Син волі - Шевчук Василь
— підкинув хтось.
— Ну що ви, братці! — озвався бас. — На пузі ж хрест...
— Виходить — хряк!..
Тарас пустив кобилу пастися, щоб напоїти згодом, як прохолоне. Закинувши на воза упряж, став прислухатися. Картав себе, що "закопилив губу" й не підійшов одразу до чумаків. Щось є у них цікаве дуже й, видать, смішне...
На щастя, дідок покликав його удруге:
— Ходи до гурту, хлопче! Ось скоро каша визріє... Одному й ліс не затишний.
Тарас не став чекати, коли запросять ще раз.
— А хто ж оце? — заговорив тим часом парубок, тицьнувши пальцем у невеличкий аркуш, який підняв, щоб добре бачили всі.
— Жандарм...
— Полковник... А може, навіть і генерал!
— Та це ж сам цар!..
Тарас нагнувся дужче й побачив той малюнок, що прикував свого творця в печері, а сам пішов собі гуляти світом. Все в ньому так, як розказав йому Павло! Цар, піп і пан вмостились верхи на кріпакові й гонять ускач.
— Та що ти кажеш?! — узяв дідок малюнок. — Микола Перший?
Дядьки притихли, вражені. Ну, піп... Ну, пан... Але ж то цар!..
Дідок почухав бороду, оглянув пильно з усіх боків малюнок й дістав з-за пазухи нову грубеньку книжку.
— Купив ось книжку божу, — промовив тихо. — "Жи-ти-е свя-тых Пе-тра и Фе-вро-ни-и", — прочитав по складах. — І в ній було...
— А може, то чужий якийсь? До дідька є на світі отих царів! — озвався басом дядько з орлиним носом й широким шрамом через лице.
— Мужик то наш...
— То й що?
— А те, що цар чужий не зміг би сісти, не скинувши царя Миколу!
— Такого скинеш! — устряв дідок. — Уп'явсь, мов кліщ. Й остроги в боки! Скачи, Іване, аж доки духу стане...
Дядьки притихли, поопускали очі.
Зняли казан з вогню і, по-козацьки сівши кружка, взялись до каші. Дідок не захотів вечеряти й віддав свою грушеву ложку Тарасові.
Стемніло. На небо висипав веселий рій зірок, а з лісу виткнув червоні роги сторожкий місяць. Сюрчали коники. Завзято, лунко — мов сто музик зійшлося десь на колодках. Ліс шепотів, а дуб-отаман ловив найменший подих вітру й зітхав, розказував про щось старе, забуте...
Діставшись дна, дядьки подякували кашоварові, сховали ложки і запалили люльки. Сиділи мовчки, пихкали хмарками диму.
— 0-хо-хох!.. — озвався першим дідок.
Але ніхто не відгукнувся на те затаєне глибоко в серці, не розпитав, не заохотив розкрити душу і поділитись з ближніми. Таким добром вони були багаті всі, по горло ситі лихом. Коли б недолю їхню зібрать і разом вилити в Дніпро, розлився б той удвічі ширше, як на весні!.. І тільки згодом, коли погас вогонь і люльки згасли одна за одною, чумак зі шрамом затягнув печальну пісню:
Зібралися всі бурлаки
До рідної хати:
"Тут нам мило, тут нам любо
Журби заспівати.
Грай же котрий на бандуру...
І підхопили всі:
Сумно так сидіти;
Нехай же ми будем знати,
Хоч чиї ми діти!.."
— А на Поділлі, мовлять, вже б'ють панів... — сказав хтось з тих, що примостились збоку в густій траві.
Дідок було зібрався щось додати, та передумав.
— Ну, хлопці, спати! — підвівся згодом й, покректуючи пішов до воза.
Наступного дня Тарас разом із сонцем поїхав далі.
І знов, неначе птиці, летять і тануть сумні думки, знов б'ють громи і закривають сонце важучі темні хмари... Пливуть назад, мов дні й роки, і ліс, і поле, і напівмертві села без пісні й сміху... Пливуть левада, гребля, ставок, і рідна хата, й Кирилівка... Стривай! Її ж не видно навіть, Кирилівки! Вона десь там, ген за ярами й пагорбами... А все ж пливе!.. Й Оксана... Вона біжить по чорній кручі і простяга до нього руки!.. А поруч — отець Григорій і економ. Чекають, ждуть, аби віддать Тараса до пана в челядь...
Схопився й сів. На мить якусь видіння щезли. Але з'явились інші... Пливли церкви й зелені кручі київські. Хрести та бані то вигравали тонко, то покривались тінню передгрозових хмар... І богородиця, неначе хмарка, зійшла зі стелі храму, вдягнула свитку і, притискаючи байстря до грудей, пішла по селах на глум людський... "Паперу й фарб! Вогню! Вогню!.." — стогнали глухо глибокі лаврські нори... Де взявсь вогонь! Він розідрав півнеба, як шмат старої хустки, і вдарив лунко в землю... Могутній дуб під лаврським муром вмить спалахнув!.. Горить, горить!.. То Залізняк і Гонта гуляють в Умані!.. Блищать шаблі... А з полотна, з картини маляра з Хлипнівки, якого він не бачив зроду, виходить кінь, ірже, задерши голову, і мчить у степ, де мріють старі могили... В тій далині на срібній тирсі сидить кобзар, що сам, як тирса, сивий, і щось співає... Сльози з очей незрячих котяться йому по щоках, по бороді... Тече Дніпро... Летять козацькі чайки!.. На ледве-ледве чутний далекий плач невольників...
Лежав з розплющеними очима і слухав, як у грудях шалено б'ється серце; так ніби він допіру вернувся з степу, з Києва... За гратами сірів світанок. І вартових не чути було: напевно, вони дрімали. Вдосвіта долати сон найважче... Колись, малим, так трудно було вставати... А зараз ніч продумав, а сон до нього й не зазирнув. І дивно: не відчував утоми, а, навпаки, був збуджений, напружений, мов тятива. Учора, на очній ставці, він підсвідоме збагнув, що скоро доля їхня переінакшиться, що звідси їм не вийти у те життя, яким жили раніше. Не знав напевне, що там, за Рубіконом, лиш відчував холодний подих долі, яка йому вготована. Тому й не спав, тому й відвідав подумки своє тяжке і миле своє дитинство, щоб перейти межу з душею, виповненою минулим, яке небавом буде його єдиним скарбом...
За кілька днів укотре прийшов Попов. Не викликав, а сам зайшов, по-дружньому, як висловився іще в порозі.
— Не знав, не знав, Григоровичу, що ви такий суворий! — сказав, уже сідаючи. — Тверда рука...
— Тверда рука не здатна до малювання, — одмовив йому Тарас, хоча, по правді кажучи, і не здогадувався, про що почав розмову слідчий.
— Е-е, не кажіть! — підніс білястий палець. — Щоб так, одною фразою зламать людину!..
— Щось ви не те говорите. Ламать людей, здається, ваше ремесло.
— Куди вже нам! Ми билися над ним днів десять і домоглись, розкрили йому вуста для істини, а ви прийшли, сказали слово-друге і — все, ягнятко наше вмить стало вовком Це вам не жарт, не просто сила волі, а щось значніше, більше!..
— Сьогодні в нас день загадок? — спитав Тарас.
— День загадок для нас почався вчора… — примружив Попов безбарвні очі. — Точніше, ще п'ятнадцятого числа, на очній ставці...
— То це ж ваш хліб — розплутувати всілякі загадки, — сказав Тарас, уловлюючи, до чого гне друг велій.
— Воно то так... — зітхнув Попов лукаво. — Проте і нам не хочеться гіркого хліба... Що ви йому таке сказали, що він одразу поліз назад? — спитав уже серйозно.
— Кому?
— Андрузькому.
— Коли?
— На очній ставці.
— Ви ж чули все.
— Орлов і Дубельт бачать у тих словах прихований від непосвячених, таємний смисл
— Здається, я сказав тоді, що хлопцеві ще довго жити межи людьми й дивитись їм у вічі... Який же тут "таємний смисл"?
— На перший погляд, справді… А як копнути глибше, то випливає ряд запитань. По-перше, що за люди, яким йому дивитись довго в вічі? По-друге, що ховається за цим невинним висловом? По-третє, чом слова ці так потрясли, так вплинули на юнака?
— Ну... люди — просто люди, які колись дізнаються, що він зі страху зводив на інших наклеп. Іуда он повісився, коли збагнув, що жити йому й надалі межи людьми...
— Іуда зрадив бога!
— Від того суть не змінюється...
— То хто ж у вас месія? Ти? — спитав Попов, збиткуючись. — Чи Костомаров?
— Ви ставите такі запитання, мов справжній книжник і фарисей. Учительство вам не пішло на користь.
Попов помовчав трохи і запитав:
— А чи не криється у вашій милій фразі погроза помсти, кари за викриття злочинних ваших намірів?
— Так можна науявляти хтозна-чого!
— Виходить, ми вхопили і вирвали лише вершки? Коріння ж буде мститися і готувати далі злочинне чорне діло?
— Це схоже вже на байку. Не відбирайте в Крилова слави.
— Дякую за комплімент, — всміхнувся криво слідчий. Пошкрібся в тім'ї, висякався в напахчену велику хустку й мовив: — Мені весь час здається, що ви не просто собі писали та малювали... І ваша очна ставка з Юрком Андрузьким...
— Хочеться піднятись рангом вище? — спитав Тарас, не давши йому домовити. — Кортять чини?
— Ні, істина. Страх не люблю, коли мене лишають з носом... Чую, що пахне більшим, гіршим, і майже впевнений, що в ньому ти, Шевченко, за генерала...
— Дивні у вас фантазії, — сказав Тарас похмуро. Проте нараз отямився і посміхнувся: — Дякую за генеральський високий чин. Це ж треба таке намислити!..
— Андрузький тебе злякався більше, ніж нас усіх. Відрікся від показань, які давав раніше, і раптом став упертий, як сто ослів. Чим можна так настрахать людину? Що ви йому пообіцяли вдіяти за те, що чесно визнав свою вину і виказав проводирів?
— Не знаю, — знизав Тарас плечима. — До всіх тих змін в Андрузькому я не причетний. Може, проснулася у хлопця совість...
— Совісні не виступають проти свого царя.
— Чудово! А як же бути з совістю, коли довкола панують несправедливість, брехня, хабарництво та лицемірство? Прикинутися сліпим, глухим?
— Принаймні не дратувати уряд, який і сам з цим бореться у міру сил, — сказав Попов суворо, мов школяреві.
— Дякую. Тепер я точно знаю, як побороти легко суспільне зло!
— Облиште ваші жарти.
— Будь ласка...
Далі сиділи мовчки, вичерпавши снагу борні, а може, збагнувши марність своїх змагань. Наскочила коса на камінь.
— І все ж мені цікаво, — почав Попов невдовзі новий навальний приступ, — хто ти такий, Шевченко...
— Вам чи Орлову й Дубельту?
— Для них достатньо й віршів... Я хочу сам довідатися. Точніше, хочу переконатися, що й цього разу мій дар проникнення у потаємне мені не зрадив...
— То ось що вас привело з учителів у Третій відділ!
— Не тільки це, а й чистий патріотизм, — збадьорився слідчий.
— Жандарми всі вважають, що тільки їм властиве це почуття?
— Аякже. Ми стоїмо на стражі...
— Чого?
— Царя, держави, щастя свого народу!
Тарас всміхнувся.
— Що ти знайшов смішного в цьому? — насупив білі брови страж-патріот.
— Згадав дяка, в якого вчився. Він теж стояв на стражі, як Авакум...
— Чого?
— Та-а... п'ятака на випивку й своєї спини…
— Не доберу, що спільного між мною й ним...
— П'ятак.
— П'ятак?!
— Звичайно, ваш п'ятачок у сто разів вагоміший, коли не більше... І спина, певно, пещеніша...
— А-а, ти сказати хочеш, що я за мзду стараюся!..
