Давнє й нове - Франко І. Я.

«Чи бачиш,- говорять,- султане!

Отсе твій любимець, твій християнин

Яке здумав діло погане!»

Розлютивсь султан, і прикликать велить

Івана, і так йому каже:

«Так ось як за милість, за ласку мою

Платиш мені, лютий мій враже?

Отрутою хочеш ти згладить мене?

Такий ти святий, справедливий?»

Даремно Іван присягає, що він

Невинний, що лист сей фальшивий.

«На смерть заслужив ти,- говорить султан,-

Та жий! Лиш всім зрадцям в науку,

Щоб більше подібних листів не писав -

Утніть йому правую руку!»

Зраділи всі злюки, Івана взяли,

Ще й ганьби до болю доклали:

На ринку дамаськім, при здвизі людей,

Йому праву руку врубали.

Мовчав і молився у муках Іван,

Взяв руку відтяту в лівицю,

А потім, кривавий, каліка, пішов

В пречистої діви каплицю.

І перед іконою впав до землі,

І руку відтяту тримає,

І молиться голосно, й плаче, і так

У болі тяжкім промовляє:

«Маріє, небесна леліє! Се я,

Що сею своєю рукою

На честь твою стільки похвальних пісень

Списав, ось корюсь пред тобою!

Не милі, мабуть, ті гарячі пісні

Були тобі, райськая роже,

Коли допустила, щоб руку мені

Відрізало плем’я вороже!

Не жаль мені, що я невинно терплю;

Твій син терпів також невинно!

А жаль, що не зможу на славу тобі

Пісень укладати невпинно».

Та враз заясніла каплиця уся,

Марія з ікони зступає

І мовить: «Іване, невже ж і твій дух

У сумніві вже потопає?»

І руку відтяту Марія взяла,

До рани її приложила,

І враз здоровіська рука та була,

Мов краплі крові не зронила.

І вийшов здоровий з каплиці Іван,

Народ весь аж ахнув із дива.

Дізнався про зраду дворацьку султан,

То злим була кара правдива.

Іван же ще довго в повазі там жив,

Поборював блуди старії

І много прекрасних пісень ще зложив

На честь пресвятої Марії.

Фуль, син Гора, цар Єгипту,

Покорив усі краї

Від усть Нілу по далекі

Океанськії плаї.

А вертаючи з військами

По пустині пісковій,

Він знайшов оазу гарну

І величний храм у ній.

Гордо він у храм вступає,

Жертву щедрую склада,

К божій вирочні підходить

І ось що проповіда:

«Ти, огнемогуча сило,

Ти, правдивий і святий,

Що бігом своїм ефірним

Повертаєш світ ціли́й,-

Ти скажи: передо мною

Хто міг так усе і вся

Побороть, по мні хто зможе

Доконать таке, як я?»

Вирочня до нього мовить:

«Перший бог отсе зробив,

Потім слово, а дух третій,

Що тих двох звіка злюбив.

А ти, смертний, геть із храму,

Бо не знаєш часу ти,

Як моргне на тебе фатум -

І ти щезнеш без мети».

Фуль жахнувсь, із храму вийшов,

В пальмовий пішов лісок -

Тут його й убили слуги

І сховали у пісок.

Зороастр, царевич перський,

Як до смерті наблизився,

До ясного Оріона

З палом серця помолився:

«Оріоне, ти мій предку,

Заклинаю тебе днем:

Як умру, мойого трупа

Ти спали своїм вогнем».

А вмираючи, до персів

Мовив: «Як огонь з небес

Мене спалить і погасне,

Обшукайте попіл весь.

В нім кістки мої знайдете,

Їх зберіть і збережіть;

Доки тих кісток, дотіля

Ваше царство постоїть».

Тут закляв він Оріона,

І з небес огонь блиснув

І спалив його все тіло,

Тільки костей не торкнув.

Позбирали перси кості,

Як погас святий огень.

Берегли їх ненастанно,

Бережуть і по сей день.

Пропав дух революції!

Кричать старі незнайки:

«Не тра нам конституції,

Лиш бука та нагайки!»

Генріх Гейне

Ой як стала по цілому світу велика біда,

Як не стало мирові християнському ні сюда ні туда,

То у славному місті Безпантелику

Збиралося лицарів буй-турів без ліку.

То безпантелицький князь Маледикт Плосколоб,

На прозвище Капустяний Лоб,

Скликає всю свою громаду,

Аби радити преславную раду,

Як їм дружно на ворога «русскости» стати,

Його під ноги стоптати,

І світу божого без полики зігнати.

То зійшлися в «Народнім дворі»

Всі поборники, буй-тури, богатирі.

Що перший поборник Міх Ковальський,

Що славний бесідник Тихович Мовчальський,

Що третій буй-тур Наум Безумович,

На прозвище Рак Поступович.

Був там іще старець божий Митро Полита,

Що ума не набрався через довгії літа,

Всі книжки, крім псалтирі, бракує,

День і ніч богу алілую ликує.

А при нім був чесний отець Халява,

Котрому вічна в Рутенії слава;

А з-поза них невідступна Сорока

Поглядала на сонмище з-під ока.

Тут були ще й інші німі фігуранти,

Самі чесні рутенці-обскуранти,

Самі мудрі, хоть скупі на слова́,

Лисі голови, грубі черева́.

То почав попереду сам князь казати,

Бородою на всі боки хитати,-

Говорив ось якими словами:

«Господинове почтенні, погано буде з нами!

Нападають на нас не-«Другів» легіони,

Клевечуть на нас не-«Правд» міліони,

І зимою й літом

Поругають нас перед ціли́м світом!