Перекоп - Гончар Олесь
Врангелівський удар у спину революції, загроза Донецькому басейну заставили всіх гіо-ндвому оцінити крикськУ; йёбёзпёку. З краю в край республіки, від пролетарських центрів до найглухіших сіл, прокотилася хвиля Червоного добровольства. З'їзди, конференції в повному складі відправлялись на фронт.
В одному з ешелонів, переповнених полтавською молоддю, відправився на новий фронт і Данько Яресько.
Червоні добровольці!
По дорозі їх всюди стрічали з музикою та прапорами, на перонах станцій стихійно виникали мітинги, що кінчалися записом нових добровольців. З усього перечутого в ці дні чомусь найдужче запали Яреськові в душу слова, сказані під час мітингу на одній із станцій літньою — схожою на матір — робітницею:
— Ми працюватимем для фронту, не шкодуючи сил! А ви мусите повернутися до зими переможцями — інакше трудова республіка вас не прийме!
Переповнений людьми ешелон ледве повзе, йому наче аж важко перебиратись від семафора до семафора. Паротяги старі, міняються з трудом, вагони подірявлені махновськими кулями... Войовничі, бойові, радісні добровольці купами висять на сходах, юрмляться по тамбурах, хрипнуть від пісень угорі, на дахах вагонів.
Так з піснями, крізь бурю мітингів і проводжань добралися до Синельникового. Тут довелося затриматись більше звичайного: вся станція була забита ешелонами Уральсько-Сибірської дивізії, що після розгрому Колчака перекидалась на захід, на Польський фронт.
Уральсько-Сибірська справедливо вважалася однією з кращих частин Червоної Армії. Батьківщиною дивізії були кизеловські шахти на Уралі, а кизеловські вуглекопи були її першими бійцями, революційним бойовим ядром. Як могутні ріки беруть початок із маленьких струмочків, так і дивізія ця зародилась із малого, із тих перших уральських робітничих дружин та шахтарських загонів, які, знявшись під натиском колчаківських полчищ із рідних місць,— напівроздягнуті, сяк-так озброєні,— змушені були в тріскучі північні морози відходити по старовинному Верхотур-ському тракту в Уральські гори. Відступали все вище, відступали, як у небо, і там, на скелястих, занесених снігом верховинах Уралу, дали ворогові перший переможний бій.
До ,стан£ п^адткрм, тр.-буде на зорі/їхньрї,слави.г З тих, які буХи тазуі рядовими,, згодом виростуть командири крот" і бат.альйоців, вигартуються в бояхлюлітруки й крЦсард,. командири .полків і артдивізіонів. У безперервних боях дивізія не раз зазнає гіркоти найтяжчих втрат, а все ж сили її зростатимуть; ворог не раз вважатиме її оточеною і знищеною, розсіяною в тайзі, потопленою в болотах, а вона виникатиме знову і знову. Фабрично-заводське населення Уралу вважатиме дивізію своєю, Чусова, і Чердинь, і усольські заводи матимуть у ній своєрідні земляцтва.
В усьому почуватиме дивізія нестачу, тільки не в людських резервах. Ітиме Уралом і зростатиме уральцями. Йтиме Сибіром і зростатиме сибіряками, відважними тайговими партизанами. Суворий край, де людина змалку звикає до труднощів, з дитячих літ привчається вистежувати звіра, жити промислом у тайзі, він, цей край, стане для дивізії невичерпним резервом.
Після розгрому Колчака матиме дивізія передишку. Відклавши гвинтівки, бійці візьмуться за навчання. Ремонтуватимуть зруйноване полотно Сибірської залізниці. Добуватимуть вугілля в черемховських копальнях.
Звідти, з вічних присмерків тайги, з шахтових підземель — просто в край сліпучого, небаченої сили сонця! Після суворої природи Прибайкалля, після сутіні вагонів— такий блиск, така розкіш повного українського літа! Все, що виникає навкруги, у багатьох викликає цікавість і здивування. Білі хати? Тополі? Садки? А чому вони в червоному, як ніби в крові?
Були такі з північан, що зроду не бачили кавуна, не пробували на смак стиглої вишні. Незвичними були для них після уральських гірських увалів і вікової тайги самі простори українських степів і це блискуче небо, що все над тобою аж горить від розливу світла, і незвичними були тут ночі, м'які, оксамитисті, сповнені непередаваних пахощів і роздолля.
На паровозах, на дахах вагонів ще видніються не-познімані з дороги кулемети — останню добу ешелони рухались при посилених дозорах, було попереджено про можливі наскоки банд.
Уся станція вирує людом. Поміж ешелонами гомін, переклик, пробігають заклопотані політруки з пачками свіжих листівок, побрязкують казанками бійці, розігнавшись до водопою, когось розшукують вістові...
Де беруть воду — натовп, товкотнеча, не проб'єшся. Яресько з своєю напівбосою командою теж тут. Щоб напитись, спершу треба добре попрацювати ліктями та плечима, і найзапопадливішим щодо цього зі всієї їхньої команди виявився Левко Цимбал: не встигли хлопці озирнутись, як він, мов верблюд, із своєю селюцькою торбою на горбі уже пропхався в саме юрмо-вище, вже з кимось завівся там, аж на нього накинулись звідусіль:
— Куди преш, махновець?
Затиснутий натовпом, давно не стрижений, він, розпустивши чуба, пробує огризатись, але це тільки піддає вогню:
— Ще він і балакає!
— Прикладом йому рота заткни!
Бачачи, що товаришеві непереливки, Яресько кинувся йому на виручку, поліз у саму гущу.
— Чого на свого напали? Для біляків приклади побережіть!
Коли з'ясувалось, що перед ними свій же, з полтавських червоних добровольців, сибіряки одразу подобрішали, розвеселились.
— Не серчай, товаришок,— стали вони заспокоювати Левка Цимбала.— Це нас чуб твій підвів: дуже на махновський змахує.
— Та десь же тут, кажуть, і Гуляйполе близько! А за якісь півгодини вони вже разом, і сибіряки, й
полтавці, сиділи цілою компанією в тіні пристанційних тополь, дружно вгощаючись запашними динями-скороспілками, що їх звідкись приніс під обома руками взводний Старков — жвавий, моторний юнак.
— Вгощайся, братва! — ривалив він дині між гурт — Це, кажуть, солодке!
Не вміли сибіряки динь їсти, і Яресько, сміючись, мусив навчати їх, як це робиться.
— Насіння вичищайте, шкуринки викидайте — у нас цього не їдять...
Серед тих, що вгощалися динями, особливим апетитом відзначався здоровий кругловидий паруб'яга, над яким товариші весь час підсміювались, що він нібито Гришки Распутіна земляк.
Полтавці глянули на нього зацікавлено.
— Атож,— не став заперечувати боєць.— 3 одного села ми з тим святим старцем, із Покровського, що по тракту від Тюмені на Тобольськ. Тільки в мене з ним зовсім різна програма... Я ще змалку і його, і матушку царицю, що до нього приїжджала, натуральною контрою вважав.
— Ну, а ти ж, Ткаченко, чого до земляків не признаєшся? — весело під'юджував взводний Старков іншого свого бійця, небалакучого і вже в літах дядька.— Розкажи їм про свій "курінь".
Ткаченко, розгладжуючи вуса, усміхнувся стримано. Що ж, було. З милості адмірала Колчака випало і йому надіти англійську шинель — після тифу мобілізували, записали в 1-й Український імені Тараса Шевченка курінь. За складом своїм курінь виявився із стріляних хлопців: з фронтовиків, з полонених черво-ноармійців, одне слово, з людей, чия душа аж ніяк до Колчака не лежала.
— Було це, як зараз пам'ятаю,— спокійно розповідав Ткаченко,— великодніми святами в селі Кузькіно, Самарської губернії. Якраз гробки селяни справляли, і наші хлопці, забігши на кладовище, мов цигани, стали вихоплювати з рук у тіток паски та крашанки. Довелось виставити вартових з гвинтівками для охорони порядку на гробках. За таку послугу піп виділив з па-нахидних калачів і для наших вартових дещицю; та тільки вони, як стали ділитись, то не помирилися між собою, підняли таку лайку в бога та Христа, що й піп утік з кладовища і всі свої калачі покинув... А ввечері офіцери звеліли нам займати позицію — позицію проти червоних, що стояли в сусідньому татарському селі. Ось тут і показав себе наш імені Тараса Григоровича курінь! По своїх стріляти? Не будемо! Всі сотні разом збунтувались, найлютіших офіцерів підняли на штики, а самі кроком руш! З червоним прапором туди, до своїх.
— Прощай, і Колчак, і його консерва,— засміявся взводний Старков і став пояснювати полтавцям: — Це Колчак все нас консервою американською до себе заманював. Бувало, як сипоне з аеропланів листівок та банок з консервами: у вас там, мовляв, голодуха, "іго-го" їсте, а в мене ось життя райське. А ми консерву поїмо, листівки покуримо і знову: "Марш-марш вперьод, робочий народ..."
Яресько вже знає про Старкова, хто він і звідки: поки десь охр бігав за.дидями,— розповідали^прр.н^рго товариші.^ Син шахтаря і рам .шахтар із кизёАрвськ^Шакт, із тих самих, звідки дивізія.зародилася. ЇЦе' щдлггком кинувся в "киплячий казан революції". Розповідали, як він, оцей непоказний із себе Старков, під час одного тяжкого бою в сибірських болотах виручив цілий батальйон, добровільно викликавшись прикривати його з кулеметом... Яресько, поглядаючи на нього, думав: добре б мати* собі такого товариша в бою. З усього видно — люблять Старкова у взводі. Навіть старші віком безвідмовно слухаються його, і не тільки, видно, тому, що він над ними командир: міцна, в боях перевірена дружба єднає їх між собою, взводного і його підлеглих. Коли треба по ділу кого послати, то Старков церемониться не стане, а треба, то й сам по дині для товаришів змотається... Ростом невеликий, але такий прудкий, жвавий, що навряд чи й двоє з ним справились би — випорсне, вивернеться з-під рук. Обличчя худорляве, а очі сині, як у дівчини. Просто дивно, як це в людини, що виросла на шахтах під землею, можуть бути такі небесно-сині очі...
— У вас тут житуха,— приязно говорить він, звертаючись до Яреська.— Вишні он там відрами продають. Динь, абрикос, всякої фрукти гори... Все росте, все дозріває: південь!.. А я, віриш, виріс і не бачив, як це воно садок цвіте... Тільки з пісень і чув.
— Так зате ж у вас тайга!
— О, тайга в нас могуча, це вірно. Коли гнали Колчака, в лісових пущах на такі села натрапляли, що тамтешні не знали, яка зараз і влада на світі...
По перону, кудись поспішаючи, йде група військових. По суворій напруженій заклопотаності, що лежить на їхніх обличчях, можна догадатись, що це командири. В центрі упевнено крокує міцно збудований середнього росту мужчина з коротко підстриженими вусами, у військовій фуражці, посадженій на голові якось міцно, по-робочому.
