Полуда - Слісаренко Олекса
ПОЛУДА
Кам'яні колеса важко билися об чавунну землю і час од часу провалювалися з кістяним хряскотом, бризкаючи густою сірою рідиною з колій. Під осіннім морозним вітром багно каменем сідало на спиці й ступиці коліс, і ободи потворно розбухали, не вміщуючись в звичайні колії степової дороги.
Гармати кахкали на сірому грудді і трясли свої холодні чавунні черева. Жахливі потвори руїни і смерті в жалюгідній безпорадності тяглися за задрипаними кінськими хвостами...
Обніжками поруч гармат та худоребрих коней понуро йшли піші бійці, а позаду колони билася в трясцях на стрибульках кулеметна тачанка.
І набійні ящики коло гармат, і кулеметна тачанка підозріло легко стрибали на замерзлій дорозі, не в силі затаїти свою порожнечу. Власне, й гармати, й кулемет можна було б покинути як непотрібний тягар, бо на дві гармати було три шрапнельні набої, а на кулемет одна напіввистріляна бинда, та їх не кидали, чи то сподіваючись добути набої, чи то з міркувань воєнно-етичного порядку, корячись неписаному кодексові військової честі, що не дозволяє кидати ворогові навіть зіпсовану зброю.
Та не тільки гармати й кулемет не мали достатньої поживи, а й рушниці цієї сотні знесилених бійців покладали всі свої надії на багнети, бо в підсумках і саквах сирітливо лежало по пачці набоїв на рушницю.
Од легкості в набійних ящиках та саквах було важко на душі, і вага та побільшувалася вагою рушниці за плечима та безкраєю дорогою, що кожен день її сточував і сили в кощавому тілі, і надії колись-то дійти бажаної мети. Якась тупа байдужість охоплювала людей, і тільки час од часу на поверхні її вибухали то роздратованість обставинами, то бурхлива енергія бійців революції, затамована камінною дорогою безкрайого степу.
— Коли ж, той в біса хутір буде? — понуро спитав присадкуватого командира загону червоноармієць, що ввесь час плентався позаду нього. В запитанні було багато відчаю, ще більше роздратовання і без краю мало надії на щасливий кінець.
Командир загону Симеренко йшов обіч колони, як добре вивірений годинник, ступаючи розміреним кроком військового шику, не виказуючи ні втоми, ні засмучення. М'язи цієї людини, здавалося, закам'яніли, як груддя на дорозі, а серце загартувалося, як вістря багнета.
Симеренко не відповів на запитання червоно армійця. Він навіть не повернувся до нього, немов і не чув запитання. Тільки за десять кроків він зупинився, став обличчям до колони і підняв руку вгору:
— Стій! — протяжно виголосив він команду. Спочатку зупинилася передня гармата, а за нею друга
та набійні ящики, й нарешті кулеметна тачанка, поточившись востаннє, застигла нерухомо.
— Бійці, спочити! Зводові, до мене!
У загоні давно втратили поділ на зводи, але, окрім командира загону, було ще три командири, що числилися зводовими, та політком. П'ятеро їх і складали команду одірваного од головних сил і заблукалого в степах червоноармійського загону, що от уже третій тиждень не може зв'язатися з частинами своєї дивізії. За ці три тижні не °Дин десяток бійців поліг у сутичках з дрібними ватагами ворога і не одну безсонну ніч провели люди, міцно стискуючи рушниці, в чеканні ворожого нападу.
Надворі ще був день, але сонце затеряло свої шляхи в хмарах і скупо сіяло через них дрібний порох світла, не позначаючи заходу, хоч і наближався вже вечір. Навколо розлігся безкраїй степ, праворуч впираючись у небозвід, а ліворуч — у верхів'я далекого гаю в степовій балці.
Командир загону стояв, упершись ногами в землю, трохи розставивши їх, немов боячись, що земля вислизне з-під його ніг, і дивився в сухий бур'ян на придорожньому обніжку, чекаючи на зводових командирів та політкома. Та хоч Симеренко й дивився на бур'ян, але бачив зводових командирів, як ті підходили до нього.
От наблизився, дзенькаючи острогами, артилерист Пересада, що мав широкі плечі й вузьку шинелю. Кашкет йому був натягнений до перенісся, і здавалося, що чорні шорсткі вуса його стирчали просто з-під козирка. Пересада мовчки спинився обіч командира, тримаючи руки глибоко в кишенях.
За ним підійшов зводовий другого зводу. Він був такий молодий, що мусив насуплювати брови і говорити навмисним баском, щоб заховати свої літа. Та в цьому йому не щастило, і на його молодість часто звертали увагу, од чого він червонів і кидав недбало:
— Двадцять два роки не такі-то вже й молоді літа... На прізвище він був Орлов і погорджував своїм прізвищем не менш, ніж своєю професією слюсаря.
Потім наблизився командир третього зводу Витків-ський і зупинився трохи ніяково оддалік. Віком він був старіший за всіх, але ставна жилава постать його трималася струнко, а в одежі і в поводженні відчувався старий військовий, що виріс у шинелі.
— Товаришу Витківський, ідіть-но ближче,— звернувся до нього командир загону, і Витківський ступив кілька кроків до гурту. В цей час од передньої гармати заступав політком Моргуля, що принципово голив вуса, вважаючи їх за забобон. За час блукання степами вуса його стирчали рудою щетиною, давно не бачивши бритви, і разом з такою ж само бородою здавалися за рештки незмитого гриму. Хоч на Моргулі і був засмальцьований військовий одяг, та здавалося, що політком вперше надів його тільки півгодини тому і відчуває себе в ньому од незвички незручно.
Командир загону обвів присутніх командирів поглядом, немов вивіряючи, чи не трапилося, бува, чогось з кимсь із них, і заговорив притишено, так, щоб не чули бійці. Слова його були прості й жахливі. Загін втратив будь-який зв'язок з частинами своєї дивізії, і невідомо, чи пощастить йому той зв'язок налагодити, а чи доведеться скласти свої голови, наскочивши на значніші сили ворогів. Можливо, й зараз вони оточені ворогом, а можливо, десь поблизу є червоні частини.
— Нам неодмінно треба пробитись на Барсуківку,— говорив Симеренко, розглядаючи триверстову мапу.— В Барсуківці стояли наші резерви, і коли вони звідти пішли, то ми підемо їх слідами. Це, коли не помиляюся, звідси верстов вісімдесят... Дійти пішки туди ми не зможемо — бійці не здатні вже пройти і п'ятнадцяти верстов... Ми мусимо обміняти коні, що в гарматах і кулеметній тачанці, та мобілізувати підводи і тоді вже посуватися далі...
Цього ніхто не заперечував, і Симеренко, скінчивши говорити, знову пильно оглянув командирів, зупинивши свій погляд на Витківському трохи довше, ніж на інших. Зводові командири й політком так само допитливо подиви^ лися на командира третього зводу, та на обличчі Вит-ківського не змінилася жадна рисочка, і командири трохи одвели свої пильні погляди од нього.
— Я так думаю, що треба мобілізувати підводи,— сказав Орлов, що завше погоджувався з попереднім промовцем.
Решта мовчки, на знак згоди з словами командира, мотнули головами, й тільки Витківський стояв як скам'янілий, і на його сухорлявому обличчі нічого не можна було прочитати.
Червоноармійці давно вже розіклали багаття і грілися коло вогню, дожовуючи рештки хліба, що залишилися в кишенях од обіду. Коні жували сухе бадилля, що їм поклали їздові, і воно дзвінко хрускало на зголоднілих зубах.
— А як ви думаєте, товаришу Витківський?
На ці слова командира всі чекали і насторожилися, почувши їх. У політкома Моргулі роблено серйозне обличчя стало ще офіційніше й сухіше, а очі набрали суворого блиску, що немов увесь був спрямований у бік Витківського.
Командир третього зводу, за старою військовою звичкою, став "струнко" і, дивлячись у вічі Симеренкові, відказав рівно, немов вичитуючи з книжки:
— Я, командире, вважаю, що добути підводи для загону можна тільки у великому селі. Підвід нам треба не менш тридцяти, коли не рахувати, що в гармати ми мусимо підпрягти по виносу. Таку кількість підвід можна дістати тільки у великому селі, бо коней загалом багато реквізовано і не в кожному дворі знайдеш підводу...
— Ну, то що ж? — перепитав політком.
— Отже, нам треба зупинитися в Осетняцькому хуторі і вислати загін до містечка Балок.
Всі мовчали. Схоже було на те, що ця людина відповіла не так як малося, що вона відповість. Погляд політко-ма помітно зів'яв, і з обличчя його спала машкара офіційності та робленої серйозності, а натомість прийшла метушлива підозрілість з неспокійними очима, що не має точок опертя, а розростається пливучим баговинням в каламутних водах утоми й безпорадності...
Присмерки помітно опановували степом, і з каламутно-чорного неба почали спадати білі порошинки несміливого снігу. Вони десь гинули, ті порошинки, не полишаючи сліду на землі, а знизу, назустріч їм, з задубілої ріллі та брудних стерень піднімалася чорними випарами ніч.
Командир зводу Витківський посідав ніякове становище в загоні з першого дня прибуття. І командири, і політком, і частково червоноармійці дивилися на нього підозріло, як на людину чужу, що на неї покладатися не можна. Політком Моргу ля довго потай придивлявся до Витків-ського, і потроху у нього почала складатися певність, що ця людина, можливо, робить шкідливу для революції роботу, хоч політком навіть приблизно не міг би визначити, в чому могла б полягати та робота. Адже недаремно колишній офіцер царської армії служить у Червоній Армії — це була найголовніша точка опертя всіх підозрінь Моргу лі.
Півтора місяця тому прибув Витківський із штабу на посаду командира зводу, і політком одержав його документи, запечатані штабними печатками. В характеристиці значилося, що Витківський, колишній штабс-капітан і командир батальйону за імперіалістичної війни, брав активну участь у Жовтневій революції і загалом виявив себе надійною людиною. Тепер же відряджується на посаду командира зводу, бо виявив бажання служити в дійовій частині, а не при штабі, як до цього...
"З чого могло б постати таке бажання в колишнього офіцера? Адже ж служба при штабі і спокійніша, і безпечніша! Та й хіба може служити колишній офіцер у Червоній Армії щиро?"
Ці питання непокоїли політкома, хоч він і знав особисто кілька прикладів відданої служби колишніх офіцерів у Червоній Армії, та ті офіцери якісь були не такі, як цей.
Підозріння особливо підігрівалося тим, що новоприбулий був людина мовчазна й замкнута в собі. Він не то щось таїв, не то був просто людина малогромадська. На запитання відповідав коротко і сам ніколи розмови не починав.
Потроху підозріння поширилися поміж командирами, і Витківський потрапив у ніякове становище людини, що її ні в чому не обвинувачують за відсутністю фактичних даних, але певні, що вона злочинець і скритий ворог.
