Давнє й нове - Франко І. Я.

Швидко вияснило все те діло,

Се не треба довго повідати.

Те одно хіба ще тут додати,

Що його не сховано у тайні,

А пішло воно від того часу

Між людьми луною голосною,

Як свідоцтво того, що невинність

Із найтяжчих проб виходить ціло

І що злочин сам себе карає.

Ті, що крізь помилки до правди добиваються,

Мудрецями називаються;

А ті, що в своїх помилках угурні,

То справжні дурні.

Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,

Той був неначе без очей лице;

Хто в добрій вірі жив, а в злих ділах,

Той воду лив у збан, в якім розбив денце.

Як полоняник, що його в неволю

Ведуть, думками в рідний кут літає,

Так той, що читанням книжок святих занятий,

Все в царстві правди і добра витає.

Вода, що довго капає на камінь

І в камені проверчує діру,

Отак, хто книги праведні читає,

З болота буденності вилітає,

З душі брудоту й погань вимітає,

Що уподоблює його звіру.

Хоч хто мудрий у житті, а письма не знає,

То він буде мов той пліт, що підпор не має.

Бо як пліт той без підпор вітер валить скорий,

Так безграмотний паде без знання підпори.

Цареву тайну берегти порядно,

Бо зрадників карають безпощадно;

Та славу божу тайною покрити -

Се злочин, мов у землю скарб зарити.

Карається не раз найгірш усіх,

Як непростимий проневірства гріх.

Хоч би ти попіл їв і землю гриз,

А не позбувся злости,

То не заслужиш ти у праведних

Одного «бог да прости!»

«Блаженний той, хто дба про душу слуг своїх»,-

Так сказано в письмі святому.

Та горе тому,

Хто ніби дба про душу їх,

А тіло працею надмірною втомляє,

Тілесним недостатком оскорбляє.

Краще малеє надбання

З ласкою бога набути,

Як незліченне багатство

Серед проклять загорнути.

В здоровому тілі здорова душа,

Та часто буває не варта гроша.

В уломному тілі буває душа,

Що красою світ весь і бога втіша!

Був собі раз цар могутній,

Мав гурток дружини путній

І ще й настрій щоминутний.

Коли доля їм щастила,

Втіхи в хату напустила,

Край усміхом навістила,

То без суму і зневіри

Всі гуляли під гук ліри

І не знали краю й міри.

І як доля іскривиться,

Косим оком подивиться,

Горе втісі спротивиться,-

О, тоді по їх звичаю

Не було кінця ні краю

Смуткові, плачу й одчаю.

Отже, раз в такій годині

Дід, що просить милостині,

У царя був у гостині.

Раз прийшов - там танці, крики,

Регіт, скоки і музики,

Мов безумних дім великий.

Всі вертяться, плещуть, скачуть,

Мов ворони в гурті крячуть,

Діда мов зовсім не бачать.

Дід постояв остовпілий.

«Чи ви всі тут поцапіли?

Розходились, аж попріли!»

Дід склонивсь: «Мир сьому дому!

Я прийду собі потому».

І прийшов у дні шостому.

Бачить: всі немов отруті,

Мов терпіли б муки люті,

Охають у дивній скруті.

Цар сам, мов прибитий, ходить,

Мов на погребі заводить,

Смутки сіє, сльози родить.

Дід аж крикнув: «О, на бога!

Що тут за печаль премнога?

Що за плач? Яка тривога?»

Цар, знай, хлипа: «Горе, горе!

Всіх нас лихо переборе!

Всіх заллє розпуки море!»

«Що за горе?» - дід питає,

Та ніхто гаразд не знає -

Плачуть всі, то й він ридає.

Каже дід: «Вельможний царю,

Дам вам раду на сю чвару,

Не цурайтесь мого дару.

Ось вам перстень - не коштовний,

З бронзи литий, не густовний,

Але він розради повний.

В добрій чи лихій планеті

Завше майте на прикметі

Напис на його сигнеті».

Цар: «Якої ж хочеш плати?

Бо ж не слід, щоб цар багатий

Мав від діда дар приймати».

Дід: «Візьми, ласкавий пане!

Се тобі за скарби стане.

А мені се зовсім тане».

Дід вклонивсь і вийшов з хати,

Цар же напис став читати

І безмірно реготати:

«Що бувало, те манеться,

Що не було, ще станеться,

А що єсть, усе минеться».

«Ото мудрість! - закричали,

І з царем всі реготали.-

Ми ж се все й без діда знали».

Та, подумавши, по хвили

Разом очі всі спустили

І носами покрутили.

Цар же, як прийшла турбота

Або радість і охота,

Не рвавсь, мов сліпий до плота.

Лиш на дідів перстень гляне

Та й згада: «Добро й погане,

Все минеться й знов настане».

І де гнів був і неввага,

Пристрасть, лютість, дика спрага,

Там приходить рівновага.