинь
і тут знайдеш нову, святу принаду».
VI. «В село ходив…»
В село ходив. Душа щемить і досі
від тих картин, що зустрічав я там…
При праці старші, діти, голі й босі,
без догляду надворі; по хатам
маленькі плачуть, бо у полі мати.
Там знов дідусь недужий в