Плантації - Слісаренко Олекса
Одним словом, через місяць Старостин з цукроварнями й половиною маєтків буде його... Але він не жорстока людина... Він не хоче графиню кинути в жебрацтво — він лишає їй два хутори й дещо з родового барахла...
— Ви ж розумієте, Августе Петровичу, що, вклавши гроші в таке діло, ви не помилитесь...
— З великим задоволенням стану вашим компаньйоном в ділі! — гаряче стиснув Вольнер руку Рампові.
Сонце сідало в рижу імлу, як екіпаж головного управителя зупинився у дворі Старостинського маєтку.
Розділ восьмий
Вольнер сидів у своїй кімнаті й думав про своє дураць-ке становище, в яке він потрапив.
Становище привілейованої особи в маєтку зовсім не давало тих вигід, на які сподівались його товариші там, у Ново-Слобідському.
Вольнерові без кінця набридло удавати випещеного панича, хвалитися своїми міфічними маєтками та бабунею в Лондоні.
"Яка користь з усього? Товариші з цукроварні дивляться як на якусь сумнівну людину і все щось криють од мене... Навіть до "явки" поставились підозріло, хоча вона жодних сумнівів і не могла викликати...
З жандаром теж ні чорта не виходить... От хіба що Ніну можна буде використати..."
Вольнер недвозначно почав залицятися до полковникової Доньки після того, як переконався, що в полковника нічого не вивідаєш.
Особливо, що гнітило Вольнера, це те, що він не міг у своєму становищі вільно поводитися з робітниками. Зберігаючи своє інкогніто, треба було триматись паничем. , Пізно вночі, як усе навколо спало, виліз Вольнер через Вікно в сад, а відти вийшов у поле. Десь позаду загавкали с°баки, закалатав сторож, і знову тихо.
Місяць ще не сходив. На призначеному місці в ярку чека* ли на нього двоє.
Вольнер кашлянув і почув у відповідь таке саме кашляння
— Давно ждете?
— Ні, допіру прийшли...
Всі троє присунулися ближче один до одного і пошепки розмовляли.
Рамп, побачивши цю групу, був би вражений. Його практикант, що не подавав руки службовцям нижче економа, лежав по-приятельському з мізерним конторським писарчуком Суленком та слюсарем з цукроварні Яровим, і вони казали йому такі речі, яких би не насмілився сказати сам Рамп.
— Августе, ти нічим нам за ці два місяці не допоміг. І твоє перебування тут було б зайве, коли б не одна справа, в якій ти можеш дещо зробити...
— Я ж тобі казав, що мене цим самозванством поставили в ідіотське становище!
— Ти не нервуйся, як бариня, ми розуміємо твоє становище, воно погане, але і з нього можна мати вигоди...
Як виявилось із слів Ярового, справа стояла дуже серйозно. В цукроварні є шпик — робітником ніби прийняли...
— Мажеться до нас... Очевидно, Вознесенський щось про нас знає...
Вольнер перебив:
— З яких джерел міг дізнатись про вас Вознесенський?
— Чорт його зна! Але тобі треба взяти в оборот дочку, бо з папаїїгі чорта з два що витягнеш...
— Треба якнайшвидше все розвідати... Бо на селі неспокійно, й можуть почати арешти...
— Ну, а як Вознесенський і про мене знає? Що тоді?.. Донька, певно, матиме інструкції од палаші... А проте,— Вольнер хлопнув себе по лобу,— сподіваймось на успіх! В неділю я буду в Домашові у жандаря!
— Треба щоб хтось з тобою поїхав... для зв'язку... Умовившись про все, Вольнер вийшов із яру до маєтку. Вже третій рік працюють ці два товариші в районі Ста-
ростинської цукроварні, але повести якусь широку роботу не вдалося. Більше пропаганда, але й вона не гаразд посувається з того часу, як трьох чоловіка спіймали на розповсюдженні літератури.
Більше провадили персональну агітацію, готуючи сякии-такий кадр свідомих людей.
Губерніальна організація мала давні зв'язки з Старости-ном і тому надіслала туди Вольнера, але це мало посунуло роботу наперед. Йдучи з наради, Вольнер планував свій наступ на жандарову доньку. "Не засипатись би тільки..."
* * *
А Рамп у ці дні походжав веселий. З тиждень як від нього поїхав відомий адвокат з губерніального міста, запевнивши, що все буде гаразд і через місяць Рамп одержить документи в свої руки.
Гарячкова робота на плантаціях скінчилася, і буряки вилискували лапастим листям під сонцем.
Настала пора, що тягнеться два-три тижні перед тим, як почнеться косовиця. Частіше наїздили до маєтку веселі компанії. Випивалося безліч пляшок пива, вечорами виносили на веранду ломберні столи й грали в карти до ранку, їздили гуртом полювати і, коли не було дичини, стріляли селянських качок, а підніме баба репет — кидали їй два злоти та биту птицю на додачу.
Вольнер був невеселий. З нього кепкували, що він закоханий в Ніну, а він в душі радів, що так природно з'ясовано його сум.
А дійсною причиною суму була невдача в Домашові. Дуже несприятливо склалися обставини, і Вольнер нічого не дізнався.
Тепер він вишукував інших способів. Він мав завдання все розкрити за найближчий тиждень, а для цього треба було формувати зближення з Ніною.
На два дні свят жандар приїхав з донькою, Вольнер розпочав наступ.
Нінине серце зовсім не було такою фортецею, як здавалося Вольнерові, і першого ж вечора брама його, фігурально кажучи, привітно одчинилася йому.
Далі треба було ступити ногою побідника в другу фортецю — секретну жандареву шухлядку.
Ввесь наступний день Вольнер турманом кружляв коло Ніни, готуючись яструбом наскочити на неї увечері.
— Августе, як хороше з тобою! — томно нявкала Ніна, коли вони лишилися на самоті в темній алеї парку.— Мені здається, що це покійниця мама мене голубить!..
V Ніни мати давно померла, коли вона була ще дівчиною, а полковник, спробувавши сімейного щастя, не спокусився на нього вдруге і лишився вдівцем.
— Я боюсь, Нінусь, що як поведеться, то і я не довго буду тебе голубити...— з сумом у голосі промовив Вольнер.
— Що ти кажеш, Августе? Ти мене лякаєш!..
— Не лякайся й будь мужня, люба моя... Ти можеш мені допомогти...
Вольнер почував, що ворог хоч і не відступив, але стоїть на дуже невигідній позиції.
— Що? Що? Кажи! — нетерпляче тискала Ніна руку Вольнерові.
— Нінусь, люба моя, ти тільки не лякайся... бо я скажу тобі одверто — мене хочуть убити.
Ніна притиснулась до нього, ніби собою захищаючи Вольнера від невідомого ворога.
— Хто?
— Не знаю... Я позавчора одержав анонімного листа... Од мене вимагають, щоб я передав революціонерам на їхні гидкі діяння п'ять тисяч, а інакше мене уб'ють... Ти розумієш, що мені не жаль грошей, але давати гроші злочинцям я не можу...
— Любий мій, ти не бійся, я скажу папа, він спіймає, він знищить негідників!..
— Тільки не це! — з жахом мотнувся Вольнер.— Коли дізнаються, що я розповів полковникові, мене однаково уб'ють... Вони все знають...
Вольнер виявляв, несподівано для себе, неабиякий талант актора й дипломата, і першою жертвою цих здатностей стала жандарева дочка.
Він довів своїй жертві, що може врятуватися лише тоді, як знатиме імена всіх непевних людей в окрузі. Це треба зробити тонко й непомітно для папа, бо папа по своїй військовій звичці може зіпсувати справу.
— Ти ж розумієш, моя ластівочко, що ти в оцих рученятах тримаєш моє життя, і ти випустиш його, як тільки хоч натяком скажеш про нашу розмову... Повір, знаючи імена, я сам зроблю так, як найліпше...
Довгий поцілунок припечатав зобов'язатися мовчати...
— В середу приїзди ніби ненароком до нас...
Увечері того ж дня Вольнер, замкнувшись у своїй кімнаті, довго сидів за столом, виводячи олівцем великими літерами:
Вольнер!
П'ять тисяч карбованців ви мусите покласти в ДУ" пло старої верби коло греблі* Гроші на справи революції. В разі невиконання — смерть.
Задоволено подивився на своє писання й усміхнувся. Потім ножицями з клаптика тектури вирізав перехрещені кИнджал і пістоль, намазав атраментом і припечатав на записці.
— Чудесно! — похвалив себе Вольнер.
"Розляпає дурка, буде чим виправдуватись... Документ!"
Розділ дев'ятий
Хведь із самої весни кучерував у Зеленому. Варламен-ко був задоволений з нього, але свої вимоги, про які натякнув у Хведевій хаті, він ще не висував.
Як тільки почали завозити до молотарок хліб, а сіно темно-зеленими слонами маріло коло маєтку в стогах, Йосип Матвійович вирішив, що час настав.
їдучи полем у кабріолеті з Хведем, він почав розмову.
— Ну, Хведоре, треба, щоб ти одну справу втяв... на те тебе й на роботу прийняв, з голоду сім'ю твою витяг...
— Хіба я колись від роботи відмовляюсь? Кажіть, я миттю!..
— Робота, брат, особлива...
— Що загадаєте, зроблю!..
— А скирти в Старостині підпалиш?..
Від несподіванки Хведь оторопів. "Так от що воно!" — промайнуло в його голові, і Хведя охопив жах.
— Чого ж мовчиш? Боїшся?..
— Бо-ю-ся...— видавив з себе Хведь.
— А як боїшся, підеш під три чорти оголодини глитати...— Помовчавши, Варламенко додав: — Завтра запрягай воза й вимітайся з економії!..
Пан сплюнув на межу, а кучер дивився поперед коней кудись удалину. Голова його була порожня, і тільки гостра думка про голод примушувала шукати виходу.
— А як спіймають?.. — прошелестів він сухими губами.
— Уміючи, не спіймають!
Варламенко знав, що вже діло зроблено, Хведь погодиться, бо що він мав робити?
Економ думав: "Піймають Хведя — чорт з ним — сім'ю шДтримаю, коли мовчатиме, а викаже — можна викрутитись: доказів немає... Тим паче що з'ясовується все просто — Хведь злий на Рампа".
Доїжджаючи до Зеленого хутора, Хведь промовив:
— Спалю, бісового цигана, і скирти, і воловні спалю! — У ньому закипіла зненависть до Рампа.
— Отак би й давно!.. А зробимо так, що комар носа не підточе!..
Дома, покликавши Хведя до свого кабінету й замкнувши двері, Йосип Матвійович показував свою вигадку. Паперовий коробочок з недопалком усередині, а навколо недопалка дрібно нарізаний папір. Постав коробочок під скирту, запали свічку, зачини коробочок, притруси його сіном. Сам можеш не поспішаючи втекти — недопалок догорить до різаного паперу й огонь зробить своє діло.
Хведь дивувався вигадці.
— Це можна одразу під кілька скирт підкласти?
— Хоч під сотню, і головне — сам встигнеш втекти... На самоті Варламенко думав: "Чортового батька будеш
довіреним, як усе погорить... Графиня за хвіст та на сонце..."
Розділ десятий
Вольнер "ненароком" заскочив у Домашів. Ніна зустріла його зніяковівши й повела до вітальні.
— Склянку чаю хочете, пане Вольнере! — звернулася вона до нього в тоні ввічливої господині.
— Не відмовлюсь...— промовив Вольнер.
