Син волі - Шевчук Василь
Не застав. Поїхав до школи в Київ... Хотів спалить палати й позбавити себе життя, та бог, як бачиш, не допустив...
— Поїхав би за ним, знайшов би!
— Він тут... Його до нас перевели недавно... Із армії, чи що...
— Наш ротний?
Довго стояла тиша. Підвівся хтось, пройшовся сюди, туди по коридору.
— Ну ось тепер і приколи!
— Не можу... Зотліло все у грудях, лишився тільки попіл…
— Підпомогти?
— Нехай живе...
— Ну й дурень!
— Коли б дійшло до діла... А так...
— Ех, всіх би їх!..
— Тихіше!
— Нема ж нікого...
— В'язні почути можуть. Тут же, окрім одного, нині усі пани.
Принишкли. Невдовзі знову загомоніли. Тихо, так, що слова зливалися і жебоніли, немов струмок напровесні.
Тарас не став вслухатися. Нехай собі. Нещасні... Понівечили обом життя. За віщо? В ім'я чого?.. Прокляте панське кодло! Хто право дав утоптувати в багно людину, нищити її під корінь, ніби це безсловесне дерево чи придорожній камінь?.. Нещадна влада сили, прикрита блиском церкви та лицемірством її отців! Як можна щиро вірити в Ісуса, сина божого, що мук зазнав за людство, за упосліджених, і мучити своїх братів беззахисних, висотуючи із них останні жили в рабській тяжкій роботі? Знають, що неправі, що кривдники, що кровопивці, бо навіть слово жахає їх!.. Що їм зробили злого він сам, всі інші, тихі, братчики? Осмілилися подумать трохи вголос, помислити для блага краю рідного, а вже — злочинці, таті, достойні тільки каторги!..
Устав, напився чаю, що залишився в кварті, й пройшовся тихо камерою. Нехай собі солдати погомонять... Спинився біля вікна, знайшов у теплій сірості світлішу смужку неба, на ній бліді та немічні, як іскри в попелі, північні зорі... Зоре моя вечірняя!..
Ні, не просив, аби вона зійшла над ним сьогодні, на тій небесній смужечці, що видно йому з вікна. Боявся, чи буде з ним хоч небо його Вкраїни, зорі її чарівні, коли його зашлють кудись на край держави, на край землі... Не знав чому, найдужче йому було шкода нічного неба його Кирилівки, отари зір на ньому й гайдая-місяця. Може, що він здебільшого, від холодів до холодів, спав під одкритим небом і зжився з ним... Веселим літнім зорям звіряв свої печалі, дитячі сльози, радощі, які також бували в його житті... А й справді, ніде нема такого неба, як над Кирилівкою!.. Його носило всюди, побачив світу й люду, а зір таких не зустрічав, і глибини, й прозорості, й такої... ніби дзвінкості нічних небес... Шелесне вітер гілкою — і вже вони відлунюють той тихий-тихий шелест... Скрикне спросоння пташка — й голос її полине світом, як благовіст... А тьохне десь соловейко в лузі — весь небозвід озветься на ті чарівні звуки, потроїть їх, забарвить... А як співалось дзвінко під тим високим небом, які пісні возносилися до тих тремтливих, мов очі, зір!..
Не знав, ба навіть і не підозрював, що він такий багатий, що стільки є на світі, межи людей, на рідній йому землі безцінного, якого жаль лишати й за чим страждатиме в чужому краї його душа. Власне, він зрозумів цю істину, коли приїхав ще раз на Україну, два роки тому. Перші його відвідини, — чи перше літо, як назвав у вірші цю неповторну зустріч із Україною, — були немовби святом, відновленням свого коріння, новим вростанням у призабуту землю дідів та прадідів. Було цікаво, дивно, сумно, а то й до сліз обидно за муки рідних йому людей, і він прийшов до тями аж в Академії, осмислив усе побачене в поемі "Сон". На другу зустріч вирушив уже зрілішим мужем, готовим взяти в душу й глибинну сутність, виявити добро та зло в борінні і твердо, дужо стати на бік добра. Ця боротьба, цей радісно-тривожний поступ до збурення німих рабів, до волі — також його набуток, його добро безцінне, яке йому до болю жаль покинути...
Відчувши втому, тихо пройшов до ліжка й сів. Заснути б!.. Ліг, заплющив очі... Де там! Сон обминав його розбурхану думками голову... Із-за дверей доносився неквапний гомін вартових... Проте і він не міг приспати, втишити його всевладних роздумів... Таке було з ним в останню зиму в Санкт-Петербурзі. Що б не робив, куди б не йшов, стояла перед очима його земля, її статечні люди, які і в тьмі неволі світилися якоюсь дивною, що йшла з душі, шляхетністю. Він ніби був знайомий із усіма, знав їх давно... Й вони його стрічали без остороги, так ніби він не був із ними ну день чи два... Десь ще зимою раптом, — хто знає як, — відчув, що, тільки прийде весна, не зможе він жити тут, далеко від України. Ще покріпився трохи й подав прошення до Академії, щоб надала йому звання художника і видала квиток на виїзд на Україну та проживання там. Одразу став збиратися. Писав листи — короткі й нетерпеливі, робив запас паперу й фарб... І снив уже Вкраїною, її містами, селами... А ще — мандрівкою аж в Чорноморію, до Кухаренка. Страх як хотілося йому поглянути хоч краєм ока на запорожців, що там живуть, почути їхнє слово, сказать своє... То ж сила!.. Не втерпів і в день від'їзду на Україну послав листа до Якова, щоб ждав його під осінь...
Летів на крилах радості, в передчутті великих справ, жадаючи діянь та звершень в ім'я свого народу і волі всіх уярмлених. Ні милий, добрий Щепкін, ні потайний — і через те ще більше мудрий — Бодянський Осип, що просвітив його слов'янством, чехами, не зупинили його в Москві. Багно доріг, відсутність коней, муки поштових станцій і вічне зло — трагічна нестача грошей були не в силі збавити палкий порив єднання з землею, з родом-племенем, з самим собою врешті. Бо знав уже напевне, що тільки там, на Україні, він стане тим, ким має, мусить стати!..
У Києві знайшлося діло, що мов навмисне вигадане якраз для нього, їздити по Україні, вивчати пам'ятки старовини, змальовувати — що може бути кращого й зручнішого для сіяча свободи й правди! Знали б панове Бібіков і Траскін со Юзефовичем, у чому йому сприяють!..
Аж засміявся, як уявив у цій химерній сцені стовпів престолу, київських отців науки та просвіщенія...
І спохмурнів, згадавши свою наступну зустріч — в Яготині. Княжна Варвара, відколи він її не бачив, перемінилася, що ледве зміг впізнати. Смерть князя-батька й похорон його у Густинському монастирі біля Прилук допомогли їй справитися з останнім, може, порухом живого серця жінки. Лишилась тільки пані, княжна, яка не проти того, щоб поділитись з бідним та упослідженим шматком зі столу й мудрістю прожитих літ...
Зате Федот Ткаченко потішив його в Полтаві! Стрункий, високий, пещений своїм кирпатим сонечком отець сімейства і пан учитель малювання зробився схожим на аристократа. Поважні жести, мова — немов проціджена і перемита, новий сурдут... І тільки десь на дні очей ледь-ледь лукаво світиться отой Федот, колишній, з яким Тарас учився й жив. По правді, він аж позаздрив трохи його влаштованості й умінню так триматися...
У Полтаві ж він зустрівся із Котляревським. Вже неживим. Будинок його на кручі намалював. Вклонився його могилі. І проказав над нею, немов молитву, подумки, свій давній вірш...
...Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!..
Воно то так... А сумно було дивитися на вбогий хрест, на травку, що на могилі... Посмертна слава... Що воно? Коли тебе згадає хтось ненароком? Чи позіхне, читаючи твої творіння?.. А може, в тому слава, щоб злитися з своїм народом, бути йому потрібним, милим і після смерті?.. Треба прожити так, щоб смерть була лиш переміною, а не кінцем, щоб серце твоє, душа зосталися в душі народу, стали її набутком, скарбом, як і вона, нетлінним!..
Уперше це йому відкрилося, зійшло на нього як одкровення, коли стояв на кручі неподалік Монастирища і спрагло пив простори Дніпра, лугів за річкою удалині та сяйво церковних бань на обрії, де Переяслав... Мабуть, тоді й почав розкручуватися той поетичний вихор, що підхопив його, поніс!..
Десь брязнуло вікно чи двері... Стражі його притихли. Наговорилися чи задрімали... І тільки він не міг ніяк уговтати своїх думок, настроїтися на тихий сон... Лежав, дивився на тінь од грат... Не спалося... Пітьма довкруг стояла, немов вода... А думи були розбурхані, як горобина серпнева ніч...
...Над ранок буря вщухла, й умитий день світився, мов діамант. Земля, пригріта сонцем, пахтіла зелом, хлібом. Шпаки шугали зграями, готуючись у дальню путь...
— Минуло красне літечко... — провів Самойлов поглядом одну з таких невтомних зграйок. — Осені я не люблю...
— А я люблю всі пори року, — жваво сказав Тарас. — У кожній є своя краса.
— Й не дивно. Ви молодий. Це ж скільки вам?
— Уже звернуло на тридцять другий.
— Пора людської зрілості, вершина духу й сили!.. Чи так, Андрію Осиповичу? — поглянув на Козачковського. — Як лікар, ви підтвердите мої слова?
Поправивши тонкі ремінні віжки і вйокнувши на добру пару коней, Андрій (вони були з Тарасом, як давні щирі друзі, без церемоній) поважно мовив:
— Справді, життя людське виписує, як і природа, коло. У нього є своя весна, і літо...
— Ви в літі ще, а в мене — осінь, — сумно сказав Самойлов.
Він справді був якийсь прив'ялий, хоч ніби ще і не старий, цей власник третини села В'юнищ. Щось там його гризе всередині, якщо находять такі печальні думи. Вони з Андрієм приятелі, обидва — щирі душі... Бувають, — правда, рідко, — й такі між власниками кріпацьких душ.
— Ще не забув, як вариться із риби юшка? — спитав Андрій Самойлова.
— Мій прадід був на Січі за кашовара, — всміхнувся той. — Варив найліпшу щербу. Сам кошовий...
— А що це воно таке? — спитав Андрій, примружившись. Він, певно, чув уже не раз це житіє і брав тепер на кпини.
— Ну... щерба — густа пшоняна юшка з рибою.
— Була така, — прийшов Тарас старому на допомогу. — Я десь читав про неї. Смачнюща страва!
— Істинно! — підніс Самойлов палець. — Наука в ліс не веде. Як сказано ще у писанії.
— Тарас, гляди, подумає, що ти читав, Степане, святе письмо! — розвеселився нарешті лікар. Ударив коней віжками. Віз покотився швидше.
Невдовзі стали табором. Біля якогось озера чи то затоки. З гілля та сіна звели курінь, — збирались тут і ночувати, — дістали з воза снасті для риболовлі й розклали вогнище. Хоч риби ще не було й стояла тепла днина. Вогонь — це, власне, символ, немовби знак утвердження на певнім місці.
Ловити рибу Тарас не вмів, та й не любив дивитися на те, як ловлять інші.
