Давнє й нове - Франко І. Я.
Захланність наче те грузьке багно -
Лиш крок зроби і взад не відсахнися,
То глибше вже пірнеш за другим кроком
І глибше ще пірнеш за третім кроком,
А там, гляди, і вороття нема.
Се визнали вже давні єгиптяни,
Вони ж і притчу мудру сю зложили,
Як образ звихненого тим пороком
Життя людського. В восьмому віці
Після Христового різдва святитель
Александрійський, Христофором званий,
Переробив її на грецьку мову,
І з грецької в князівських ще часах
Її пізнали також наші предки.
Не вадить прочитать і новим поколінням.
Був чоловік заможний і статочний,
Мав жінку і одним-одного сина
І мав слугу і доброго коня.
Купив він дім за дешеву ціну,
Тим де́шеву, що не було купця,
Який би важився той дім купити.
Бо в домі тім, у недосліднім сховку,
Жила страшна гадюка ядовита,
Яка помалу, час від часу, скільки
Разів було знесла її охота,
Когось одного з тих, хто жив у домі,
Своїм отруйним зубом умертвляла.
Остерігали свояки й сусіди
Господаря, ще як охотився
Той дім купити. Не переставали
Остерігати й потім, щоб якмога
Скоріше вислідив оту гадюку
І вбив її, щоб не дізнати шкоди.
І він почав слідити дуже пильно
І врешті віднайшов нору маленьку,
Але, на диво, біля тої норки
Замість гадюки він знайшов блискучий
Новісінький червоний золотий.
Узяв його, приглянувся уважно,
І почалося в нього міркування:
«Отсе нора, гадючина домівка,
Тут міг би я підстерегти її
І вбити зараз. Та яким же дивом
Сей червінець знайшовся біля неї?
Чи загубив його хто тут давніше?
Се неможливо, бо, сей дім обнявши,
Я оглядав його зовсім докладно.
Значить, сей червінець - то дар гадюки.
Вона, мабуть, благословенна богом,
І, поки вбить її, я підожду
Ще кілька день, чи не повториться
Сей дар, чи, може, се лише припадок».
На другий день господар вранці-рано
Знов червінець знайшов біля нори.
На третій повторилося те саме.
І вже в душі його постала певність,
Що ся гадюка божеського роду,
Що дарами її він збагатиться
І житиме спокійно та щасливо.
Та ось одної ночі та гадюка
Вповзла до стайні і отруйним зубом
Коня вкусила в ногу. Заіржав
Страшенно кінь і битися почав
У своїм стійлі. Затривожений
Господар вбіг до стайні, та не міг
Пізнать нічого, а до рана кінь
Іздох серед тяжкої муки й болю.
Дізналися про се сусіди й зараз
Остерегли господаря наново:
«Се від укушення гадюки здох
Твій кінь, не з іншої причини. Бережися,
Щоб не було тобі ще більше лихо».
Задумався господар. «Жаль коня,
Бо кінь був дорогий і дуже добрий
І куплений за тридцять червінців.
Убить гадюку - се розумна рада,
Та що ж, від сього кінь не оживе вже,
Гадюка ж через тридцять день положить
При своїй норці тридцять червінців,
І вернеться мені моя утрата.
А поки що коня мені не треба,
А на людей вона, як я вповаю,
Не кинеться, то хай собі живе».
Отак розміркувавши, жив господар
Спокійно далі, а гадюка справді
Щодня біля своєї норки клала
По червінцю. І любувався ними
Господар, і беріг свою сю тайну,
Не говорив ані слузі, ні жінці
Ні слова, відки дохід побирає,
Лиш тайком день у день біля нори
Клав невеличкі божеськії жертви,
Шматок кадила й краплю молока.
Отак минув один і другий місяць;
На третій же, в одну гарячу ніч,
Гадюка підповзла до сонного
Слуги й тихесенько, ні дать ні взять,
Його вкусила в ногу і сховалась.
Спросоння закричав слуга страшенно,
І поки зі своєї спальні вийшов
Господар, вже нога його опухла,
Так що відразу кожний міг пізнати,
Що се було укушення гадюки.
Стогнав слуга і вився в лютім болі,
Та не було в господаря рятунку,
І вмер слуга, промучившися три дні.
На похорон зібралися сусіди
І почали немало докоряти
Господарю за ту необережність,
Що досі ще не вбив гадюки в домі.
Відмовчувався він і відмовлявся,
Що досі не видав її на очі
Й підстерегти її ніяк не може.
Та в душі міркував інакше трохи:
«Умер слуга. Шкода слуги, се правда,
Та без слуги я можу обійтися.
І так він відійти вже мав небаром
І плату взяти за трилітню службу.
Він сирота, немає в нього роду,
Ні свояків, то й плати вже тепер
Ніхто від мене правити не буде.
Гадюка ж день у день дає мені
Більш до́ходу, як сей слуга за тиждень
Міг заробити. Ні, не дурень я
Її вбивати. Правда, умертвила
Живу людину, не лише скотину,
Та ся людина нам була чужая.
Надію в бозі маю, що вона
Не підповзе ані до мого сина,
Ані до жінки, ні мене самого».
Так запевнивши сам себе, господар
Жив супокійно і не дбаючи
Про жадне інше діло. День за днем
Брав червінці з гадючиної норки.
Його видатки на життя щоденне
Поменшали, і він найбільшу часть
Тих червінців, що принесла гадюка,
Складав у сховку, радувався блиском
Святого золота та не бажав
Нічого більше, як життям ощадним
Сей скарб свій ненаглядний побільшати.
Отак минуло місяців немало,
Коли нараз знов випала гадюці
Охота зуба свого спробувати.
У темну ніч вона тихесенько
Вповзла до спальні і вкусила в ногу
Семилітка, хазяйнового сина.
Заверещав хлопчина іспросоння,
