Людина і зброя - Гончар Олесь

дібрати. Може, й з вас хто поїде?

— А чого ж! Я перша поїду, — згодилася Федорка. — Я вже там була, в мене чоловік лейтенант.

— І ми теж поїдемо, — сказала Таня.

— Ми студентки, — пояснила червоноармійцям Ольга, — проходили курси ГСО...

— Сідайте!

Набравши в опустілій лікарні медикаментів та бинтів, помчали в степ.

По дорозі дізнались від червоноармійців, що танкові частини ворога, прорвавшись десь від Бердянська, ринули трактовим шляхом на Маріуполь, рухаються вперед, не заходячи в ці села. Все узбережжя тепер з десятками колгоспів, рибзаводом, сільрадами та Білосарайським маяком на косі опинилось відрізаним, ворог відтяв його, як скибку, і кинув, не звертаючи більше сюди уваги, знаючи, що все це від нього тепер не втече.

Посмутнілі, якісь беззахисні, дівчата принишкли в кузові. Що ж тепер? Ще вранці ішли понад морем і впивалися тишею та спокоєм, не відчували близької небезпеки, а тепер ось ці розкидані по Приазов'ю греко-українські села, що стали для них останнім притулком, вже й самі опинилися під загрозою оточення.

— Не сумуйте, дівчата, — каже Федорка, помітивши їхній настрій. — Я ж ось була в окруженії та й жива, хоча там хіба ж таке робилось. Всіх не оточать. Військо, воно, як вода, крізь пальці протече.

— Протече, — сердито заговорив насурмлений червоноарміець, що весь час зірко роззирався по степу. — А ви бачили, що під Чернігівкою творилось? Бачили, як танкісти наші самі себе спалювали в танках, коли кінчились снаряди?

— Ти мені не розказуй, в мене в самої чоловік там, — гордовито твердила Федорка своє. — І снаряди в нього є, і голова на плечах — вискочить. Такий, як мій, з пекла вискочить. На морі шкіпером був, а тепер лейтенант артилерії, командир, а я — командирська жона...

Підводи якісь мчать галопом по степу, грузовики з зенітними кулеметами, націленими в небо, попід лісо— смугами бродять покинуті коні, поранені, безпритульні. Грузовик їхній зупинився біля високої нескошеної суданки. Поранені червоноармійці, повиповзавши з суданки, зустріли їх з неприхованою радістю:

— Ми вже й не думали, що ви приїдете. Бійці всі були молоді-молоді, і Таня відчула, що мимохіть шукає серед них знайоме, найрідніше обличчя. Його не було, але був серед них один чимось схожий на Богдана — зарослий щетиною, смаглюватий лейтенант, видно, кавказець. Вона кинулась його перев'язувати. Він сам підняв на собі закривавлену, забиту пилюкою гімнастьорку, показав рану, вирвану на спині.

— Видно, легеню пробило.

— У Горького теж була пробита легеня, — перев'язуючи, втішала Таня його, — а скільки прожив. Ви теж будете жити.

Поранений глянув на неї з вдячністю за ці слова. Повен кузов набрали поранених і вже хотіли їхати, як один з поранених раптом приголомшив:

— Стривайте. Там ще бригадний комісар... Він теж поранений.

— Де він? — кинулась Федорка.

— Отам, під посадкою.

Завернули на край суданки, де вона підходила до колючої густої лісосмуги. Кільканадцятеро бійців займали тут оборону. Лежали кожен обличчям до заходу.

Бригадний комісар теж був між ними, лежав за станковим кулеметом. Заросле щетиною, закіптюжене обличчя в якихось саднах, очі ввалились, і тільки десь там, у глибині їх, ще видно живий упертий блиск... Голова перев'язана запилюженим бинтом, командирський кашкет валяється осторонь.

— Ми за вами, — гукнула йому Федорка. — Сідайте мерщій.

Він не поворухнувся. Як лежав за кулеметом, так і зостався лежати.

— Сідайте, кажу! — розпорядливо повторила "командирська жона".

— Їдьте, — почули вони у відповідь його сухий владний голос. — Ми прикриватимем.

— Ви ж поранені!

— Це вас не стосується.

Видно було, що комісара їм не умовити. Так вони й поїхали, а він зостався з бійцями за колючою степовою посадкою.

Їдучи, дівчата все озирались туди, де він зостався, дивний цей прикривач комісар, і здавалось, що він один залишається там, серед величезного степу, серед безлюддя, затишшя, куряви...

Вже були вони біля села, коли почули від посадки кулеметний клекіт. Наче в пустині десь проклекотіло.

— Оце комуніст, — сказала Федорка. — Я чомусь так і думала, що він не поїде.

— Чому — думала? — запитала Ольга.

— Бо я вже бачила таких. Казав мені мій: "Ти не знаєш, Федорко, що таке солдатський сором, який він гіркий. В вічі не можемо глянути людям за цей наш відступ".

Над селом вставав дим. Горіла щойно підпалена емтеесівська нафтобаза, вулицями мчали підводи кудись униз, до моря.

— На косу давайте, на косу! — гукнув їм голова сільради, коли вони зупинилися біля лікарні. — Район уже не відповідає, — на підтвердження своїх слів він показав їм затиснуту в руці телефонну трубку з обірваним проводом.

Хоч як спішили, а таки заскочили до тітки Федори додому, щоб вона захопила дещо з речей, зупинились і коло Ольжиного двору, але в хаті та в дворі уже пусто — тільки цуценя під хлівцем покинуте скавулить.

На центровій вулиці догнали Ольжину матір, що підбігцем ішла за підводою з іншими жінками.

— Там на косі нас ждіть! — гукнула вона дівчатам.

Їхній грузовик помчав теж униз до моря. Здається, все, що було живого, з усього узбережжя кинулось тепер на косу, що видніла вдалині деревами, маяком. Бігли до моря з вузлами, мчали кіньми, бідками, тачанками. Звідкись тягли туди трактором навіть комбайна.

Коли дівчата з пораненими в'їхали на косу, їх вразило жахливе видовище: понад самим морем, збившись, стояли трактори, а озброєні ломами трактористи — і Ольжин батько-механік серед них — ходили поміж тракторів і грякали тими ломами по моторах... Розбивали мотори. На Маріуполь вже їм не вдалося прорватись. Колона з півдороги вернулась сюди, і тепер тут назавжди кінчалась дорога цих тракторів, здебільшого ще нових, ще, може, навіть у цьому році випущених Харківським тракторним.

А далі, з глибин коси, де чорніли понад берегом судна риболовецького флоту, чувся лемент, там юрмились люди — голови узбережних сільрад на ходу заповнюють евакуаційні листки, мовчки б'ють по них до коліна печатками.

На фелюги, на баркаси вже вантажили борошно, різні продукти, і чути було чийсь розкотистий голос:

— Де паруси? Шукайте паруси!

49

Виявилось, що паруси на складі, а склад замкнутий, двері взято на прогонич і ключів нема.

— Чого ви дивитесь? — одразу втрутилася в діло тітка Федора. — Цілувати будете той замок? А вікно?

І, схопивши весло, що попалось під руку, з розмаху шарахнула ним у раму вікна. Вікно й двері незабаром виламали, почали тягти зі складу брезенти. Таня з Ольгою теж волочили до берега важкі ці брезенти, що мали незабаром наповнитись вітром і стати тугими вітрилами на їхніх суденцях.

Декотрі судна, на яких були справні мотори, уже відпливали, інші готувались до відплиття, а вони на своєму ще довго вовтузились, ставили парус, і командувала тут тітка Федора, бо вона все вміла. Захлюпана водою, розтріпана, натягала парус, хвальковито розповідала своїм молодим помічницям:

— Бо і сама я, дівчата, рибачка, і родилась на морі. Вийшли батько з матір'ю на лов, далеко відійшли, а тут і я озвалась, — там, серед моря, й пуп мені зав'язали…

Вже робота наближалася до кінця, коли налетів фашистський літак, став кидати бомби на косу, одна з бомб зі свистом летіла просто на їхню фелюгу, і Таня, забившись під паруси, бачила краєм ока, як скривлений жахом вчитель-інвалід в нестямі рвав на грудях сорочку. Як і їй, йому, видно, здалося, що це на нього з свистом летить уже смерть, але бомба, впавши неподалік фелюг у море, тільки здійняла воду важким фонтаном і нікого не зачепила. На косі здичавлено іржали коні, кричала не своїм голосом якась жінка, поранена чи, може, з переляку, а тітка Федора, ще більше збліднувши, розпоряджалася:

— Сітки давайте! Сітки розпинайте!

Дівчата, підхопившись, почали тягти з берега на фелюгу порвані рибальські неводи, плутаючись, розвішували їх так, щоб було видно літакам, що вони мирні, може, таки заговорить у тих бандитах щось людське...

Після нальоту повантажили на визначену для них фелюгу поранених із свого грузовика, сіли з ними ще Ольжина мати, метушливий кооператор з портфелем і той вчитель-інвалід. Останньою, просто з тачанки, до них перехопилася закіптюжена жінка з двома дітьми — сім'я якогось працівника з району. Чоловік тільки допоміг їй зійти на фелюгу, з рук в руки передав дітей, а сам, попрощавшись, знову скочив на тачанку і щодуху помчав у степ, — він залишався тут партизанити.

Фелюга їхня вже готова була відчалити, коли з берега, брьохаючись по воді, до них розігнався ще один — мордатий пожежник з місцевої пожежної команди. Федорка люто зчепилася з ним. Він ліз у фелюгу, а вона його не пускала. Щось він їй белькотів, а вона галасувала на всю Білосарайку:

— Не пущу! Який ти в чорта комуніст? За пияцтво скільки доган маєш? Он у мене комуніст — так у боях прокипів! Ось політрук — комуніст, так в ранах лежить! Он той з кулеметом в посадці прикриває степ — так то комуніст! А чаполочі нам не треба.

Вона таки зіпхнула його в воду, і він, побачивши, що нічого з нею не вдіє, кинувся до інших фелюг.

Надвечір вийшли в море. Обов'язки капітана на їхньому судні взяла на себе Федорка, вона знала, куди вести:

— На Кубань підемо. На Должанську косу.

Таня, вмостившись з Ольгою на кормі поміж подертими рибальськими неводами, очей не могла одірвати від берега, який все віддалявся, від землі, яку вони покидали — покидали невідомо на скільки.

Узбережжя було краси фантастичної.

Всі обрії над землею і морем повиті молочним матовим світлом, стінами світла стоять, а в ньому розлите золото, і на стінах тих золотих тримається небо високе, прощальне. Ось і цей уже край вони залишають, цю крихітну українську Елладу з її співучим діалектом...

Ближче і далі по морю видніють судна, більші й менші, парусно-моторні й просто на самих лише вітрилах та вітрильцях фелюги, байди і ледве примітні при воді каюки, баркаси — всі виходять у відкрите море, летять на темних рибальських своїх вітрилах до тебе, далека, не зайнята ворогом земле Вітчизни!

Довго ще їм видно Білосарайський маяк на косі. Коли звечоріло, він не заблимав до них своїм вогником, як блимав тут у морі до рибалок протягом багатьох літ. Замість маяка червоно, тривожно світить їм цієї ночі палаючий Маріуполь — горить порт, горить "Азовсталь".

Ніч застала їх у відкритому морі далеко