Син волі - Шевчук Василь
В Києві... Там є така комісія, яка вивчає старовину.
— Це жити весь час бурлакою...
— А що мені! Козак я вільний, жінка мене не лає, діти не просять хліба!
— Колись же й ти одружишся. Котрась, напевне, уже готує рушники...
Тарас промовчав. Відчув, що в брата також на думці донька отця Григорія. Мав добру давню звичку — не йти туди, куди тягли або штовхали інші...
Біля воріт спинився старий кобзар... Ні, лірник... Та все ж людина божа, бродячий бард!
— А Перебендя іще живий? — спитав Тарас у брата.
— Кажуть, що вже помер.
— То мудрий був чоловік.
— Хай царствує на тому світі.
Лірника ввели у двір, дали чогось напитися і попросили грати. Старий завів сумної, з якою просять старці на папертях і на базарах.
Тарас не витримав і підійшов.
— Ласкаві будьте, діду, заграйте щось веселе чи заспівайте думу.
— Не знаю я, синочку, дум. Не навчений, — сказав старий.
— То заспівайте пісню про козаків.
Старий на мить задумався, поправив ліру, швидко щось підкрутив навпомацки.
— Все, все спливло, забулося... Хіба що цю... Яку почув недавно у Чигирині... — Старий прокашлявся і заспівав неждано гарно й дужо:
Літа орел, літа сизий
Попід небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами-лісами!..
Гамуючи в душі велику радість, Тарас підтримав пісню. Уплів і свій приємний бас Варфоломій. Гнат теж підставив голос, міцний, неначе його плече.
Як доспівали, довго стояла тиша. Першим озвався Гнат:
— А ви казали, батьку, що все спливло!..
— І де я чув цю пісню? — спитав себе уголос Варфоломій.
Щоб він не встиг згадати, — хоч тут, при всіх, — Тарас спитав старого:
— Ви про вдовицю знаєте? Яка пшеницю сіяла... — І заспівав, не голосно, аби лише почув старий і пригадав:
Ой із-за гори та буйний вітер віє,
Ой там удівонька та пшениченьку сіє…
Лірник почав підігравати, збився. Інші також не знали пісні, й вона зів'яла, наче вдовиний лан.
Заждавши трохи, лірник заграв завзято гопака, Тарас метнувсь припрошувати дівчат, жінок, і двір ожив, загухав, завирував...
— Прошу, прошу до столу! — гукнув господар, як тільки змовкла музика.
Ішов додому потемки, вже після всіх. Один він тут не мав сім'ї, хазяйства. Гнат проводжав. Що вечір був погожий, місячний, не поспішали. Падало під ноги листя і навівало сумні думки про смисл життя, про старість, що десь уже не за горами...
— Ну, як тобі Федося? — озвався Гнат.
— Нівроку.
— Ти бачив, як дивилася вона на тебе?
Тарас промовчав.
— Треба ж — така любов!.. А нас з моєю пан оженив-Покликали мого старого до управителя — і все тобі коханнячко та залицяннячко...
— А ти мене весь час спиняв, коли я лаяв панство! — сказав Тарас сердито.
— Ат, що там з лайки користі... — дістав капшук і люльку Гнат.
— Щоб люди знали правду!
— А то вони не знають...
— Чому ж мовчать?
— Бояться.
— Наш страх — то панська сила. А наша сила — в єдності та в усвідомленні себе людьми, народом!
— Гай, гай... Які ми люди, ми кріпаки...
— Тьху! — розізлився уже Тарас. — Чи ти, бува, не блекоти наївся? Кріпак — то панська вигадка. Панів, царів, жандармів!.. Ще прадід твій був вільним, а ти уже й не мислиш себе на волі!
— Нащо даремно душу ятрити...
— Ніхто її нам не подасть, як милостиню: добути треба, вирвати!
— Тихіше, ради бога! Он хтось стоїть...
Попереду, біля верби, біліла проти місяця струнка дівоча постать.
Гнат зупинився, добув вогню і запалив коротку люльку.
--— Мабуть, я вже вертатимусь, —-— сказав, попихкуючи димком. В його словах була якась грайливість. —-— Добраніч…
--— Йди зоровий. Спасибі вам за гостину!
--— Дасть бог, віддячиш тим же… Якщо не будеш ловити гав…
Потис добряче руку й пішов назад.
Тарас постояв трохи і також рушив. Гірко було на серці…
--— Добривечір… —-— почулось раптом поряд.
Звів очі —-— біла постать перепинила йому дорогу.
--— Це ти? —-— спитав здивовано, впізнавши в ній Феодосію. —-— Не змерзла?
--— Ні.
--— Я чув, що ти читала мої книжки…
--— Напам’ять знаю.
--— Правда? І "Гайдамаків"?
Вона кивнула ствердно:
--— Це ніби… ніби святе письмо…
Помовчали.
--— Ходила в школу? —-— тихо спитав Тарас.
--— Ні. Так, сама навчилася.
--— Й писати вмієш?
--— Вмію… Вже мушу йти, —-— зітхнула. —-— Бо батько буде гніватися…
--— На кого ж тут чекала біля верби? —-— спитав і тої ж миті пошкодував.
Вона вдала, що не почула. Мовчки ступала стежкою, ледь-ледь схиливши зграбну, маленьку голову, освітлену так таємниче повним високим місяцем.
--— Пробач… —-— сказав, торкнувшись її руки.
--— Надовго ви приїхали?
--— Куди?
--— В село.
--— Не знаю ще. На тиждень, може…
Схлипнула.
— Ти плачеш? Я тебе образив чимось?
Дістала звідкись хусточку і витерла мерщій лице. Осяйно, немов дитя, всміхнулася.
Тарасові враз стало жаль її, себе...
— Поїхала б зі мною в Київ?
Вона звела на нього очі, повні блискучих сліз.
— Поїхала б...
І слово те ударило йому, мов хвиля, в груди і розлилось, відлунюючи, по всьому тілу...
Вранці спитав поради в брата, що був йому за батька, й Микита дав свою ласкаву згоду. Надумав ще порадитися з Варфоломієм, а вже тоді просити Гната, щоб ділу дав належний хід, оскільки він, як титар, найближчим був до Кошиців.
Ішов селом немовби в якомусь мреві. Дивний, не знаний стан! Здавалося, він сам за ніч став іншим, чужим собі самому. Було на серці весело і трохи страшно... Жінка... Товариш, друг, подружіє його єдине... Він матиме небавом місце на цій землі, де ждатимуть його із мандрів, де будуть щиро раді його появі, розділять з ним всі успіхи й усі невдачі, втішать і додадуть снаги на праве діло!.. А діти... Боже праведний, у нього будуть діти!.. Кирпатенькі такі, чорняві, у довгих білих сорочечках... Найстаршого назве Іваном, на честь Сошенка, а другого, звичайно ж, Карлом... Євгеном чи Василем... Всміхнувся. Багато ж йому синів потрібно! Не буде коли писати вірші і малювати... Згадались мати, батько... Не дожили!.. Будь прокляте це дике рабство!..
Варфоломія застав під яблунею, де той стояв, роздумуючи над урожаєм, що раптом геть осипався. Червонобокі яблука вкривали густо землю, неначе жар.
— Крутнув нечистий вихором — і на тобі... — розвів руками Варфоломій.
— Мене також крутнуло, брате, — весело сказав Тарас. — Прийшов оце порадитись.
— Теж сатана?
— Побачимо, як поживемо... Надумав я женитися.
— Житейське діло, — повагом сказав на те Варфоломій, хоч був молодший на років шість від нареченого. — І хто ж вона? Федося, мабуть, Кошицева?
— Вгадав. То що ти скажеш?
— Розумна, гарна, любить... От тільки...
— Що?
— Спитати треба спершу, без старостів...
— Вона дала вже згоду.
— А батько-мати? Можна вхопить гарбуз...
— Украду!
— Ти ж не якийсь гусарин, а свій-таки...
— Пошли когось по Гната.
— Я сам сходжу покличу, — сказав похмуро Варфоломій. — Ти посиди, подумай, зваж...
— Уже подумав, зважив, — скипів Тарас. — Одружуюсь!
Як брат пішов, до серця вповз холодний страх чи, може, передчуття недоброго. Ходив садком, — прив'ялим, наполовину вже головітим, — і світлий настрій змінювала така знайома йому журба. Згадались Ядзя з Вільна, санкт-петербурзька Маша, княжна Варвара, Ганна, що й досі, правду кажучи, мов рана в грудях.
— Ну що? — зустрів Варфоломія.
— Послав його до Кошиців. Спитав, на що ви житимете, то я сказав, що маєш службу в Києві...
— Він знає це. Обіцяно ж.
— Обіцяного три роки ждуть...
— Портрети є замовлені. Та й вірші щось приноситимуть...
— Новенькі маєш?
— Трохи... Ти знаєш, зараз мені Кавказ весь час стоїть перед очима... Поїхати б туди, поглянути!.. Бо туго, туго пишеться. Послухай ось, народжене в Чигирині...
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх!..
— Господи! — схопивсь за голову Варфоломій. — Ти з глузду з'їхав, брате! Та за таке... за це тебе...
— Гадав, що ти...
— Безглуздо отак!..
— То що ж нам, братику, сидіти й лупати очима, мов барани? Хай гине все?
— Не ліз би ти у хмари, — оглянувся Варфоломій. — Бо пропадеш...
— Якщо гуртом, громадою... Підняти всіх!..
— Химери! Ти помиляєшся, вважаючи, що наші душі й досі... Згоріло все, зостався тільки попіл...
— На волю хочеш? — різко спитав Тарас.
— Звичайно...
— А кажеш — попіл, брате!
— Не час, не час...
Так кажуть усі, хто зжився з рабством, хто власну шкуру...
— Он хтось іде! Здається, Гнат, — зрадів одверто Варфоломій.
Похмурим вернувся титар і тим уже сказав усе Тарасові.
Гнат підійшов, поручкався, дістав капшук та люльку, добув вогню і запалив.
— Уперся, неначе віл у сажалці, отець Григорій. Не пара вона йому, та й годі... — сказав, нарешті. — Хто він? Гультяй, бурлака! — передражнив. — Із віршів хліба ніхто не їсть, із пензля теж. Ще малював би він образи для храмів, а так!..
Тарас стояв, схололий весь, ізболений. У грудях, там, де серце, чув порожнечу, пустку.
— А може, воно й на краще, — зітхнув немов з полегшенням Варфоломій. — Що не кажи, а жінка, діти — пута, приємний, може, та все ж тягар...
— Знайдеш собі ще ліпшу, — почав також розраджувати невдаха-сват, — Якусь панянку навіть...
— Собачу кров? — озвався із похололості, мов з того світу, й сам здивувався: досі він різко так ніколи не говорив про панських дочок. Часом ще й залицявся...
— Почули б таке пани, — всміхнувся Варфоломій.
— Добудь мені на завтра коней. Їхатиму.
— Так, мабуть, ліпше, — підтримав Гнат. — Не брати ж дівку силою... Та ще в попа!
— Уранці коней матимеш, — сказав уже спокійно Варфоломій.
— На мене вже чекають побіля Миргорода. Робота є...
Прощались якось ніяково, немов були всі троє у чомусь винні. Прикрощі нікого ще не зблизили, невдачі теж. І сумно було, і весело, що ним, як стій, погребував і вбогий духом Кошиць... "А може, він злякався мого прийдешнього?" — сяйнула раптом думка. Й протверезила...
...Ні, недаремно мовиться, що на ловця і звір біжить! Йому потрібна була людина, яка на власні очі бачила Кавказькі гори, ріки, тамтешні села, або аули, самих черкесів і царське військо, що прагне їх навчити, як треба жить на світі, й він застряв в Лубнах на станції, де й зустрічав таку людину.
— Тарас Григорович?! — почулось нагло, коли він, гнівний, вийшов із місць присутствених, де марно прагнув добути сакраментальний аркуш подорожньої: начальство спало після обіду! — Не впізнаєш?
— Сашко Чужбинський, він же й пан Афанасьєв?
Вони потисли руки, ще й обнялись на радощах, мов добрі друзі.
— Звідки й куди прямуєш? — спитав Чужбинський.
— З Миргорода у Лемешівку.
— До їх високомочемордія?
— У нього щось передане мені з Кавказу.
— З Кавказу? І я недавно звідти.
— Тебе мені сам бог послав! — зрадів Тарас.
