Плантації - Слісаренко Олекса

Він має проміняти свого гончака на мою Ласку!

— Це з Домашева?

— Так... верстов з дванадцять звідси...

Надвечір, ще сонце не зайшло, як лакований екіпаж в'їхав у двір.

Два озброєних жандарі стояли на східцях екіпажа з двох боків, а позаду їхало чоловік з п'ять верхи.

З екіпажа вийшов дебелий полковник, брязкаючи острогами, і допоміг молодій русявій панночці виступити на землю. Не встигли вони зробити й двох кроків, як назустріч вийшов Рамп і повів гостей до господи.

— У нас сьогодні буде трохи веселіше, Ніно Василівно для вас є партнер на доміно!..

— Хто саме? — запитав Вознесенький.

— Наш новий практикант, розчудесний юнак!

— А він хто такий? — Вознесенський завжди цікавився новими людьми.

— Він? — Рамп засміявся.— Він цілком благонадійна людина і, гадаю, найменше підходить до типу ваших клієнтів, полковнику!

— Я ж, звичайно, не з цього боку цікавлюсь...— посміхаючись, завважив полковник.

— Він німецько-англійського походження, його маєтки в Бессарабії, але він цікавиться цукроварством... Каже, що ліквідує там і купить щось підходяще в наших краях,— задовольнив Рамп цікавість полковника.

Вольнер справив добре вражіння на гостей. Вознесенський через годину говорив Рампові:

— Нічого, пристойний, вихований юнак!..

— В зятьки згодився б? — прискаливши око, сказав Рамп.

— Ну, вже й у зятьки!..— одмахнувся жандар. Наїхало ще гостей. Після шумної вечері розбрелися хто

куди. Більше сіло за карточні столи, а Вольнер, підтримуючи під лікоть Ніну Василівну, пішов до саду. Там, ходячи вогкими алеями, він розповідав про Бессарабію, про Лондон, до якого він минулого року їздив, про своїх кумедних професорів...

Ніна Василівна дзвінко сміялася і, лякаючись кущів, притискувалась до Вольнера.

Коли пізно вночі, майже вдосвіта, з двору виїхав екіпаж у супроводі верхівців, Ніна Василівна казала батькові:

— Цей Вольнер дуже приємна людина... Він такий веселий та ввічливий. Його бабуня тепер живе в Лондоні!.. Він торік до неї їздив.

— Так... Хороший юнак... доброго виховання.

— А як хороше в їхньому маєтку в Бессарабії! Виноград!..

.Вознесенський більше не відповідав доньці. Він думав неприємну думу — вчора йому принесли прокламацію, знайдену в Старостині... Є підозріння, але треба перевірити..-

Розділ шостий

Хведя не потягли до суду. Коли Рамп дізнався, що він СИДИТЬ уже тижнів зо два в буцегарні, то сказав нехотя:

— Дайте потиличника, та нехай іде!..

Хведеві дали не тільки в потилицю... Одне око йому запухло, і тільки маленька щілинка відзначала його місце.

Вже буряки посходили, і на чорному тлі плантацій на-тяглися зелені струни аж до обрію. День схилився блакитним черевом над землею і глузливо скалить око на Хведя.

Щоб не навинутися людям на очі, Хведь обійшов село полем до своєї хати.

Хведева жінка на подвір'ї поралася із шматтям, а коло її ніг плазувала замурзана дитина.

Побачивши Хведя, жінка випросталась над ночвами й пильно дивилася на-чоловіка. З її уст не злетіло радісного вигуку. Тільки коли Хведь наблизився, бліді губи заворушились:

— Тебе побили?..

Хведь мовчки пішов до хати, а жінка безгучно плакала на подвір'ї, витираючись брудним фартухом. Дитина смикала її за поділ і лопотала свої незрозумілі слова.

Жінка невдовзі втерлася й взялася дополіскувати шмаття.

У хаті край столу сидів Хведь і жував окраєць хліба, посиланий сіллю. Як же Мотря, його жінка, зайшла до хати, він поклав хліб, витер рота й промовив:

— Мене до суду не потягнуть!..

Мотря дивилася в куток, де стояла діжка, і нервово перебирала пальцями фартух.

— Що ж робитимемо?

Вона думала свою терпку, материнську думу...

— Піду шукати заробітків... Поблизу ніхто не прийме...

— А ми ж як?..

Хведь мовчав. Устав із-за столу й ліг на піл, поклавши ШД голову ветху кожушанку.

Мотря ще змалечку робила на плантаціях. Малою ходила збирати жучки, а підросла — з сапкою. Восени — з батьками на постаті буряки копати. Так само, як її діди та прадіди. ^ от тепер їй, Мотрі, цього не дозволять... Певно, прикажчикам наказано й її не пускати до роботи... її ж чоловік...

Мотрині думки перервав стукіт коліс коло воріт, вона побачила, як зупинилася тачанка на вулиці і з неї виліз огряд-ний зеленецький пан.

Варламенко не встиг хвіртки відчинити, як Мотря вскочила в хату:

— Пан із Зеленого! — вигукнула вона, а коли за цим од. чинилися двері й увійшов Варламенко, Мотря не знала, щ0 їй робити.

— А Хведь дома?

Хведь встав з полу й пригладжував скуйовджене волосся.

— Я до тебе, Хведю, в одній справі...

Йосип Матвійович важко сів на лаву. Хведь стояв проти нього.

— Нехай жінка йде собі... тут їй діла нема... Мотря вийшла, немов її хто випхнув.

Варламенко довго говорив Хведеві про те, що він із сім'єю попухне з голоду, і закінчив:

— А я, проте, дам тобі робот...у, будеш у мене за кучера... Хведь глибоко зітхнув і сів на піл.

— Платня хороша... та й одсипне матимеш... Подарунки на свята... А поза все зробиш одне діло, так дам двадцять карбованців... Розумієш?..

Хведь нічого не розумів, але хитнув головою, мовляв — аякже ж! Втратити таку службу — не можна.

— В неділю приходь... а коли бідкуєшся, на тобі карбованця на хліб дітям... Та не дуже ляпай язиком... Кажи: зайняв, та й годі.

Коли Хведь показав Мотрі карбованця, та оторопіла.

— За що це?..

— З неділі кучером у Зеленому заступаю... Завдаток...

Розділ сьомий

— Це чортзна-що! — вигукнув Вольнер, жмакаючи якогось папера й кидаючи на підлогу.

Пройшов по своїй просторій кімнаті раз, двічі й підняв зіжмаканого листа. Перечитав ще раз:

Любий Августе!

Мені неприємно тебе турбувати, але замовчувати од тебе події не буду. На перехідному іспиті Боря и Коля провалилися, й їх залишили в тому класі, а якому вони були торік. Здається, доведеться везти їх Д° тітки в Іркутськ, там, кажуть, легше кінчити гімназію-

Репетитор, що до них ходив, виявив себе такою непорядною людиною, що навіть підручники забрав У

своїх учнів. Ходили до нього кілька разів — не віддає. Чортзна-що! Дуже мені жаль, особливо твоїх підручників,— я їх берегла як згадку про твої шкільні роки.

Між іншим, той синьоносий питав твою адресу — певно, грошей просити хоче,— я не дала.

З маєтку давно нічого не одержую. Здається, там не все гаразд. Цілую міцно.

Твоя кузина О ля

Прочитавши листа, Вольнер запалив сірником його й попіл викинув за вікно.

"Берман і Колодько сидять, хлопці надійні, не розляпають, але папери! Які папери забрано?"

І Вольнер почав перебирати всі листи, які він писав товаришам за останній рік.

"Здається, нічого компрометуючого",— заспокоїв себе Вольнер.

Губерніальна організація, скориставшись з нагоди, надіслала Вольнера сюди, до Старостина, зібрати рештки розгромлених сил... і йому пощастило через Вірного попасти сюди паничем-практикантом. Це було зручно, але разом з тим становище практиканта, та ще й привілейованого, не сприяло ув'язуванню з поодинокими товаришами. Треба було використовувати посередників, а це ускладняло роботу.

"Коли б за три-чотири місяці не добрались до мене, можна було б дещо зробити".

Засинаючи, йому промайнула жартівлива думка про "кузину Олю", що, певно, стоїть тепер у льоху за підпільною касою і, набираючи чергову листівку, смалить над свічкою свого жорсткого вуса...

Ранками Вольнер їздив на поле, а там тисячі дівчат, хлопців, жінок рушають лавою вздовж зелених бурякових струн, а позаду походжає "гавкало" — прикажчик. Він, цей чолов'яга в чоботях "бутилками", має владу над сотнями зігнутих постатей. Його обов'язок гавкати, і за цей обов'язок йому платять трохи більше, ніж звичайному робітникові.

На обніжку лишилися торби, сповиті немовлята під доглядом дітей таких малих, що не здатні навіть жука збирати. Замурзані, безштанні хлопчаки, дівчатка, не менш замурза-Н1> у довгих по п'яти платтячках доглядають немовлят. Вони співучасники виробництва, дарма що в їхньому словнику не нарахуєш більше від двох десятків слів, по-дитячи зніжених.

>• А. Слісаренко

289

Уся адміністрація, починаючи од гавкалів до Рампа товчеться на плантаціях. Проскакують економи верхи, на бігунцях, матюкають гавкалів і дівчат; кабріолетом, щ0 вилискує на сонці лаковими боками, проїздить районний управитель і нагонить економів та "гавкалів", не звертаючи увагу на схилені постаті.

Але заряд адміністраційного завзяття дає Рамп. Це він дає владу гавкалам через численну ієрархію службовців, що ходять пішки, їздять на бігунцях та кабріолетах.

Парний фаетон Рампів надає енергії адміністрації, як тільки з'являється на обрії.

Практикант Вольнер часто їздить із Рампом. Він на особливому становищі, не те що практиканти з хуторів, які кінчали нижчі школи й починають кар'єру, працюючи гавкалами.

Вольнер у рукавичках. Штани на срібних штрибах та блискуча уніформа, яку він не скинув іще, робить його схожим на офіцера.

Екіпаж гойдається на коліях, вгодовані коні басують, а в екіпажі точиться уривчата розмова.

— Проривку через три дні кінчимо...

— Шарківська економія, певно, спізниться, дівчат Іванів-ка захопила...— зауважує Вольнер.

Знову мовчать. Пробігають поля озимини, зеленим руном заплівши землю, сизим крилом упав чорний пар, а за ним вирізаний з синього паперу гайок.

— Михаиле, повертай додому,— каже Рамп кучерові. Сьогодні об'їздили досить. Засмажене сонце схилилося

набакир і затьмарилося сизим димком.

Дорогою до Старостина Рамп здалека почав розмову, що готував з того часу, як Вольнер виявив бажання перенести свої маєтності в цукроваренні райони.

— Що вам пишуть з дому?

— Особливого нічого... Мій довірений сповіщає, що є покупець на маєтки... Доведеться в скорості поїхати... Д°" ручив вести попередні розмови...

— Багато думаєте виручити?..— роблено нехотя запитав Рамп.

— Ні, не дуже... тисяч двісті-триста. Виноградники занепали, а то можна б було й більше.

— З вас путній компаньйон...

— Який компаньйон? — не зрозумів Вольнер.

— Я підшукую компаньйона... Бачите...— Рамп запнув-ся.— Бачите, це секрет поки що, та вам сказати можи3.

І нахилившись ближче до Вольнера, Рамп конфіденці-адьно по-англійськи, щоб не зрозумів кучер, розповів про свої досягнення.

Графиня дурка. Він налякав її загрозою одним своїм розчерком пустити її маєтки в трубу. Обставини вигідно склалися для нього. Графиня змушена була дати повну довіреність Рампові, ну, а він не такий дурень, щоб гав ловити...