Сонячна машина - Винниченко Володимир
е немає вже затишку, радісної скупченості, співочого гімну захвату Розгублено, помертвіло блискають металічні частини апаратів; холодно, по-чужому порозташовувалися склянки, слоїки, рурки; порожніми, мертвими рядками рябіють списані аркуші рукопису. І радісно-золотиста, зелено-червонява маса на тарілці дихає не сонцем, а льохом.
Доктор Рудольф люто відшморгує важкі зелені завіси, роз чиняє вікно, впускає живе, тепле, запашне повітря з саду, метелики, нічні мушки, шелест листя, гомін міста. Але лабораторія не оживає. Чорною домовинкою стоїть на столі Сонячна машина, дивлячись у темну стелю одним своїм круглим оком. Роз'єдналось усе, зчужіло одне одному, стало далеким і моторошно мертвим.
Доктор Рудольф зупиняється серед лабораторії й неймовірно, непорозуміло оглядається. Але так, дійсно, вона стояла щойно он там. І він дав їй слово І, може, вже ось-ось через кілька хвилин усе зникне: і машина, і лабораторія, і сад, і не бо, і саме сонце. Навіки, назавсігди, без останку все зникне.
Доктор Рудольф зривається з місця і, шкутильгаючи, швидко ходить по лабораторії, мнучи руками голову.
Але для чого ж вона це все казала?! Невже справді вірила, що він, давши слово, вже не втече, не буде всіма силами, всіма засобами боротися за своє життя й за машину? Невже вона така наївна?
А для чого ж у такому разі було говорити йому все, вимагати відмовитись? Це ж, значить, попередити його!
І знову доктор Рудольф ходить, знизує плечима, дико озирається, знову ходить і думає.
Враз зупиняється і, скоса дивлячись у куток, тісно, рішуче стулює губи. Так, він дав слово не покидати лабораторії без ъъ дозволу. Добре, він слова свойого дотримає, але він не давав слова добровільно віддати в руки божевільних злочинців працю свого життя. О ні, цього він їй не обіцяв, і цього вони не матимуть!!
Доктор Рудольф знову біжить до вікна, зачиняє й щільно запинає його важкими зеленими портьєрами. Потім навшпиньках перебігає до спальні й витягує валізку. Розклавши її на підлозі біля столу, він хвилинку міркує, переводячи очі з чорного апарата на геліоніт, на рукопис. Так, добре. Озирнувшись іще раз на вікно й на двері, він, хапаючись, викручує із Сонячної машини скло, дбайливо обгортає його ватою, загортає в папір і кладе у валізку в самий куточок, теж обкладений, як гніздечко, ватою. Тут йому буде м'яко й безпечно від стусанів. Після того так само навшпиньках, скоса, хитро й хижо позираючи, приносить картатий плед, розстеляє його на відлозі й висипає на нього із слоїків сірі камі!нці з золотисто-іервонявими жилками й крапками. Старанно загорнувши їх у плед, доктор Рудольф укладає пакунок у валізку, обережно розминаючи руками гострі виступи. Чудесно — лежать щільно й спокійно.
Тепер рукопис. Трохи недописаний. Нічого: головне е. Рукопис у газетний папір.
А тепер усе прикрити газетами, щоб тісніше лежало. Пальми, квіти, застиглі метелики, чорний осліплений апарат, усе напружено, пильно слідкує за кожним рухом людини s розкудовченим волоссям, що рятує працю свого життя.
Валізка міцно, туго зав'язана, затягнена ремінцями. В кутку під невеличким столом, заставленим різним приладдям, купками негодящого скла, є ляда до льоху, невеличкого льоху, приладнаного для зберігання в темноті та холоді різних хімічних препаратів і елементів. Стіл обережно відсовується на бік, підіймається ляда, і доктор Рудольф невеличкими східцями зносить валізку на саме дно льоху. Поставивши столик на місце, доктор Рудольф біжить до великого столу, висуває шухляду й вибирає в ній із купки одне скло. Воно цілком подібне до того, що він щойно викрутив із апарата, таке саме кругле, опукле, з нарізами по краях, зовсім-зовсім таке саме, як те, тільки з невеличкою різницею, хе, зовсім малесенькою різницею: в ньому нема геліоніту.
Доктор Рудольф із хитро-хижою посмішечкою ввірчує скло в чорний апарат і хитає головою: будь ласка, маєте Сонячну машину! Ах, іще вам геліоніту треба? З охотою, скільки хочете!
Доктор Рудольф зносить із кутка жмені сірих дрібно побитих камінців і складає їх купою на столі побіля апарата. Будь ласка, маєте все! А, ні, ще не зовсім усе!
Доктор Рудольф швидко повертається до телефону й простягає руку. Але тут же спиняє себе: ні, телефоном не можна, хто знає, хто слухатиме розмову.
Доктор Рудольф хапає чистий аркушик паперу й гарячкове пише:
"Дорогий Максе! Як тільки одержиш цього листа, зараз же зателефонуй мені або мамі. Коли ж зі мною що-!небудь трапиться, то прийди за допомогою мами до моєї лабораторії. Там у моєму льоху ти знайдеш валізку. В ній є рукопис. З нього ти довідаєшся про все, що треба. Збережи все, що у валізці, поки я попрохаю вернути. Коли ж я помру, то лишаю тобі заповіт: провадити далі моє діло, велике значення якого, я певен, ти сам із рукопису зрозумієш. На жаль, більше нічого не можу написати. Будь веселий, бадьорий і здоровий. Обнімаю.
Твій Рудольф
P. S. Помсти не треба. Найкращою помстою буде перемога моєї Машини".
Конверта заліплено, адресу написано. Тепер тільки на хвилину вийти з лабораторії на вулицю. На одну хвилину. Він же не давав слова, що ні на хвилину не вийде? їй треба, щоб він не втік. Він не втече, але на хвилину має право вийти.
І каштани, і кущі відцвілого бузку, і ввесь сад напружено слідкують за розпатланою людиною, що навшпиньках, кутиль-гаючи в тьмі, тихо прокрадається алеєю до хвіртки в мурі. Зорі з неба хитро й хижо кліпають очима, скоса поглядаючи в бік графського будинку. Темно у всіх його вікнах, тільки троє з них світяться червоним світлом, наче три квадратові блі щачки.
А коли нарешті тихо зачиняються двері за розпатланою людиною, в руках якої вже нема білого конверта, і каштани, і весь сад, і зорі з полегшенням зітхають, і скоса, хитро поглядають на три червоні блищачки.
Доктор Рудольф одшморгуе портьєри на вікні — тепер, будь ласка, заглядайте, слідкуйте, нишпорте, скільки хочете. Він бере книжку в руки й сідає в фотель близько лампи Метелики тріпотять лахматими крильцями, обліплюючи лампу, домагаючись своєї смерті.
Темно-сірі похмуреиі очі уважно ходять од краю до краю рядків, доходять до низу сторінки, вертаються вгору, знову ходять по рядках і раптом застигають, тьмяно-скляні, невидющі.
Каштани стиха, обережно шепочуться. Ніч, закутавшись у темно синю кирею, з сумною посмішкою зітхає, зазираючи разом у лабораторію і в три червоні простокутники їй видно: в червоному салоні біля вікна у глибокому фотелі сидить із книжкою в руках молода дівчина в короні червоного волосся. Зелені похмурені очі уважно ходять по рядках од краю до краю, спускаються аж до низу сторінки й раптом підводяться. Підводяться і, чекаючи, пильно вдивляються в сад— ні, лежить на каштанах біло-синє сяйво, лежить уперто, рівно, непорушне. Дівчина нетерпляче підводиться, ходить із кутка в куток, тісно стуливши уста, і знову дивиться в сад! світиться в лабораторії.
Ах, та чого ж він не тікає нарешті? Чого ж дожидається там із своєю проклятою Машиною? Невже оте дурне дане слово?
Чоловік у лабораторії кладе книжку на стіл і нетерпляче підводиться. Чуйно, стиха шепочуться каштани, м'яко шарудить темно-синя кирея ночі Ах, та чого ж вони нарешті не йдуть? Чого їм іще треба?!
Тужно й самотньо годинник на церкві вибиває першу годину. Гомін міста стає глухіший, як гуркіт поїзда, що віддаляється.
Дівчина в червоному салоні, наважившись, підходить до телефону.
Невже втік? Невже посмів зламати слово?! Телефон не відповідає. Ах, він же вилучив його. Тоді дівчина рішуче бере чорне мережане манто, накидає на плечі і, чуйно прислухаючись, навшпиньках прокрадається в сад.
Ніч зітхає їй видно:: у вулиці-колодязі по вузенькій кімнатці, де міхурами понапухали вогкуваті стіни, гарячкове бігає чоловік од стіни до стіни. Так бігають ті людські ыстоти, яких їм подібні замикають у клітки з гратами. Час від часу він лапає телефонну рурку, натискує на гудзика й диктує автоматичну телефонограму?
"Руді, ради бога, моментально зателефонуй мені, як прийдеш додому. Я телефоную тобі весь вечір і всю ніч — і ніякої відповіді. Дуже, надзвичайно, смертельна важна справа!!"
Ніч посміхається темно-синіми устами: Руді стоїть біля телефону й тьмяно скляними, застиглими, невидющими очима дивиться в сад Раптом Руді сильно стріпує головою, силкуючись скинути налиплий жах, і нетерпляче йде до дверей. Він стоїть на порозі й пильно, жадно дірявить очима темну теплу кирею. Тихо. Несміло перешіптуються кущі бузку, вітер пухнатою свіжою лапкою майже по гарячому лиці; сумирно-тужно кліпають блакитно-зеленкуватими очима далекі зорі.
Тш! Обережний скрегіт піску під ногами Ага, нарешті!
Розпатланий чоловік випростовується, швидко, сильно загрібає волосся на потилицю й розпинає себе на чотирикутнику дверей, уп'явшись руками в одвірки: тільки через його труп вони пройдуть усередину.
Самотній, легкий рип піску. Такий самотній, обережний і легенький Хто то може бути?
На освітленій лисині алеї з'являється чорна струнка постать.
Вона зупиняється й обережно задирає голову, силкуючись зазирнути у вікно Не видно їй. Ні, і звідти не видно! Хе!
— Вибачте, принцесо, я тут, я дотримую слова, ви можете не турбуватись.
Чорна струнка постать помітно здригається, шпарко повертає білу пляму лиця на голос, якийсь мент стоїть непорушне, от-от щось скаже, крикне, і, не сказавши нічого, рівно, гордо повернувшись, зникає за тими кущами, з-за яких вийшла.
І знову дівчина з короною червоного волосся сидить у фотелі біля вікна, похмуреними, зеленими очима водя-чи по рядках розкритої книжки. Час од часу вона вперто дивиться в сад: ще світиться, він саме збирався тікати, вона перебила Але він утече: страх смерті дужчий за слово честі сина льокая. Він утече!
І знову доктор Рудольф уважними невидющими очима во дить од краю до краю рядків і нашорошено кожним волоском ловить звуки ночі: вони зараз прийдуть, вона перевірила — і вони прийдуть.
"Руді! Де ж ти?! Благаю, моментально телефонуй Я всю ніч сидітиму біля телефону Чуєш?!"
А внизу під покоями графів у маленькій льокайській кімнатці на гарячій подушці лежить золотисто-кучерява голова з розплющеними, безсонними, палаючими очима дивиться в тьму.
Ніч багато ще іншого бачить. Точаться з кам'яних скринь під її темні!крила мільйони розплющених і заплющених страждаючих очей. І
