Правда і кривда - Стельмах Михайло

Сукровиця просочилася лише в одному місці, .яке Марко жартома називав сливою, бо коли воно замерзало, то й справді схоже було на сливу. А то ще були на тілі Марка отакі "черешні" й "порічки". І через те, що про них думалося і говорилося теж з насмішкою, вони й боліли менше.

— То як нога, Марку Трохимовичу? — жалісніє худеньке, з западинами навколо рота обличчя малолітка.

— Все танцювати проситься, а медицина поки що забороняє, — не сердяться і не болісніють карі очі, з тими золотими обідочками, в глибинах яких таяться тіні. — їсти хочеш, Хведю?

— Та... я, казав же ж, той, на станції їв, — зам'явся малий машталір і напівобернувся до коней. — Брешеш, Хведю.

— От і ні.

— Дивочний ти хлопець: такечки, не спікши рака, й думаєш обманути мене?

Хлопчак порожевів, ніяково цьвохнув батогом по таранкуватому навколо груші снігу, на якому вугільними лусочками пострибували льодівнички, і тихо запитав:

— А хіба видко, що неправду говорив?

— Поки що видно, а як і далі будеш отаким неподобством займатися, — брехня увійде в кров, і вона вже не буде червоніти. То мотай собі на вус, що старші кажуть. Чуєш?

— Абись то всі старші так говорили, — вихопилось у дитини, і вона вже почервоніла не за себе, а за брехню старших.

Марко насторожився:

— Хтось тебе збиває з пуття?

— Атож, — коротко відповів, соромлячись говорити про такий непотріб.

— І хто ж це, Хведю? — Ліпше вмощує в соломі ногу, щоб не промерзала.

— Та...

— Ну й не кажи, коли не хочеш. Це діло хазяйське і добровільне.

Хведько несподівано розсердився, в його крапчастих очах потемнішала прозелень, а в куточку рота затіпався гнів:

— А сам Безбородько не збиває мене з пуття? Йому ж, було, везу із пасіки мед, а мушу казати, що в колгоспну комору. То це порядок чи не дуже?

— Неподобство, Хведю!

— Отож!

— І що ти зробив?

— Що ж мені довелося робити? — Одразу наче хтось підмінив хлопчака, і на його потрісканих губенятах і навколо них весело заграло зухвальство. — На повному кар'єрі під'їхав до головиного зрубу та як гукну на всю вулицю, Щоб люди почули: "Тітко, де ви там проживаєте? Чи, може, ненароком, казав же ж той, за трудоднем на роботу пішли ?"

Вихопилась головиха з клітки зрубу, як завірюха на водохреща: не любить вона жартів, особливо коли хтось про її незароблені трудодні нагадає.

— Чого тобі, вражої віри басурмене? Тихіше, анахтемо, не можеш горланити, вигукав би ти Гітлера на тому світі через усі плоти й перелази!

— Добре вам тихіше, а в мене коні через клятих гедзів упряж обривають, бо хіба тепер упряжі Оце ж мед зохотився везти, та дорогою забувся куди: до вас чи в комору?

— Пришелепуватий! Не голову, а баняк дірявий викапустив на плечах! — визвірилась головиха й одним оком мене поїдає, а другим вулицю пантрує.

— Що вже не маю, то собі, а не комусь! — наче розгнівався, а сам аж губи кусаю, щоб не розреготатись.

— Не міг тихцем заїхати у двір? — пошепки питає, а далі голосно, щоб довкола всі люди чули: "Вези-паняй у комору, безтолоч мала!.." А мені що? Вйокнув на коні і так потарабанив, що головиха й сміху не почула. Приїхав до комори, так знову ж недогода: комірник Шавула напався і теж безтолоччю вилаяв, що не віддав головисі мед.

— Вони й не догадуються, Хведю, який топковий ти, сміливець і хитрунець! І де тільки навчився?

— А хіба війна всякого не навчить людину, — відразу посерйознішав хлопчак.

— Таки навчить, — звузив очі Марко, пригорнув сирітку, а противна згадка про Безбородька вразила і розтривожила. "Ох, знову доведеться, Антоне, стукнутись з тобою, краще б ти з фашистами стукався".

Марко видобув з соломи зелений мішечок з харчами, вийняв нахололий хліб, американський, з червоними лампасами бекон і подільську, з кулак завбільшки, часничину, До луски якої поприлипали крихітки тієї землі, що перекотила на собі армії і машини кількох сплетених у клубок ненависті й смерті держав.

— Їж, Хведю.

— Спасибі.

— Самим "спасибі" не відбудеш, — лагідно примружився Марко, кумедно ворухнувши нерівною підківкою вусів.

— То я іще, казав же ж тон, чимсь постараюсь, — посміхнувся хлопчак, одразу вирішивши, що дядько Марко зовсім своя. людина, про це і очі, і навіть вуса говорять, то нема,чого довго спасатись і соромитись його. Він по-хазяйськи плечем, збив коні на узбіччя, почепив їм опалку з якимись переїдами, поправив свої завеликі чохли на рукавах, а потім уже присів на краєчок саней і сором'язливо Потягнувся до їжі. Заокеанське сало і наський хліб солодко танули в роті, бо відколи Хведько став сиротою, ніколи досхочу не наїдався, а голодував щодня.

Марко їв для годиться, і не тому, що навіть часник пройнявся пахощами остогидлих ліків, які й досі каламутили душу. Думки на мінливих крилах і хвилях заносили його'в рідне село, і він його зараз бачив таким, як у день прощання сорок першого: з веселими хатами, що, мов дівчата-білявки, тулились до садків і вулиць, з осокорами, що підпирали яебо, і скрипучими журавлями, що завжди ладні були вдень напоїти людину, а вночі, ставши велетнями, оберігати її сон.

Чотири роки, мов чотири віки, пройшли над землею, мільйони очей згасли на ній і стали землею. Тисячі сіл вогнями благань і скорботи піднялися вгору і вугіллям та.попелом упали додолу. Зникло і Маркове село: що можна було зруйнувати, вбити і вкрасти, — зруйнували, вбили і вкрали фашисти. Навіть землю, чорну подільську землю, і ту почали красти й Вивозити в рейх, і тоді деякі свідоміші попи заговорили по церквах, що настає кінець світу. Та не вгадали: наставав кінець фашизму. А ти, Марку, вже не будеш добивати його в самому лігві: дибай на костурах, скалічений і осиротілий, до своєї хати. Хоча, до якої хати, коли її теж нема!

Гей, яким тепер страшним, наче закляття, стале це слово "нема". Навіть оця дитина, що сидить перед ним, скаже:

"Нема в мене ні матері, ні батька, нема ні брата, ні сестри, нема ні села, ні хати, нема ні хліба, ні взуття, нема ні дитинства, ні долі".

Нема кому його ні пожаліти, ні втішити... І в Марка нема жінки, нема доньки, але є стара мати, в якої завжди так добре пахнуть потріскані руки то весняним зіллям," то соняшником, то чорнобривцями, то осінніми грибами, то свіжим хлібом. Навіть батько-небіжчик напідпитку не раз дивувався:

— Коли ти, Ганно, була дівчиною, у тебе славно пахли коси, а теперечки пахнуть руки. Чи так воно завжди буває у вашого брата, чи й тут маєте якусь хитрість?

Не в снігах і не під білосніжними розторсаними хмарами, а в полі між соняшниками на мить майнув образ його матері, коли вона ще була молодшою, ніж він тепер, майнуло її смагляве, обсіяне золотим пилком обличчя, до якого ми так мало придивляємось у свої молоді роки. Марко почув, як прокинувся задавнений біль у грудях, заворушився під повіками. Скоріше, скоріше б побачити свою єдину, відчути на своїх плечах її вічно потріскані руки, ago пахнуть якимсь зіллям чи хлібом.

От і зник десь ген за обрієм образ матері, а над обрієм знову творилися нові материки, і нові води обмивали їхні береги. Перед ними і за ними лежала незагоєна, з потворними слідами війни дорога до матері, до його дитинства, до його майбутнього, до життя, що так химерно склалося в нього. Та навіщо нарікати на це? Воно могло бути і кращим, але могло бути і гіршим. Тепер, коли не підкоротили голову, нема чого ремствувати, що твоє щастя десь завалялось, шукай і твори його в своєму ж спаленому селі, дарма що руки твої ще прикипіли до костурів.

— Дядьку Марку, ви курите?—перебив його думки Хведір.

— Ні, або що?

— Я вам хотів цяцьку подарувати. Дивіться, гарна яка! — Малий машталір бережно витягнув запальничку. Вона була схожа на казкову дівчинку, що наглухо закутала голівку шапочкою з крихітною каблучкою.

— Гарна,— погодився Марко, розглядаючи металеву фігурку, в якій замість серця таївся огонь.

— То візьміть собі,— попрохав хлопчик, а в очах його на мить затремтіла жалість.

— Ні, Хведю, не візьму. Така цяцька тобі згодиться в господарстві. Ти ж тепер сам собі господар!

— Горе мені з таким господарем.— Хлопчак подякував за хліб-сіль, проворно відчепив од дишла опалку, поправив упряж, і підкучерявлені коненята, помахуючи хвостами, веселіше затрюхикали по зеленкуватих коліях, в яких під полозками шипів і посвистував сік березневого снігу. Перед очима у прекрасній єдності рухались земля і небо, а: думки вихлюпувалися за їхні вінця, радіючи й журячись, птахами викружлювали над полем і опускалися на рідних займанщинах і притуманених клаптях землі, між якими колись привільне і розмаїто красувалося його село.

За якихось пару годин Марко, хвилюючись, вбирав очима обриси полів, що ввижались йому і в сні, і перед боями, і в усіх шпиталях. Ось поминути ще оце горбате згарище, і в широкій роздолині має бути великий став. Колись Марко будував його, обсаджував молоденькими вербичками, зарибнював і тут вечорами прислухався до молодечих голосів:

Ой на ставу, на ставочку

Кличе голуб голубочку.

Куди тепер залетіли і де поділися голуби й голубочки, що стрічали тут зоряні вечори і перше кохання?.. Марко зручніше вперся спиною в задок саней, а думки його кружляли і коло ставу, і коло всього села, і коло єдиної хатини, якої вже не було, і залітали аж у ті краї, де й зараз біснувалась війна. Темна тінь її майнула просторами і на мить притьмарила красу дня. Марко нахмурився, перекусив якесь солодкувате пересохле стебло, а Хведір проткнув простір пужаком.

— Дивіться, скоро вже буде наш став.

— Хведю, а як він — живе? Чи і його не помилували фашисти?

— Хто живе? — не зрозумів спочатку хлопчак.

— Та став.

— А-а-а. Живе. Воду не вб'єш і не вивезеш. В низькодолі сумовито похилені верби велетенською підковою охоплювали засніжений став, а на греблі самотньо темнів огрядний дерев'яний монах '. Він і справді чимось був схожий На вгодованого ченця, який загруз у снігу.

— А риба ж є тепер, Хведю?

Хлопчак задумався, потім похитав головою:

— Не знаю.

— Чого ж ти не знаєш?

— Бо коли німці прийшли, то вони виловлювали рибу бреднями й волоками, а коли наші гнали фашиста, — глушили толом: нашим не було часу ловити.

— Паняй, Хведю, до греблі! Подивимось, чи є риба.

— Як же крізь отакенну кригу ви побачите рибу? — здивувався хлопчак, повертаючи коні до греблі. — І нащо вона вам? Ловити ж не будете?

— І що з того? Не все, Хведю, старайся ловити, це не наймудріше діло.