Правда і кривда - Стельмах Михайло
Ось тут можна й зупинити твоїх рисаків, де ти їх тільки доп'яв?
— Їх дід Євмен в якихось різномасних вояків виміняв, коли ті драпали, виміняв за останнього качура і пляшку самогонки. Ще обіцяв їм наловити їстівних жаб, але тим воякам уже було не до ласощів. Отакий був торг! А коли вже почав установлюватись колгосп, дід привів свою пару до голови і сказав, що здає її добровільно, але під розписку з круглою печаткою.
"Може, ще й гербову бумагу скажете дістати? — розсердився Безбородько. — Надокучати прийшли?"
Дід і собі не залишився в боргу:
"Хоч ти, Антоне, й голова, але без документа тобі не вірю. Бачиш, коли я йшов до колгоспу в тридцятому, то потайки збув свої коні циганам. Тоді я був темним елементом. А тепер прилюдно здаю, виправляю пережиток, а ти їх не виправляв ні колись, ні тепер. Пиши розписку та хукай на печатку буряковим духом!.." Цими рисаками дід Євмен першим і заорював поле.
— Живий дід?
— Живий. Так само конюхом працює.
— І так само всіх лає? — засміявся Марко, знаючи невгамовну вдачу старого, який не звик ні спину гнути, ні тримати язика за зубами.
— Аякже, навіть наших лаяв, коли вони і відступали, і коли наступали.
— Чого ж, коли наступали?
— Халепа, казав же ж той, вийшла з ним. Коли німці втекли з села, а наші ще не підійшли, дід першим повернувся додому й на своєму пожарищі заходився для визволителів гнати вночі самогонку. Дуже старався чоловік. А хтось з нашої розвідки не розпізнав, що це свої, і стрельнув по дідовій машинерії. Тоді старий так почав лаятись, що розвідники одразу розпізнали свого і прийшли, раз таке трапилося, вибачатись до нього.
Коли на греблі побіля рядочка дрібних кленів-покленів зупинились коні, Марко почав обережно зсовуватися з саней. Ось він здоровою ногою міцно вперся в сніг, зручно підхопив костури, дибнув до розбухлого монаха й припав до його потемнілого тіла. Всередині монаха весело жебоніла и побулькувала вода, потроху переливаючись у придолинок.
— Хведю, є риба — вода линами пахне! Понюхай! — весело підморгнув хлопчакові. — Хай-но я трохи одужаю, та й станемо ми з тобою господарями ставу.
— Хм...
— Не хмикай, а таки будемо доглядати став.
— І юшку будемо варити?
— І рибу розводити. Викохаємо аж півпудових коропів, Отакенних!
Хлопчак подивився на Марка, який стрибав на костурах, скособочив лукаво оченята й відказав:
— Від кого не почуєш про коропів, то тільки про півпудових, і ніяк не менше ні на грам.
— Правильно підмітиві — розсміявся, широко оглянув придолинок, на якому, підмиваючи сніг, розросталося плесо, оглянув і кострубаті, вітрами нагнуті верби, що підійшли до нього, як минувшина. І Марко в роздумах ближче подибав до них, свідків своїх молодих років, що теж спливли, наче вода. Зненацька, неподалік від себе, побачив двох прищулених пташин, які лежали біля кущика тілоріза, мов дві трепетні грудочки землі. "Чи не здалося? Ні, не здалося", — пильніше придивляється і навіть радіє, що в тих принишклих грудочках розпізнав куликів-травників, яких теж не бачив ні в яких краях чотири роки.
"Чи не зарання ви, любі, прилетіли з далекого вирію? Бачите, вам доводиться відпочивати не на весняній землі, а на білих снігах". Марко обережно подибуляв до птахів, які щільно тулились одне до одного в сніговому гнізді. Але вони чомусь і не думали втікати від нього, як не втікали у снах чи видіннях, коли він умирав. Чи, може, й зараз він снить і насправді перед ним тільки видінням тремтить і небо, і прибутна вода, і двоє пташенят у холодному незатишному гнізді?
Марко, розгойдуючи тіло, ще стрибнув уперед. Одне птааіеня занепокоєно повело голівкою і жалісним, ну, прямо дитячим оком аоглянуло на людину, немов прохало: не роби мені, чоловіче, зла. Ти ж володар всесвіту, а я дрібна пташина.
"Не бійся, маленьке, я ніколи не кривдив ваш рід, ні для забави, ні для їжі. Тільки погляну на тебе", — мовчки відповів пташині Марко. А вона в цей час, похитуючись, підвелась на нетривких червоних ноженятах і болісно стрепенула проржавленим серпом одного крила. Марко вражено побачив, що скромно поцятковані груди кулика і друге крильце були закривавлені й пляма крові з кількома пір'їнками темніла на вогкому снігу.
"Хто ж тебе покалічив, бідолахо, коли ти радісно з своєю немудрою, але щирою піснею-посвистом летів до рідного краю? Чи війна, чи хижий птах? І невже ти зібрався вмирати, не дрчекавшися своєї весни? Чуєш, не вмирай, пташино, живи і виводь свою пісню, виводь діток, бо як не буде птахів, то і людське серце стане черствішим".
Марко обернувся, зашкутильгав до саней, упав на них і почав зручніше вмощуватись у своєму гнізді. Сани знову запетляли шляшком, а з пам'яті чоловіка довго не виходив закривавлений птах і його сумовите око, в якому жалісніла людська скорбота.
— От і заїхали! Тепер хоч вплав кидайся. А щоб тебе їздило вздовж, упоперек ще й навскоси! — невдоволено забубонів Хведь і зіскочив з саней.
— Чого, півпарубче, гніваєшся?
— А якийсь кат за сьогодні моста розвалив, саме зуб'я стирчить.
Справді, єдина уціліла мостина і понівечені пеньки біля неї нагадували якусь гнилозубу пащеку, що чекала на свою жертву.
— Отож, хоч-не-хоч, а доведеться тепер, як замутеличеній вівці, кружляти об'їздами до самісінької ночі. Вдадуться нам ці об'їзди на гниловодді. — Хведько спересердя поторгав ногою підкришений зуб мосту, потім оперіщив його батогом і невдоволено повернув коні назад.
Вечоріло. Сонце, досхочу накупавшись у хмарах і блакитних ополонках, струсонуло на сніги вінець проміння, кинуло на небосхил бузкові барви і легко впаялось у промерзлий край землі. З-під снігу то тут, то там почали виходити вечорові тіні й туман, а в небесних погустілих розводах з'являлися перші зорі. Війна вже не тривожила ні подільську землю, ні небо, тільки тривожила людську душу, яка більш вразлива, ніж уся природа, навіть разом із своєю найкращою дитиною — сонцем...
Подумавши про це, Марко з подивом побачив між вечірніми вербами свою Оленку; до неї наближалося сонце, а вона простягала до нього свої красиві й лагідні руки. Потім, коли вже сонце почало тулитися до плеча Оленки, чоловік збагнув, що це було зовсім не сонце, а їхня єдина Тетянка. Вона, як грибок, приросла до матері й скаржилась, що їй дуже тяжко в німецькій неволі.
"Тетянко, дитино, коли ж ти говорити навчилась? — запитав, не розуміючи, як у світі безнадійно переплутались роки: його дитяну погнали на далекі торговиці людьми у її шістнадцять років. Так чого ж він з уст немовляти чує такі страшні слова?.. Чи, може, його знівечена, скалічена донька в чужому краю має горем, насильством і соромом народжену дитину?.. Краще б не дожити до такої ганьби..."
— Дядьку, ви стогнете. Прочуняйтесь!
— Що? Хведю, це ти?
— Авжеж я, сам, своєю парсуною, — засміявся, згадуючи кимсь сказане таке дивовижне слово. — Знову щось розболілось?
— Сон... розболівся.
— Сон? То добре, що я його нагнав! —войовничо хльоснув своїм трофеєм.
А Марко ще віддирав од тіла і душі липучий острах, що навалився у сні.
Навколо стояла відволожена вечорова тихість, а в ній золотим мальком поволі коловоротились зорі. Але не високість небесна, а невидиме підземелля вразило чоловіка: він з глибин його ясно почув якісь голоси, здавалося, що то говорила сама знівечена земля.
— Хведю, ти чуєш?
— Чую, — байдуже обізвався хлопчак.
— Хто ж то гомонить у землі?
— Ось тут дід Онисим, якому й досі вісімдесят шість років, — засміявся, дивуючись, для чого дідові треба применшувати літа. — А праворуч проживає сім'я Гончаренків.
— Що ж вони роблять під землею?
— Хіба ж ви забули: всі люди тепер у нас у землі живуть, її фашист не зміг спалити.
Отак Марко і зустрівся після довгої розлуки з селом, про яке геній людства писав, що на Україні воно схоже на писанку. І ось ця писанка зараз ледве окреслювалась у темряві безладно розкиданими купинами землянок і осиротілими, снігом завіяними печами, що не тільки не гріли людей, але й самі, як старчихи, тремтіли від холоду. То тут, то там, прямо з підземелля, висікалися тьмяні стовпи вогню, і село здавалося не селом, а скупченням здрібнілих діючих вулканів. Ось нижче коріння старої груші розверзлася глибінь, засяяв прямокутний отвір, а на його тлі, наче в кіно, затремтіли людські тіні, обізвалися голоси:
— Ой людоньки, послухайте мене, дурну бабу, і зробіть по-моєму, по-старосвітськи.
— Не послухаємо, і не просіть, мамо. Які ж ви вперті, — обурився молодий жіночий голос.
— І в кого ти, бісова дочко, вдалася така неслухняна та пащекувата?
— У вас, мамо...
— Га-га-га, — загупав, наче в діжку, пристаркуватий простуджений бас.
— Хіба ж тепер, людоньки, можна без попа? Новорождена душа повинна святість чути, а ви її одразу до загсу. Підросте — тоді випихайте хоч і поза всі загси і / контори, — не вгавав перший жіночий голос.
— Ти втихомирся, Явдохо, і розсуди своєю розумною головою: де ж це видано, щоб сина героя і до попа?
— Тепер таке врем'я, що про всякий випадок дитя треба носити і до бога, і до загсу, тоді пуття вийде з нього.
— Не баламутьте, мамо, світом. Доконче вам треба розтривожити всіх...
— Сама баламутка, яких земля не знала. І що тільки той герой знайшов у такій вишкварці? Було до кого гнати сілліси аж з фронту, — і жінка голосно схлипнула. Але її одразу ж весело почав заспокоювати пристаркуватий бас:
— Що це, Явдохо, з тобою? Це ж хрестини, а не похорон. Покисла трохи — і підсихай.
"Так це ж старий Євмен". Лише тепер по прислів'ю пізнав голос невгомонного і в'їдливого дідугана. Марко хотів посміхнутися, але хтось невидимий перехопив і усмішку, і подих, а тілом поповзла комашня. Невже ти, чоловіче, й досі не розучився хвилюватися?..
Земля нагло проковтнула світло й приглушила голоси двох світів, що зійшлися в одній маленькій землянці.
Через якусь мить Марко з подивом почув, що десь угорі ображено загуділи бджоли. Де ж це видано, щоб у березневу темінь, коли навкруги лежить сніг, літала теплолюбна, схожа на краплинки сонця комаха? Чи він знову починає марити?
— Хведю, не чуєш: наче бджоли гудуть?
— Еге ж, гудуть, — сказав, як про звичне. — Що ж їм лишається робити? Тільки густи. А якби могли говорити, то й говорили б, бо і їм довелося за війну витерпіти, наче людям.
— Не вигадуєш, Хведю?
— Чого ж вигадувати? Нищили фашисти людей, нищили й бджіл.
