Людина і зброя - Гончар Олесь

полонений ворог з нами. Цілу ніч він ітиме з нами, і спрагу нашу звідає, і втому, і відчує нашу волю пробитись на схід. Мовби невидимим ланцюгом прикувала доля його до нас, а нас до нього. Ми не можемо його відпустити. Ми не можемо його вбити. Він буде поруч з нами весь час, як прокляття.

54

Вночі, коли з глибин космосу проступають зорі, пробиваються скупим світлом до нас, ми відчуваємо, що йдемо не просто по землі — йдемо по планеті. Це, мабуть, простір та відкритість степів дає нам оце відчуття — що йдемо по планеті. Несемо з собою дивну певність, що з усіх витворів природи, з усіх світів, що десь блукають в космічній безмежності, немає кращої, як оця наша — тепла, зелена планета, так добре створена для життя на ній флори, і фауни, і дивовижних розумних істот. Води на ній океани. Сонця вдосталь, родить усе... Ідемо в тому земному поясі, в тому підсонні, де з давніх-давен буяло життя. Мамонти колись тут водились, бо їм було тут гарно. Еллінські мореплавці прагнули до цих берегів і складали про них свої золоті легенди. Царства степовиків, царства скіфські, половецькі іржали тут кіньми, зоставивши потім після себе високі степові могили, розмиті дощами, розвіювані вітрами, але не загладжені часом. В тих могилах, що ми їх збирались досліджувати з нашим професором, ждуть нас грецькі амфори невимовної краси, ждуть німі свідки життя перейдених поколінь.

Небо вдень велике, а вночі ще більше. Всією темрявою, зірками, глибинами всесвіту нависає над нами. Ще недавно в це небо підіймалися райдуги весняні і там світилися соковито; сонцем курились після дощу неозорі, насіяні людиною хліба, і людина стояла серед них, ніби в океані, радуючись своєю працею, плодючістю землі... А нині палають по степах елеватори, наповнені колгоспним хлібом, і небо не в райдугах, а в прожекторах та ракетах, і лежать постріляні по степу пастухи, колгоспні механізатори і миколаївські діти-фабзавучники, на яких ми в одному місці наткнулись. Вони, як і ми, теж відступали степами, і кулі "месершмітів" наздогнали їх серед незахищеності степових просторів. Дитячі тіла розкидані по стерні, за плечиками дорожні торбинки, до яких ми так і не зважились доторкнутись.

Такою ти стала, земле.

В небі нічному бачимо далеку червону планету Марс.

— Чи й там так? — на ходу озивається до мене Духнович. — Чи й там оця високоорганізована істота не має спокою, радості, щастя? Як би хотілось дожити до тих днів, коли людство вирветься аж туди, на зоряні траси, пошле до інших планет свої космічні дирижаблі... Ціолковський вважав, що це стане можливим ще в нашому столітті. Як швидко розвивається людство. Чи давно ще в оцім степу скрипіли дерев'яними колесами кибитки кочівників, шатра бовваніли половецькі і людина була в віці дитячім, а нині вона напівбог, тільки який напівбог! Візьми тих же німців: були люди як люди, цивілізована нація, а тепер їх ненавидить увесь світ.

— Не за те, що німці, а за те, що фашисти, що хочуть жити розбоєм.

— Якщо вірити цьому типові, — каже Духнович після деякої мовчанки, — вони винаходять чи навіть уже винайшли нову страхітливу зброю. Ми теж винайдем ії, інші теж винайдуть, яка ж перспектива? Самознищення людства? Ні, поки це плем'я, що населяє землю і зветься людством, не усвідомить себе як єдине ціле, — не буде йому добра!

— Ця війна мусить бути останньою з усіх воєн, що були на землі, — роздумує вголос Колумб. — Досі все винаходили для війни, хіба ж не пора вже винайти щось — раз і назавжди! — проти неї. Земля — не полігон. Земля — це нива, щоб сіяти...

Зоряна ніч піднялася небом над степами, висока, велика, і ми йдемо крізь неї з вірою, що жертви наші недаремні, що ми покоління людей на землі, яке змушене було брати зброю до рук.

— Навіть дітей не щадять, — каже Гришко, певне, згадавши розстріляних з літака фабзавучників. — Орел полює на зайця, яструб на мишу польову, а залізна, людиною створена птиця на людину полює. Ні, далі так неможливо.

— І головне, що нема ж у цьому ніякої необхідності в наші часи, — зітхнувши, каже Духнович. — Атеїст я, безбожник рудий, але коли дивився на дівчат отам на птахофермі, на їхні натхненно звернені кудись у стратосферу обличчя, захотілось і самому триповерховим звернутися до небес, добутись відповіді: нащо, нащо це все? Оця руйнація... Пожежі до хмар... Шал нищення. Чому це все необхідно? — Деякий час він помовчав, потім голос його став аж ніби веселішим. — Якщо говорити про себе, то я досі був більше об'єкт війни, ніж її суб'єкт. Солдат з мене був, здається, неважний. Інтелектуаліст, ха! Але ж і я мушу? Як і всяка комаха, я, звичайно, хочу жити, хочу метушитися по планеті ще певний час, але коли б це треба було для цілковитого знищення воєн — даруйте за високий штиль — єй-єй, не пошкодував би для цього свого малого сумбурного життя. По-моєму, кожна людина мусить хоч раз коли-небудь сягнути свого зеніту.

— Що ти називаєш зенітом?

— Вміння, коли треба, пожертвувати собою, ось що. Годину за годиною шелестять кукурудзи, по яких бредемо, соняшники, що так і залишились незібраними, кинутими на поталу осіннім дощам, зимовим хугам та буранам. Плоди роботящих рук тисяч людей, вони втратили тепер свою цінність, нікого вже не цікавлять і стають тільки схованками для зарослих, обродяжне-них, як і ми, степових оточенців. В одному місці натрапляємо на протитанковий рів і, перебравшись через нього, озираємось, чи не загубили німця в темноті.

— Газуй, газуй, — чуємо голос Новосельця, що підганяє Газовика прикладом, і ось полонений уже коло нас стріпує своїм солом'яним арійським чубом. Про те, щоб вирватись від нас, вислизнути, втекти, — він, здається, не помишляє. Тримається слухняно і, хоч не звиклий до таких переходів, намагається не відставати, пильнує триматися ближче до мене, чи тому, що його тут менше штовхають, чи хоче, щоб я бачив його, що він, мовляв, є, не втік.

— Що не кажіть, — бубонить Заградотрядник, — не подобається мені його коняча арійська, фізіономія. Не терплю.

— По-моєму, в нього клепки якоїсь не хватає, — чую позаду голос Гришка. — Звихнувся з переляку. Ви бачили вдень, які в нього очі? Очі божевільного, і на думці все гази, гази. Він наче вчадів від них.

— Може, ще й з нього вийде колись чад і він стане людиною, — каже Колумб.

— Цей чад уже, мабуть, ніколи з нього не вийде. Вже він йому й розум помутив...

— Оце буде "язик", — зловтішно підхоплює Заградотрядник. — Поки приведемо, а він від страхів зовсім з глузду з'їде. З тихопомішаного буйним стане. Нате, радуйтесь, божевільного вам привели. Тільки гамівну сорочку мерщій на нього!

Одначе Газовик ще, здається, при своєму умі, бо, зачувши під час розмови слово "Колумб", він аж засміявся дрібно, його розсмішило, що між нами є Колумб, але на його сміх Колумб так обернувся до нього своїми вусами, що він одразу примовк.

Справді, гірка іронія долі є в тому, що між нами Колумб. Море, розбурхане море війни підхопило нас і кидає з небезпеки в небезпеку, несе в темряву на пожари, у невідомість, і доля наша так схожа з долею мореплавців, чий корабель зазнав аварії у відкритих просторах, звідки не видно берегів. Оті рідні береги, що по-нашому звуться лінією фронту, вони весь час переміщаються в просторі і, незважаючи на посилену, виснажливу нашу ходьбу, здається, не ближчають, а, навпаки, невблаганно одсуваються від нас в глибінь ночі на схід. Лінія фронту десь там, де з вечора й до рання поблискують по обрію між зірками величезні освітлювальні ракети, що їх противник розвішує на парашутах. Ми їх звемо "панікадилами" і до них поспішаємо щоночі, бо там, де запалюють "панікадила", там, треба думати, саме й проходить цієї ночі лінія боїв, зіткнення армій.

Німець, якого ми ведемо, розуміє наше становище, розуміє, куди й чого ми квапимось, і коли ми на ходу поглядаємо на далекі оті непорушні ракети на сході, за якими так уперто женемося, він, здається, глузує над нами в душі: "Женіться! Ніколи вам їх не догнати!"

"Але ж і ти в наших руках, — думаю я з ненавистю, — і скільки йтимемо ми, і ти йтимеш разом з нами, і жити тобі не більше, як жити й нам".

— Комуніст? — раптом питає мене полонений.

— Комуніст, — кажу. — А що?

Він пояснює через Духновича свою цікавість:

— Нам казали, що ваша армія розвалюється, що вас силою женуть комісари у бій. Але тепер я бачу, що вони вас не женуть, а ведуть.

Потім вказує на Колумба:

— Теж комуніст?

— Комуніст.

— І той? — питає про Васю-танкіста.

— І він комуніст.

— Скажи йому, — чуємо несподівано задиханий голос мовчуна Хурціляви, — скажи, що всі ми комуністи з двадцять другого червня сорок першого року.

— І ще скажи, — говорить Заградотрядник, — що ми виграємо цю війну, а з його рейху — попелище буде.

— Війну виграємо хоч хай там що, — додає Колумб. — Але ніколи не перестанемо її ненавидіти. Так і скажи.

Деякий час ми йдемо мовчки.

— Уяви собі, Богдане, — чую потім біля себе голос Духновича, — якими очима глянула б на нас людина далекого майбутнього. Сонячні чудесні міста. Вільні люди. Життя, де війни стали уже тільки поживою археологів. І ось звідти, з тих сонячних міст, дивляться на нас чиїсь очі: хто вони, оці обшарпані, змучені люди, що в темряві бредуть по планеті? Якісь дикуни ідуть із гверами на плечах, ведуть під багнетами собі подібного. Мають повноводі ріки, а вмирають від спраги. Будують десятиліттями, щоб потім знищити за одну мить. Скільки вони ще попалять, поруйнують, чому не бережуть свою чудову планету, ім'я якій Земля?

Перебродимо через просо, високе, як бамбук, ряснисте. Це сорго, червоне просо, у степовиків воно на віниччя йде. Тільки стали обережно вибродити з нього, як раптом — що таке? Музика десь поблизу, радіо гомонить. Не по-нашому гомонить. Присівши, бачимо з гущавини, як по відкритому полю, що розляглося далі, переміщується якийсь вогник, в іншому місці видно розкинутий намет, і то біля нього радіо. Сміх чути, музику, голосне веселе тарабаркання... А далі в степ темніє щось купами по землі...

— Літаки! Аеродром!

Аж холоне душа з несподіванки.

Так, то літаки. Це ми з ходу наткнулись просто на їхній польовий, може, тільки сьогодні освоєний аеродром. Вогник — то, видно, вартовий ліхтариком присвічує, а в наметі й зовсім усе освітлено, ніякого маскування. Радіо слухають, вечеряють, жирують у заво