Людина і зброя - Гончар Олесь

від берегів. Розплилися далеко один від одного парусники, розгубились у темряві. Кругом вода і вода.

Таня, промерзнувши на вітрі, перебралася з Ольгою вниз, вмостилася між пораненими під захистом цупкого важкого брезенту, яким вони вкриті. Холодно. Дрож проймає тіло, а душу не покидає тривога. Стогнуть поранені. Один ще з берега був у маячінні, все скрикував, кликав якогось Мартинова, а потім раптом змовк, притих, і котрийсь із його сусідів сказав з-під брезенту:

— Відмучився.

Федорка з допомогою Ольжиної матері поклала його на якусь дошку. Зітхнули обидві. Потім підважили і, за морським звичаєм, спустили за борт.

— А документи в нього взяли? — запитав кооператор.

— Все як треба, — буркнула у відповідь Федорка. Незабаром, певне, бажаючи розвіяти гнітюче враження, вона голосно почала розповідати комусь у темноті про свого чоловіка-лейтенанта та про його непереможну артилерію, а згодом перейшла на свого дивовижного свекра:

— Дев'яносто дев'ять літ прожив і хвороб ніяких не знав, тільки гунадзи по руках від труда, вузли жил. А в той день, що сповнилось йому дев'яносто дев'ять, підкликає мене й каже: "Сповісти, Федорко, на море й на сушу, хай сини поспішають до мене мерщій. Тільки сповісти, що я вже помер". — "Так ви ж іще живі!" — "Не твоє діло. Скажи — помер". Так і сповістила, бо такий, що не можна було йому перечити. Прибувають сини надвечір, а батько... сіно смиче в дворі. Вони накинулись на мене, чого, мовляв, даром їх від роботи відірвала, а батько до них: "Ні, недаром. Це я їй так звелів". Сіли обідати, а батько тим часом на лаві приліг. "А де ж Федорка?" — питає. "Я ось тату. Це ж я".

Він уже не впізнав мене. "Дай води холодної". Я подала, тільки хатньої. "Ні, дай колодяжної". Принесла колодяжної, дала, випив, а ми собі далі обідаємо. Раптом один із синів піднявся й каже: "А тато вже померли". І ми поклали ложки, і встали всі. Так вмирали раніш. Вижив своє — і як заснув. Не те, що зараз, коли ось така передчасна смерть людину розтерзує. Якого, бач, молодого забрала. Не в дев'яносто дев'ять, а, мабуть, у дев'ятнадцять.

Біля Тані під брезентом лежить поранений, той, що схожий на Богдана. Втратив крові багато і тепер дрижить, замерзає. Коли інші притихли, почали дрімати, вона раптом відчула боязку його руку на собі, біля самих грудей, де тільки Богдановій руці колись дозволялося бути. Від доторку цього їй стало і боляче, і гарно. Не відсуваючись, вона деякий час гріла пораненого своїм тілом, безсоромно гріла.

Але руку його потім обережно прийняла.

— Чому? — ледве чутно спитав.

— Не можна, — тихо відповіла йому.

— Чому не можна?

— Так, не можна.

— Ти мене перев'язувала вдень. Ти так на мене дивилась. На мене ще ніхто в житті так не дививсь... Скажи... ти... коли-небудь... могла б мене покохати?

— Ні.

— Чому?

— Бо я вже покохала іншого.

Він більше не чіпав її.

Все далі холодна роз'ятрена заграва над Маріуполем, а над морем гудуть літаки. Фелюги ідуть без вогнів. Мов темні тіні — над темною поверхнею вод.

Багато хто вже спав, тільки тітка Федора чатувала біля паруса, — звідти чути було її голос; розповідала комусь, як вони доберуться на Кубань, на Должанку, де в рибцеху працює брат її чоловіка. Кубань — то вже порятунок...

При слові "Кубань" Тані згадалось, що це ж Богданова мати десь там. Таня ні разу не бачила її, але від Богдана вона знає про Таню, як і Таня про неї, про її вдачу, про її ніжність до сина. Вона там в якомусь радгоспі вчителює. Як би пригодилась зараз її адреса! Розшукала б, з'явилась би до неї: "Я Таня, я Богданова наречена..." Спробує розшукати, знайде, разом працюватимуть, разом ждатимуть його.

З другого боку від Тані, зіщулившись, лежить Ольга. Таня думає, що вона вже спить, а вона не спить.

— Пропали б ми з тобою, Таню, якби не оці парусники, — говорить вона пошепки. — Тепер я чомусь певна, що неодмінно зустріну Андрія, розкажу йому про все, про цю нашу ніч у відкритому морі... Коли єдиний маяк, по якому ще можем орієнтуватись, — палаюча хмара над Маріуполем...

— А я оце думаю про того комісара, що зостався з кулеметом прикривати степ. Один на весь степ... Чи врятується він? Скільки їх розсипано по степах...

По тону її Ольга відчула, що вона думає знов про Богдана.

— Врятуються... Ще повернемося ми в Білосарайку, Таню... Ще скличе нас університет...

Віддавшись мріям, вони вже полинули думками в майбутнє, коли станеться перелом на фронтах, і все буде інакше, і рано чи пізно хлопці їхні живими повернуться до них із війни.

Була вже пізня ніч, коли вони почули з темряви моря чийсь голос, волаючий, зірваний, захриплий від крику:

— Ей, люди, люди! На поміч! Рятуйте! Виявилось, що вони проходять повз маленький острівець, яких тут немало в Азовському морі. Голий піщаний зализень серед морського простору, драні рибальські курені і одним однісінька постать мечеться в темряві біля води, надриваючись від крику. Підпливли ближче, підібрали цього Робінзона. Він був мокрий увесь, біг до них по воді, аж падав, а коли, захеканого, втягли його через борт, дихнуло від нього горілчаним перегаром. Тітка Федора впізнала його: заготовач із Мелекіна. Відплив він ще з першою моторкою, звечора тут у них був привал, добре випили, він заснув, і його забули. Навіть тепер, опинившись в них на судні, він ще не вірив своєму порятункові, протверезений, трясся від переляку. Трохи отямившись, почав розповідати, як він бігав тут та кричав до всіх парусників, що проходили в темряві, а вони не чули, минали, і вже думав, що так і зостанеться один серед моря біля драних отих куренів та крилатих голодних мартинів, яких там повно на острові.

Перед світом, коли на обрії вже з'явилася смуга кубанського берега, вітер подужчав, їх стало кидати серед хвиль, загойдувало. Таня, зморена за день, зігрівшись під брезентом, задрімала. В дрімотному забутті зовсім виразно побачила перед собою Богдана, відчула його теплу руку на собі їй стало солодко, приємно, що вона прокинулась. Але це було чиєсь, не його тепло, і воно одразу перестало її гріти. Відсунулась, скоцюрбилась самотньо, і їй так захотілось раптом побачити хоч на одну-єдину мить того, для кого береже себе, свою ніжність, дівочі нерозтрачені почуття. Вже не могла після цього заснути, все думала про нього. Чи ти є? Чи живий? Чи, може, лежиш десь у степу серед таких молодих-молодих, як оті, що їх підібрали біля суданки? Хмарою суне ворог, день за днем відступають степами на схід почорнілі від горя війська, і гусениці ворожих танків підминають під себе людські життя разом з їхніми мріями, пориваннями, разом з їхньою спраглою розтерзаною любов'ю. Кудись під холодними зорями жене вітер цей її туго напнутий парус, і той, кого вона жде, все віддаляється в мороці ночі, чи, може, його й зовсім уже нема, а їй усе чується через відстані голос його, все зблискують крізь куряву війни його далекі усмішки.

Листи з ночей оточенських

50

Ми не загинули. Ми живі. Попереду нам, як скіфам, степи стеляться порожні. Лише літаки в небі нагадують: ХХ вік!

Небо величезне, степове. Ночі сухі, зоряні, запашисті. Людським потоком, пилюкою, полинами пахнуть ці ночі, з вечора й до світання сухими травами, євшан-зіллям шелестять...

Це ми йдемо, оточенці.

Люди поза законом, люди обірваних зв'язків, ті, кого звідусіль підстерігає смерть.

Цілу ніч ідемо не присідаючи. Птахи пурхають у нас із-під ніг, і нам самим хочеться бути птахами. Хочеться підняти в повітря свої тіла, свої рани, свої ще не розтрощені кулями мізки, злетіти понад заграви пожарищ, понад ворожі заслони і вирватись з цієї злощасної пустелі, що зветься оточенням, з цього величезного вакууму, який ми неспроможні заповнити.

Нас мало. Нас жменька. Ми тільки одна із тих численних груп, що пробиваються зараз степами на схід після того, як нас розбито, після того, як і штаб нашої армії на чолі з генералом Смирновим поліг у бою під Чернігівкою. Ми вели бої до повного виснаження сил — і не ми винуваті, що так сталось.

І тепер цей виснажливий похід.

Ідучи в степах, всюди натрапляємо на сліди Дніпрогесу, натрапляємо, мов на рештки загиблих цивілізацій. Щогли. Порожнеча навкіл, і в ній — стрункі дніпрогесівські щогли. Наче дівчата з коромислами на плечах, пішли й пішли степами на схід, через балки, через горби і пагорби, — ледве помітні зникають у далечі степовій... Обірвані їхні дроти біля нас важко звисають додолу, губляться в полинах. Іноді ми зупиняємося біля такої щогли, і вона високо здіймається над нами, як монумент іншому життю, як нагадування про життя електричне, трудове, коли бджолиний гул електромоторів ціле літо чути було на колгоспних токах і лампочки Ілліча світилися в хатах степовиків. Тепер, одірвані від Дніпрогесу, одрубані від сходу, щогли самотньо бовваніють в степах, безрадісно опустивши додолу обшматовані дроти. Струми, силою рівні блискавицям, проносились над степом по цих дротах, а зараз нема в них ні іскри, і дроти звисають над полинами безсило, мов жили, з яких випущено кров. Скільки отак марно стояти оцим щоглам? Скільки бриніти в неволі на вітрах степових? Покриєтесь іржею, і полини, мабуть, виростуть вищі за вас, коли ми повернемось сюди.

Щодень нам тяжчає. Нас мучить спрага. Виснажує голод. А головне, що ніхто з нас не знає, чим скінчиться цей наш оточенський похід. Чи проб'ємось до своїх, чи в сутичці з ворогом десь погинемо, чи ще гірше — концтабір, полон. Полон — це лякає найбільше, це гірше, ніж смерть. Таких, як ми, зараз виловлюють по степах, набивають ними кошари степові, кривавими колонами женуть на захід, за Дніпро, звідки повороту нема.

Заградотрядник каже мені:

— Коли що — стріляйся. Інакше спитають: чому? Чому зостався живий?

А я не хочу стрілитись. До останнього подиху хочу боротися — хіба я не маю права на це? Звиватись. Прикидатись. Причаїтись, де треба. Причаїтись, ніби вмерти. Щоб раптом ожити, випустити пазури і загнати їх у ворога.

Ти скажеш: це на тебе не схоже, Богдане, коли ти цього навчився, адже раніш ти був добрим, я тебе знала ніжним, відкритим, незлобивим...

Так, були ми добрі. Книга, наука була нашим прапором. Цей ось вирощував хліб. Той учився. Той будував кораблі в Миколаєві, а Заградотрядник полював звіра в далекій пох