Плантації - Слісаренко Олекса

У нього тут знайомства... їх зараз арештують, ви самі побачите, з ким він мав зв'язки...

Рамп бігав по кімнаті надміру схвильований.

— Та невже ж мене обдурено? — хлопнув він себе по лобі.

— Неймовірно, але факт! — усміхнувся жандар.

— Тоді послати в Домашів затримати його!

— Все зроблено, не турбуйтесь...

Вже починало світати, як полковникові доповіли, що ні Ярового, ні Суленка не знайдено, а в приміщенні так само нічого цікавого.

— Втекли негідники! Подати мені екіпаж!

В ранковій імлі полковник проїхав до цукроварні, а Рамп довго ходив по кімнаті, аж доки не заснув на канапі.

Жандарі нічого не знайшли, крім револьвера, в кімнатці Суленка, який і записали в реєстр речових доказів.

Повернувся полковник з маєтку незадоволений.

— У них тут, певно, круговий шпіонаж — інакше як вони могли довідатись про труса!

Рамп вкрай був знервований. Він бігав по кімнаті, забувши про гостя, і тільки льокай, що покликав обідати, вивів його з тяжкого задуму.

Коли після обіду полковник почав збиратись додому, він пошепки сказав Рампові:

— Я лишу двох жандарів на підмогу стражникові... Рамп перебив його:

— Не треба, як що, то я сам управлюсь...

— Гаразд... Це буде краще... Я на вас покладаюсь — а "ті" не будуть боятись...

Розділ дванадцятий

Село заворушилось. Управитель пообіцяв "набити морду", як хто звернеться до нього по "гривеника".

Це він заявив двом парубкам-делегатам, що прийшли говорити з Рампом з приводу недоплачених грошей.

Парубки пішли, потоптавшись коло порога Рампового кабінету.

"Сволота,— думав Рамп, випровадивши посланців,— на всьому хочуть зірвати!"

Таке думав управитель, хоч добре знав, що з його наказу загадували поденним по сімдесят копійок, а виплатили по шістдесят. Це дало маєткові за кілька день до чотирьох тисяч зиску.

Розмова з посланцями була напередодні трусу. За час трусу Рамп забув про неї, й тепер, випровадивши жандарів, згадав, і якось несподівано ця згадка занепокоїла його.

"Чортзна-що! Дрібниці вже нервують. Доведеться полікувати нерви!"

Одягнувшись, як звичайно, Рамп звелів закульбачити коня, щоб проїхати до молотарок.

Коло найближчої молотарки люди у куряві ворушились біля соломотрясу, засмальцьований кочегар пхав у пельку паровикові паливо, а на горі ожереду з десяток хлопців укладали золотаву солому.

Не злізаючи з коня, підкликав доглядача:

— Що тут у тебе? Як робота?

— Добре... тільки народ щось неспокійний...

— Як то?

— Нахваляються...

— Це за гривеник?

— Так...

— А скільки з копи виходить?

Останнє запитав Рамп, щоб одвести очі доглядачеві од власного занепокоєння, і, почувши відповідь, яку не слухав, повернув коня і поїхав до другої молотарки.

На півдорозі управитель зупинився, подивився на маєток і помчав туди.

Дома Рамп поклав узяти себе в руки. Він пішов до контори й зарився в ділові папери, але думка летіла од старанно написаних рядків, і перед очима вертівся Вольнер у білих рукавичках. От він посміхнувся і кинув якогось до-тепа.

Раптово задзвонив телефон. Рамп приклав трубку до вуха.

— Хто?

Дзвонив з підсобного хутора економ.

—— Робітники на молотарках хвилюються... Треба викликати охорону...

Рамп несподівано для себе залютувався.

Йолоп, скот безрогий! Сволоч! Зараз же, щоб духу Твого на хуторі не було! Хто хвилюється? В морду бити, падлюк!..

Він кинув трубку й упав на крісло. Зробилося гидко на душі, і Рамп, ні на кого не дивлячись, вийшов з контори. Вдома випив брому й ліг на канапу.

Розділ тринадцятий

Як сідало сонце, Вольнер з товаришами зліз на землю і сів, очікуючи ночі в суточках між двома ожередами. Темрява насувалась якось мляво. Товариші сиділи мовчки, а як почули десь за ожередами хрускіт стерні під чобітьми, затаїли дихання.

Хтось наближався до стогів, а незабаром у проміжкові між двома ожередами з'явилася людська постать і зупинилася. Далі вона рушила до одного ожереда і, нагнувшись, чимсь зашаруділа. Раптом спалахнув сірник і освітив обличчя людини.

— Хведь! — не втримавшись, вигукнув Яровий. Постать скам'яніла, а сірник погас.

Яровий підійшов до Хведя і взяв його за плече. Хведь тремтів.

— Не бійся,— тихо сказав Яровий на вухо Хведеві і повів його в закуток до Суленка й Вольнера.

— Не бійся, Хведю, ми не видамо... Палить хотів? Суленка Хведь знав найліпше.

— Ой хлопці, тільки нікому не кажіть!..— Коли ж дізнався, що поруч сидить не хто інший, як панич-практи-кант, він боязко замовк.

Довго Яровий пошепки доводив Хведеві, що йому нема чого боятись...

— Варламенко направив... Каже: підпалиш, подумають, що ре... лю... ци... нери,— натужуючись, вимовив трудне слово Хведь.

Що робити далі, Хведь не знав, і мовчки сидів під ожередом, доки інші пошепки радились.

— Скільки в тебе тих ліхтарців? — спитав Суленко.

— П'ять.

— Давай сюди, ми самі все зробимо... А ти йди собі додому й нікому ані мур-мур! — наказав Суленко суворим тоном.

— А як же пан спитає? — ніяково запитав Хведь.

— Кажи, що підпалив...

Хведь мовчки потоптався _ на місці, а потім пішов геть.

Яровий лаштував свічки і поділяв свою коробочку сірників між товаришами.

Через годину три постаті прямували на село, обходячи маєток.

Розділ чотирнадцятий

Ніч танула на сході й півневі голоси спалахували над Старостином, коли задзвонили на сполох.

Люди, певно, чекали на той дзвін, бо одразу сірі постаті почали виходити з дворів. Вони збивались у купки, а постоявши, йшли до маєтку, сполучаючись по дорозі з іншими гуртами. Там, де чорним олівцем встромився димар цукроварні в сірий папір досвітнього неба, вогняні язики стрибали над будівлями маєтку та над далекими скиртами.

Горіли воловні та сіно за маєтком.

Що далі на край села, то натовп більшав. Прилучалися чоловіки, жінки, хлопці, дівчата. Йшли діди з широкими жорсткими бородами, несучи вила на плечах, і підлітки, на яких сварилися, але не одганяли.

— А де прахтикант? Практиканта не взнаєш у сіряку!..

Полем не йшла, а бігла кремезна селянська сила й топтала босими ногами буряки.

— Топчи, хлопці, панське добро, бо воно нас топче! Давно не бачили плантації випростаної мужицької сили,

й буряки затьмарились росою.

У маєтку стояв гармидер. Чмокала пожежна труба, гоготало полум'я над воловнями, іржали коні, а люди, як божевільні, метались по дворищу й кричали, не слухаючи одне одного. На ожереди ніхто не звертав уваги,— мовляв, нічого не зробиш.

Рамп з батіжком бігав по двору і, забачивши натовп селян, загукав:

— До ожередів негайно! — А побачивши, що ті стояли, збившись у купу й не рушаючи, залаявся: — Барани! Сво-лочі! Зараз марш до ожередів!

З натовпу вийшов парубок у драному кашкеті й піджач-КУ. Очі йому горіли.

—— Бий його, хлопці! — і сам з вилами кинувся до Рампа.

Управитель одскочив назад, вихопив браунінга, й ледве той стямився, як Рамп в упор розрядив револьвера...

Парубійко ніби оступився і впав на одно коліно, випустивши вила. Правою рукою він напружено силкувався витягти щось із кишені свого піджачка, а лівою схопився за груди.

Скажене напруження було в його постаті, але воно раптом обірвалося, і парубок упав ниць.

Хтось з натовпу несамовито зойкнув, а Рамп, користуючись часовим замішанням, подався через дворище до свого будинку.

Над селянськими головами піднялись вила, сокири, сапки, і натовп метнувся за Рампом.

Коло квітників кілком збили управителя з ніг, і він упав шкереберть під кущі підстриженої акації.

— В скриню його, циганську морду! — гукнув гостроносий дід, і натовп, що кинувся був на шматки роздерти збитого управителя, зупинився.

Налигачем скрутили Рампові руки, а тим часом невідомо відкіля притягли дощану скриню й накидали на дно землі.

— Лізь, паскудо! — наказав гостроносий дід. Дужі руки підхопили Рампа і вкинули в скриню. Рамп мовчав, стиснувши зуби, і хижо дивився на людей.

Тільки, коли зачиняли віко, вигукнув:

— Сволочі! Скоти! Вас...— Але далі його не було чути за людським ревом. Скриня піднеслась над головами й попливла з натовпом до греблі. Там люди зупинилися, розмахнулись скринею й кинули її з високої греблі в воду.

Із скрині чувся жахливий зойк, але швидко потім затих. Скриня пірнула на дно.

Люди стояли, не рухаючись, і дивилися, як над туманною ранковою водою ставу схвачувались бульбашки.

Під вербами загегекали гуси й шурхнули у воду. По той бік ставу на цукроварні лунали стримані голоси — то службові, налякані нічними подіями, розбігалися хто куди...

Перед світанням плантації на схилах полів вилискували сивизною ранкових рос, готуючись випити солодкий день.

Плантації, насмоктавшись з весни людського поту й крові, пили тепер жагуче сонячне світло; вагітніли на цукор.

Але що це?.. Неспокій і тривога проскочила електричною іскрою через натовп: з маєтку біг чоловік, махаючи руками. То був дід Юхим, конторський сторож.

— Люди добрі! Люди добрі! Салдати з Вільшанки їдуть* А підбігши ближче, задихаючись, пояснив:

— Саранчук по телефону викликав... Я підслухав... Шість верстов — миттю доскочуть...

Натовп заворушився.

_ Розходься по домівках! — вигукнув хтось з середини натовпу. Ніхто не заперечив.

— По домівках! — гукнуло ще кілька голосів і змовкли.

Люди заметушились, і монолітна до того маса почала розпорошуватись. По двоє, по троє люди бігли без дороги до села, кидаючи за собою мовчазний напівспалений панський маєток. Тільки двоє чоловіків подалося яром в інший бік.

А маєток спорожнів і завмер.

Багрове сонячне коло викотилося із-за степу, на мить ніби зупинилося, але далі байдуже покотилося синім полем, щедро обдаровуючи життям землю.

Головешки колишніх воловень куріли сизим димом на самотній труп русявого парубка у драному селянському піджачку та в новеньких студентських штанях з кантами.

Рука заклякла в кишені, витягши з неї наполовину револьвера. Обличчя набрало мужньої жорстокості, якої за життя ніхто не бачив у практиканта...