Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Класика » Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

Читаємо онлайн Над Чорним морем - Нечуй-Левицький
Не мо­жу жи­ти без жи­во­го діла.

- Надю моя до­ро­га! Ви ен­тузіастка з пал­кою вда­чею. Що ви го­во­ри­те? Ви за­куєте се­бе в вузьку рам­ку. Ви втра­ти­те ши­ро­кий простір ду­мок… Яка при­надність, яка пишність бу­ти кос­мо­політом, гро­ма­дя­ни­ном усього світу!


- І нічо­го не ро­би­ти! І ні за яке путнє діло не бра­тись, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.


- А ду­ма­ти?! а мис­лить? Мисль кос­мо­політа вільна, як пти­ця, шу­гає над мо­ря­ми, над го­ра­ми, над хма­ра­ми, над усім світом. Для неї скрізь от­чиз­на, де є вольно­думні лю­де. Це та­ка абст­ракція, абер­рація, яка пе­ре­ви­щує усякі ідеї й іде­али, глиб­ше од уся­кої філо­софії, глиб­ше за Пла­то­на й Арісто­те­ля. Во­на в своєму роз­вит­ку ча­сом і кон­цент­рується в однім пункті, але ж во­на, як і повітря, має си­лу роз­тяг­ну­тись без кінця. Во­на ніби скрізь і ніде, бо то си­ла ви­со­ка, жи­ва, все­людська: не об­сяг­ти її, не замк­ну­ти її в якісь вузькі національні за­кут­ки. Во­на скрізь жи­вотіє. Я за це дізнав­ся своїм досвідом.


«Пускає ту­ман абст­ракт­ний мені. Але йо­го хит­рощі я вже знаю», - по­ду­ма­ла Му­раш­ко­ва.


- Я люб­лю наші чор­но­морські го­ро­ди з міша­ни­ною лю­дей уся­ких націй. Я там по­чу­ваю се­бе вдо­ма, не­на­че я вже став гро­ма­дя­ни­ном усього світу. Рідний край - Одес для ме­не до­ро­гий, але світ мені ба­га­то до­рож­чий, - тяг далі свою одеську філо­софію Се­лаб­рос. - Світ для ме­не усе, рідний край нісенітни­ця, ша­га не вар­та.


- Чим же гарні наші чор­но­морські го­ро­ди з їх уся­ки­ми при­ходька­ми? Хіба тим, що тор­гу­ють і ба­гатіють з Ук­раїни й не дба­ють за ук­раїнський на­род, за Ук­раїну? - пе­ре­би­ла йо­го філо­софію Му­раш­ко­ва.


- Вже знать на­уку Ко­маш­ко­ву, - ска­зав Се­лаб­рос з лег­ким осміхом. - Але знаєте що: по­киньмо цю філо­софію. Я оце сам нап­ра­вив діло в кан­це­лярії так, щоб буцімто по ділу по­бу­ва­ти кілька день в Одесі та по­ба­чи­ти вас. Я вми­раю за ва­ми. Жи­ти не мо­жу без вас. Ви й не заздріваєте, що ви для ме­не те­пер кра­ще й ви­ще од уся­кої філо­софії.


Селаброс вхо­пив ру­ку Му­раш­ко­вої й нес­подіва­но й по­рив­час­то поцілу­вав її га­ря­чи­ми ус­та­ми. Му­раш­ко­ва по­чу­ти­ла, що він не­на­че впік її ру­ку, що на руці, на то­му місці, де він до­торк­нув­ся своїми ус­та­ми, не­на­че зай­няв­ся во­гонь, горів і не по­га­сав. Кров по­ча­ла шу­му­ва­ти в її жи­лах, як шу­мує мо­ло­де ви­но.


- От Са­ня швид­ко повінчається, На­дю! не­ма нам чо­го га­ятись. Повінчай­мось і ми, і бу­де­мо щас­ливі, бу­де­мо жи­ти, як у раю, - ска­зав Се­лаб­рос.


Мурашкова ду­ма­ла й мов­ча­ла.


- Ви з матір'ю по­га­но ха­зяй­нуєте: маєте тро­хи землі й даєте в по­сесію. Це зовсім неп­рак­тич­но. Вам тре­ба чо­ловіка, тре­ба ха­зяїна, - за­го­во­рив нес­подіва­но Се­лаб­рос то­ном прак­тич­ної лю­ди­ни. - Тре­ба б вам са­мим до­ко­неш­но сіяти пше­ни­цю на своєму полі. І пше­ни­ця дає доб­рий за­робіток; це прав­да: на де­ся­тині в доб­ре не­су­хе літо ста­не двад­цять або й більше кіп. Ко­па дасть де­сять, п'ятнад­цять пудів зер­на. Пуд пше­ниці те­пер кош­тує кар­бо­ван­ця. Ціна доб­ра… На­дю, моя до­ро­га! Як я вас люб­лю! Як я вас люб­лю! - крик­нув Се­лаб­рос, і вхо­пив її ру­ку, і на­че впік га­ря­чи­ми ус­та­ми.


- Ми, На­дю, бу­де­мо сіяти не пше­ни­цю, а са­дить тю­тюн, та ще кримсько­го насіння, - го­во­рив далі Се­лаб­рос. - Це вигідніше. Пуд тю­тю­ну бу­де­мо про­да­ва­ти по двад­цять або й більше кар­бо­ванців. А ви знаєте, скільки пудів тю­тю­ну дає де­ся­ти­на землі? На­дю, моє сер­це! Ти за­па­ли­ла усю мою ду­шу І Твої очі пе­чуть ме­не в сер­це. Повінчай­мось за­раз-та­ки, по­тай од ма­ми, та й бу­де­мо щас­ли­во в парі жи­ти.


Селаброс на­хаб­но ду­рив На­дю; він і в думці не мав її сва­та­ти. Ті сло­ва за гос­по­дарст­во бу­ли тільки од­гу­ком йо­го ма­теріальних мрій, як би то він за­ха­зяй­ну­вав, ко­ли б взяв На­ди­не доб­ро в свої ру­ки. Він вхо­пив Му­раш­ко­ву за обидві ру­ки й по­чав цілу­ва­ти в до­лоні швид­ко, хут­ко, цмо­ка­ючи то в од­ну, то в дру­гу до­ло­ню.


Гаряча Се­лаб­ро­сові ус­та дра­ту­ва­ли її. Од­на­че во­на мов­ча­ла й ду­ма­ла.


- Чого ви, На­дю, мов­чи­те? - спи­тав в неї Се­лаб­рос, і го­лос в йо­го зат­ру­сивсь сер­ди­то, ніби го­лос в будлі-яко­го га­рем­но­го дес­по­та.


Мурашкова гля­ну­ла йо­му в очі. Очі в йо­го по­чер­воніли, не­на­че бу­ли на­литі кров'ю, їй ста­ла тро­хи страш­но.


- Аристиде! - обізва­лась На­дя. - Я не ду­ма­ла й не га­да­ла, що ви та­ка ма­теріальна лю­ди­на. Пам'ятаєте, як ви прий­шли до нас пер­ший раз, всту­пи­ли в наш грецький кру­жок?


- Чому ж пак не пам'ятать! Це бу­ло вес­ною, як у ва­шо­му сад­ку цвіли тро­ян­ди та акація, як ва­ша ма­ма ви­нес­ла мені ва­рен­ня та ска­за­ла по-мол­давській: «Дульче­ца ку апа ре­ши; поф­тим»! Ту вес­ну й той день я ніко­ли не за­бу­ду, бо я в той день по­ба­чив ваші дивні очі, - ска­зав Се­лаб­рос.


- Так бу­ло, так, - ска­за­ла На­дя, - спус­тив­ши віка на очі й зга­ду­ючи той яс­ний май­ський день. - В на­шо­му грецько­му круж­ку я тільки й чу­ла роз­мо­ву за ку­ку­руд­зу, пше­ни­цю й тю­тюн. Ви пер­ший з греків за­го­во­ри­ли за інше, за вищі ідеї, за до­рогі для ме­не прин­ци­пи: я ду­ма­ла, що ви прий­маєте їх до сер­ця, що ви пе­ресвідчи­лись в їх, га­ря­че бу­де­те всто­юва­ти за їх, ста­не­те за­раз до діла.


- Надю моя до­ро­га! Ми вже лю­де до­рослі! Час нам ди­ви­тись на жит­тя та на світ очи­ма до­рос­лих, досвідче­них лю­дей. Час нам пе­рес­тать гра­тись в прин­ци­пи. Бу­де­мо ди­ви­тись на лю­дей, на світ очи­ма муд­рої прак­тич­ної лю­ди­ни. По­кинь, На­дю, оті іграш­ки!


- Які б то іграш­ки! - крик­ну­ла На­дя спе­ре­сер­дя. Во­на при­га­да­ла Ко­маш­кові сло­ва…


- Так, во­но, так!.. Ду­ма­ти й га­да­ти мож­на уся­ко­во, але жи­ти тре­ба од­на­ко­во усім лю­дям; усім тре­ба хліба. Я по­чу­ваю, що я геній і в то­му ділі, щоб до­бу­ти дос­тат­ки й за­можність ма­теріальну. Я знаю, що спро­мо­жусь з ма­лих дос­татків роз­вес­ти мільйо­ни. А гроші - то са­ма сут­но­та людсько­го жит­тя й жи­вот­тя. Кож­на ідея суб'єктив­ності бу­де не­нор­мальним од­хи­лян­ням од за­ко­ну бо­ротьби за жит­тя.


Селаброс, ма­буть, сил­ку­вав­ся ти­ми абст­ракціями за­ма­за­ти свій кос­мо­політизм в сло­вах і свою ма­теріальність в дум­ках.


Надя пос­те­рег­ла в тій плу­та­нині якусь фальшивість та не­щирість.


- Це, здається, ніби філо­софія Фе­сен­ко­ва. Ко­ли це ви встиг­ли ста­ти та­ким пал­ким йо­го насліду­ва­чем? - ска­за­ла На­дя.


- Годі жар­ту­ва­ти. На­дю, сер­це! Я за­ко­хав­ся в вас, знаю, що й ви ме­не впо­до­ба­ли, мо­же, хоч трош­ки… На­що нам мор­ду­вать се­бе на­да­рем­но. По­бе­ре­мось і бу­де­мо щас­ливі, заз­наємо та­ко­го щас­тя, яке не су­ди­лось і тур­кам в Ма­го­ме­товім раю! - ска­зав Се­лаб­рас.


Він вхо­пив Му­раш­ко­ву за ру­ку й не­на­че при­лип до ру­ки га­ря­чи­ми ус­та­ми.

Відгуки про книгу Над Чорним морем - Нечуй-Левицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: