Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Візок шарпонувся, наче живий, затріщав, затрусився, Варя, все ще не вірячи, що лишилась живого, розплющила очі.
Перше, що побачила,— посічені дошки. Потім — поруч вирву, яку щойно копнуло: ще парувала, мов знята з вогню. І товсту, до неї обернену, жіночу сідницю. По-собачому викидаючи руки та ноги, жінка швидко рачкувала в двір.
Варя не стала чекати, поїси жінка отямиться,— щодуху покотила візок’. Вгору, подалі од хутора.
Німці знову заходилися бомбити. Тільки вже не внизу, а вгорі, до нещодавно була Варя. Весь гребінь заволокло каламутною млою, там повсякчас вибухало, вибухи зливалися в суцільний гуркіт, і тоді земля починала тремтіти, мов у пропасниці. Варя давно лежала б, прикривши долонями потилицю, коли б не лейтенант, не комроти, який чекав на неї. Схлипуючи, запалено дихаючи, вона вперто тягла візок, що з кожним кроком ставав важчий і важчий. Її вже аж водило, аж очі рогом лізли,— відчуваючи, що от-от упаде й помре, Варя зупинилась перепочити.
Все довкола огорнулось червоною млою, гойдалося то вправо, то вліво, то вгору, то вниз,— Варя знову щосили стулила повіки, видушуючи нудотну тьму, і на якусь мить розслабила руку. Візок наче на це тільки й чекав — вирвався, покотився назад. Все швидше, швидше, вихляючи, підскакуючи на вибоїнах; Варя застигло дивилась, як, виблискуючи глузливо колесами, проклята споруда втікає од лої, і ніяк но могла побороти тієї застиглості. Коли візок, підстрибнувши востаннє, повернув різко набік і перекинувся, вона, застогнавши од ненависті, кинулася вслід.
І знову, на колеса поставивши, вперто цупила вгору. Вже нічого не чула, не бачила: серце бухало так, що вона вся аж здригалася, кожен подих пронизував болем, шкіра на обличчі стягнулася болісно, мов обпечена.
Зупинилася, бо відчула: от-от розірветься серце. Впаде й не встане. Хиталася, щосили вчепившись у дишло, боялася глянути догори: не знала, скільки пройшла і скільки ще лишилося.
ї тут їй захотілось заплакати: від образи на Ковальчука. Вій же бачить її, не міг не бачити, як вона мордується, і не поспіша їй на поміч. Лежить на травичці, вигріває своє черево! Варя його зараз так ненавиділа, що не знала, що йому зробить, коли добереться!
Рушила знову. І — диво! — їй стало легше. Побігла, боячись, що от-от навалиться втома. Вп’ялася зором в біліючі плями, чіплялася за них з усіх сил, і вони, погойдуючись, повільно наближались до неї.
А коли підійшла, коли зупинилась п’яно, тоді зрозуміла, чому Ковальчук не поспішав їй назустріч: поруч, розметавши траву, жовтіла воронка. Ковальчук лежав, уткнувшись оббинтованою головою в землю, а поруч валявся трофейний автомат з прямим, як пенал, магазином і ще один пенал виглядав з-під руки. Він, очевидно, саме набивав магазин, коли вибухнула міна. Фуфайка на спині була пошматована так, що не лишилося й місця живого, земля аж набрякла од крові. А по шиї, непорушній, застиглій, з глибоким, як у підлітка, брехунцем, вже повзали перші комахи.
Поставивши боком візок, Варя кинулась до лейтенанта.
Лейтенант був живий: так же посмикувалась права брова, пульсувало повіко. Смерть цього разу оминула його, всадивши всі осколки в Ковальчука.
Варя витягла з-під нього шинелю, застелила нею візок. Оглянулася, чи немає чого під голову,— окрім трави, нічого не було. Згадала про санітарну сумку — сумки теж не було. Хоч могла заприсягтись, що недавно ж висіла. Мабуть, скинула, бо заважала тягти візок. Коли, не пам’ятала й сама.
Тоді вона розстебнула ремінь, зняла фуфайку. Акуратно згорнула, поклала в голови. Тепер можна було заходжуватись біля пораненого.
Він наче вдвічі поважчав. Варя аж губи кусала, відриваючи тіло від землі, до якої він наче приріс. Підважила, потягла з останніх сил до візка. Поранений застог-
пав, тонко й жалісно, вона знов мало не заплакала од жалю до нього. "Ну, милий, ну, хороший, потерпи ще трохи!" Не помічала, як стогне й сама...
І коли врешті підсадила його на візок, і вклала, як слід, і підібрала трофейний отой автомат (робила все, наче уві сні), лягла й сама: на землю, поруч з візком. Лежала, заплющивши очі, що так і горіли, а земля тремтіла під нею, не давала й хвилини спокою.
Застогнавши од власної рішучості, вона розплющила очі. Звелася. Так важко, наче їй було принаймні сто літ. Взялася за дишло, рушила до річки.
Тепер було легше: візок котився сам і вона його лише притримувала.
В’їжджаючи в хутір, згадала про жінку. Зупинилася, взяла автомат, повісила на груди. Хай тільки спробує ще раз вчепитись — стрілятиме!
Жінка, па її щастя, не з’явилася...
Одразу за хутором починалося побоїще. Варя ось уже півроку була па фронті, але ще ніколи не бачила, щоб так густо падали бомби: вирви здовбали всю землю
суціль — менші, більші, ще більші й зовсім величезні, в які легко молена було сховати будинок. Пилюка й дим ще по осіли, небо було руде й перепалене, сонце світило, наче крізь хмару, ще горіли смоляними багаттями танки й машини, перевернута, пошматована техніка переплелася в суцільних завалах, всюди в найнеймовірпіших позах валялися вбиті. їх було так багато, наче вони вже після смерті сповзались докупи, на заклик мертвих своїх командирів, і лягали повзводно, поротно, побатальйонно, щоб марширувати у вічність. Все довкола було забризкане кров’ю, кров лилася, здавалось, не тільки з людей, а й з оцих потрощених па смерть машин та повозок, важкий сморід горілого м’яса, замішаний густо на чаду, тік звідусіль, заповзав їдко в очі, в голові у Варі дзвеніло й шуміло. Вона пильнувала лише одне: не перечепитись, не впасти, не перекинуть візок. Оминала вирви, смикалася праворуч, ліворуч, намагалася обходити трупи, але не завжди це можна було зробити, і тоді то одне колесо, то друге наїжджало на м’яке. Зігнувшись, запалено хекаючи, Варя вперто котила візок, хоч їй уже здавалося, що вона тац і не проб’ється до річки...
Крутий берег Дінця виник тоді, коли вона вже втрачала всяку надію. Варя ледь не звалилася з нього, бо
йшла, як сновида. Стояла й, очам власним не вірячи, дивилась на воду.
Після того що їй довелося тільки-но бачити, вода здалася їй такою світлою, такою пронизливо-чистою, що вона аж задихнулась. Задихнулась, заплакала, не помічаючи сліз, а вони густо текли по обличчю, змиваючи сіру застиглість. Бачила лише воду, що, розлившись у повені, була такою ж безмежною, як і небо над головою, а може, ще й безмежнішою. Свіжа прохолода віяла знизу, омивала її з ніг до голови, Варя дихала й не могла надихатись.
Потім подумала про лейтенанта. Про те, що його ж треба переправити на той бік, через оце безмежжя. Тривога одразу ж забралася в неї, бо навкруг лежали лиш мертві, і ніхто не міг їй допомогти.
Глянула по течії вгору і там, у диму, що стікав з берега й клоччям розповзався по воді, помітила якийсь рух. При самому березі щось темніло, щось ворушилося, якісь постаті то дерлися вгору, то спускались донизу.
Вхопивши візок, Варя покотила щодуху в ту сторону.
Пліт погойдувався при самому березі, постаті обліпили його, наче мурахи. Поки Варя бігла, тягнучи важкий, як прокляття, візок, на березі вже нікого не лишилося: збившись на хисткій споруді, бійці одпихались, хто чим міг: дошками, дрюками, прикладами гвинтівок. Пліт, мабуть, добре осів, бо ніяк не хотів зрушити з місця.
— Зачекайте! — закричала, задихаючись, Варя.
Кілька обернулось до неї — невиразні плями під пілотками, шапками, бинтами.
— В мене поранений! — крикнула Варя у відчаї.
Тепер навіть ті, що на хвилину завмерли, заходилися
відштовхуватись. Квапливо, нервово, мов надолужуючи прогаяне. Ось пліт важко гойднувся, став відповзати од берега.
Тоді Варя згадала про автомат. Метнулася, вхопила, прицілилась.
— Назад!.. Постріляю, таку вашу мать!..— І дала довгу чергу над їхніми головами. Так їх ненавиділа зараз, що знала: не послухаються — постріляє всіх до одного.
На якусь мить вони завмерли. Потім чийсь бас прохрипів:
— Здуріла дівка! — Й одразу ж скомандував: — Ану, хлопці, До берега!
І поки вони приставали і дерлися вгору, зносили на пліт пораненого, Варя не зводила з них автомата. Хоч хтось і лайнувся розлючено:
— Та опусти свою пукавку! Мало в нас німці стріляли!..
Варя примостилася біля комроти, на краєчку плоту. Все ще цілилась в них автоматом, не довіряючи їм, чекаючи од них усього. Пліт гойднувся, заскрипіли, прогнувшись, дошки, берег почав віддалятися. Пірнули в одну хмарину диму, що лежала на воді, в другу пірнули — вирвалися нарешті на простір. Вода заіскрилась, заграла, заструмувала таким сліпуче розплавленим сріблом, що Варі потемніло в очах. Постаті бійців ще більш почорніли, вони мов обвуглилися в тому нестерпному сяйві, лише гаряче зблискували ломаки, дошки, приклади гвинтівок, висмикувані раз но раз із води.
Варя глянула вперед: там, над водою, бовваніло село. Деякі хати горіли (дісталося, мабуть, і селу), червоні дими підіймалися сторч.
Тоді попа оглянулася назад. Берег, розвертаючись, все швидше сунув мимо, а над гребенем, де була оборона, вже пе кружляли літаки. Лише висла густа хмара, в пій вибухало й гриміло: знову, мабуть, відбивали атаку. Варя ні зраділа, що вирвалася з того пекла живою, ні засмутилась при думці, що там агонізує зараз її рота,— була така вимучена, така спустошена, така до дна випалена, що всі людські почуття в ній перегоріли на попіл. Сиділа, на тисячоліття застигла, всі тисячоліття здатна пливти по мирному оцьому безмежжі.
Здається, задрімала. Бо немов з якогось іншого світу до її свідомості пробився тривожний голос:
— Летять!..
"Хто летить?.. Що летить?.." — ніяк не могла зрозуміти вопа. Понад силу розтулила повіки: бійці не гребли. Завмерши, всі як один дивилися вгору.
І вона зрозуміла, що то летить.
Пліт не рухався — стояв на місці. Хати були майже поруч. Вони, здавалося, росли прямо з води, з крайньої вискочив військовий, щось до них закричав, показуючи рукою в пебо. Бійці стали стрибати в воду, вона була їм по пояс.
— Давай, сестричко, зараз бомбитиме! — гукнув один з них до Варі.
Варя знала й без нього, що бомбитиме: над нею вже
аж завивало. Глянула на комроти, який лежав поруч,— наче горнувся до неї, шукаючи захисту,— а потім подивилася вгору.
Літак падав на неї. Тепер уже таки на неї. Сліпуче коло пропелера з пронизливим виском рвало повітря, гострий ніс цілився точно межи очі.
