Людина і зброя - Гончар Олесь
являлися їм завойовники. Це вже їх оточено в цій хаті, зараз їх хапатимуть, мучитимуть, глумитимуться, вбиватимуть!..
— Відчиняй! — Заградотрядник грубо заторготів у двері.
І ось уже двері нам відчинено, і вже ми в хаті всією своєю оточенською ватагою, і котрась із дівчат, що сполохано забились у куток, раптом вигукнула радісно :
— Зірочки! Зірочки на пілотках! Наші!!! І одразу обличчя дівчат заясніли усмішками, і стали вони такі, мовби вся Червона Армія знову повернулась сюди і можна жити, як раніше.
— А ви вже, значить, молитесь? — підступив до дівчат Заградотрядник, запухлий, покусаний бджолами. — І не соромно? А ще ж, мабуть, і комсомолки?
— А що ж нам зостається, хоч і комсомолки, — відповіла йому одна з дівчат, дуже схожа на ту жінку, що біля печі, тільки тоненька, молода, довгокоса.
— Коли ви не захистили, то, може, хоч бог захистить, якщо є він десь там... у стратосфері...
— Нема його і не буде, — рішуче відрізав Вася-танкіст і звернувся до жінки: — Невже це все ваші дочки?
— Ото моя, — кивнула жінка на тоненьку чорнявку. — А це шкільні подруги її, теж дев'ятикласниці, аж із села поприбігали. Там уже танки їхні ревуть. Куди ж від них рятуватись? Сюди, в степ, на птахоферму.
В кутку за лампадкою ікона, більше схожа на картину: на великій тарілці відрубана голова людська в терновім вінку.
— То хто? — питаю у жінки.
— То ж голова Іоанна Хрестителя. Від старих ще зосталась.
— А якими ж молитвами ви молитесь? — запитує від порога Духнович, вмиваючись над тазом.
— А ми без молитов, — відповіла йому маленька, кругловида. — Ми віршами.
— Якими віршами?
— Просто, що перше на думку спаде в ту мить. Чи з "Кобзаря", чи з Лесі...
— А я сьогодні з "Мойсея" Франкового читала, — призналася хазяйчина дочка. — Вступ до поеми: "Народе мій, замучений, розбитий..."
— Та хіба вони віруючі? — вимовила жінка. — Церкви й знати не хотіли, все клуб та клуб. Але коли оце підкотилось і рятунку іншого нема, то й молитися почали.
— За те, щоб наші повернулись, — соромливо призналася веснянкувата, тонкоброва з кутка.
— Самі вчили, що є тільки атоми, матерія і все таке інше, — в нервовому збудженні щебетала хазяйчина дочка. — Але так раптом захотілось, щоб хоч яка-небудь сила була над нами отам угорі, щоб хоч які-небудь стратосферні боги там існували та допомагали Червоній Армії...
— Це просто смішно, — каже Новоселець, але ні йому, ні нам не смішно.
Жінка загадала дівчатам, щоб ішли різати та скубти курей, готувати бійцям вечерю із білих своїх леггорнів. Але ця розкіш не для нас. Ми не маєм права більше тут затримуватись. Повмивались. Декотрі на ходу встигли навіть пообшкрябувати щетину своїми тупими бритвами. Попідтягувались, помолодшали, стали схожими знов на бойовий підрозділ.
— Коли ж ви повернетесь? Звідки вас виглядати? — накинулись на нас дівчата, коли ми вже стали виходити. — Кажуть, вони нас ешелонами будуть вивозити в Німеччину, з торгів продаватимуть...
І ніби з майбутнього їхнього вдарив на нас стогін невольницький, стогін дівчат — черніговок, полтавок, киянок, яких ешелонами правлять на захід в неволю, а в місті Любліні, на порозі "великого рейху", ганяють їх в бані, а перед тим відьми-есесівки стрижуть дівчат, ножицями коси на них обтинають. (Колись, через багато років, один з нас так і почує: "В подруги моєї були такі гарні коси, а ті вхопили — так і обпекли!)" Чи не оці то будуть коси? Чи не оцієї юної пташниці, що молилась тут сьогодні Франковим "Мойсеєм"?
Скоро і хатина, й дівчата зникли з наших очей. Ми від них уже за другим горбом.
З думки мені не сходить "Мойсей". Це була улюблена поема Степури. Не раз і на фронті він повторював карбовані її рядки, особливо оце:
Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї..
Та ще оце:
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху...
Але ми не хочемо вмирати! Ми йдемо для того, щоб жити. Ми проб'ємось, вирвемося з цих степів оточенських, де почуваємо себе, як під величезним скляним ковпаком, з-під якого висмоктано повітря.
Шумить і шумить висока стерня від нашої ходи, шелестять бур'яни під ударами дубленого Колумбового плаща.
Ще дужче палахкотять на обріях пожежі.
В небі тісно від хмар, неспокійних, вируючих. Небо і все навкруги потемніло від них, лише там, де сховався окрайок місяця за хмару, світліє її розвіяне пасмо, як величезна Мойсеєва борода у Мікеланджело, пам'ятаєш?
52
Знаєм — не одні ми йдемо. Безліч таких, як і ми, більшими й меншими групами йдуть в ці ночі степами на схід. Боягузів відгонять. Зрадників страчують. Ідуть, випадково зведені долею, об'єднані лише метою, яка в нас одна: пробитись! Іноді вночі ми зустрічаємо таких, як і ми. Сходимось насторожено, недовірливо. Вони остерігаються нас, ми остерігаємось їх. Вони підводяться з бур'янів, ми теж підводимось, готові щомиті вдатись до зброї. Хто? Свої! — і одлягає від серця. Порадившись, обмінявшись чутками, застерігши одні одних, "туди не йдіть, там засада", знову розходимось і продовжуємо путь невеликими групами — так виходити легше. Багато із нас загинуть, попадуть в неволю, а інші таки вийдуть, ввіллються в регулярні війська і не раз потім згадуватимуть наші степові оточенські блукання.
Літо відступу, літо тяжких оборонних боїв, оточень, літо швидких судів на дорогах, упертих атак, що кінчаються нічим... Згадується Рось, що коштувала нам стільки крові, а тепер давно уже в тилу ворога. Зірваний Дніпрогес, що реве зараз там дужче Ненаситця, дужче Вовчого Горла, реве разом з дев'ятьма природними дикими порогами, як найгрізніший і найбільший із них. Після зруйнування греблі як шалено він розлився в ту ніч, Дніпро, затоплюючи все пониззя! Горе було тому, хто опинявся серед цього розливища, серед божевілля, страхіть... Наші війська, що залишились у плавнях, рятуючись від затоплення, лізли в темряві на дерева, ми теж, шукаючи там переправ, як мавпи, цілу ніч лазили по деревах, аж доки підпливли рибалки із своїми каюками... А може, все це треба пройти? І гіркоту безглуздих втрат, і бої до останнього, коли тобі забувають передати наказ про відступ, і ці оточення — може, все це треба пережити, щоб стати іншими і перемогти? Дехто каже, що ми поспішили висадити в повітря Дніпрогес, каже, однак забуваючи про те, що, якби ми залишили дніпрогесівську греблю цілою, ворог негайно б скористався нею, з ходу вдерся б на лівий берег, і ми не встигли б демонтувати заводи, і в степах би опинилося значно більше відрізаних наших військ, ніж тепер... Ні, той вибух зробив своє, як зробили, мабуть, своє і наші невмілі контратаки на Росі, і ці останні на перший погляд марні уже бої, що ми їх вели в оточенні. Як ніщо не зникає в природі, так, гадаю, не зникає ніяке, навіть найменше, солдатське зусилля.
Світання застає нас у посадці, далеко від доріг. Оце тихе, не стряснуте війною степове світання, — що може зрівнятися з ним? Що може порівнятися з оцією м'якістю повітря, з оцим супокоєм, що настає в природі з першою осінньою серебринкою?.. Туман плаває над степом, а скільки роси в цій посадці! Ми бредемо по ній, як по воді. Краплиста, рясна, вона сивіє на кураях, на листі колючих гледичій, поблискує бісером на кожній павутинці, що обплутує бур'яни. В посадці натрапляємо на свіжі кубла, що їх, видно, залишили такі ж, як і ми, переднювавши тут. Ми теж обираємо собі на день захисток в лісосмузі. Колюча степова гущавінь, що раніше захищала колгоспні хліба від суховіїв, тепер захищатиме нас від ворожого ока. Дикі голуби — горлички — здивовано позирають на нас із верхів'я посадки, вони — як наш дозор, і тут біля них розташовуємось ми.
Сьогодні ми маємо можливість поснідати. На шиї в Гришка поблискує золотистий вінок дорідної цибулі-сіянки, котру, як він запевняє, дала йому в останню хвилину жінка на птахофермі. Добуває з своєї торби ще й білу хлібину, яку йому та ж таки жінка наділила на прощання. Гришко розриває вінок цибулі, дає кожному з нас по цибулині, а Татарин тим часом паює хліб. Дісталось нам по скибочці, ми їмо його обережно, щоб крихта не впала. І ми ніколи не забудемо цей хліб, не забудемо цих скибочок.
Степи лежать перед нами рівні до крайнеба, як футбольне поле. Вихри здіймаються по степу — наче снаряди там землю рвуть.
Колумб, озираючи поля, розповідає:
— Урожай в цьому році на хліба — давно такого не бачили. Вийдеш у поле — стіною стоять. Комбайни пустили — коси ламались...
Цікавою, мудрою людиною виявився цей Колумб. Уявляю, як близько зійшовся б із ним Степура, який так любив відкривати людей міцного народного складу. Не про себе, а ніби про когось іншого розповідає, і ми вже бачимо ранок недільний, садибу МТС, бачимо, як степовий агроном, вставши разом із сонцем, виголився заради свята, чисту вишиту сорочку надів і виходить у поле оглянути пшениці, бо скоро їх збирати, комбайни і трактори стоять напоготові, токи в польових таборах підметені й вистругані для зерна... Чисто всюди, як перед святом. Вийшов агроном і став посеред свого океану: кругом хліб! Голодну Індію згадав, ерозію десь в інших краях і як по-варварському ліси десь винищують, а тут — розлив хлібів святковий. Сумирної, лагідної вдачі була та людина, за покликанням хлібороб, вирощувач плодів і злаків, людина з тих, що найбільше люблять дивитися, як падають теплі весняні дощі на поля і як буйно після них все росте. Ішов агроном в той ранок недільний і ще нічого не знав, душа йому тихо співала, і настрій був такий, що хотів всю землю пшеницею засівати, всіх людей готовий був прогодувати цим хлібом.
— То я тоді був, — каже Колумб. — То я такий був у ту чорну неділю... Двадцять другого червня — день сонцевороту, найдовший у нас день в году, і йому судилося стати найчорнішим днем нашої історії. Які трактористи були в нас, які комбайнери... А тепер трактористи мої, комбайнери лежать постріляні... І степ цей заростатиме бур'янами, не буде від нього радості для людей...
Коли ми, виділивши вартового, лягаємо спати, Колумб теж лягає. Лягає, не скидаючи свого залізного плаща, лише розстебнувши його трохи зверху, щоб не душив.
Першим в дозорі залишається Новоселець. Це тихий, дисц
