Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
А втім, Борис правий, слово честі, правий, коли каже, що молоді хапаються, наче попівна заміж.
"І що воно таке зо мною, — розмірковував, охолонувши вже трохи, — що серед своєї братії ровесників я куди розсудливіший і врівноваженіший. А от з вами, товаришу Каминецький, відчуваю себе зв'язаним, — розумієте? І щоб не показатись вам таким, шарахаюся до протилежної стіни. Від стіни до стіни. Може, це всі молоді так? Як ви думаєте? Такий темп. Такий ритм, чорт його побери!"
У місті на вулиці Круля Яна Бронко зустрів жіночу постать у чорному, спущеному на обличчя серпанку.
"Котрась з Річинських", — подумав і тут же згадав, що йому треба зладити текст листівки ще сьогодні ввечері.
"Товариші! Чорносотенська реакція…" — Він знову і знову повертався до цієї фрази, але голова була зайнята одним — його останньою розмовою з Каминецьким.
Чим більше Бронко роздумував про це, тим правдоподібнішим починало здаватись йому, що ота манера Каминецького пересипати свою мову приповідками, оте захоплення спортом, рибальством, оте марення музикою — не зовсім щирі, в усякому разі, свідомо перебільшені. Таке враження, що Борис воліє, щоб збоку вважали його трохи за шалапута. Ця гра, на думку Бронка, добра з чужими, а для чого здалася вона з ним? Бронка це болить. Сьогодні дошкульніше, як завжди. Ех, і який це дурень вигадав, що для молодих життя — це співанка?
А коли ж людину так шарпають сумніви, коли вона так боляче розчаровується, так сліпо помиляється і так ревно кається, так багато хоче і так мало може, як не в молодості? Та, погодився врешті Бронко, краще не спати від бурління власних дум, ніж від ревматизму, як мій тато, дідько б то все побрав!
* * *
Після тризни Орися Ілаковичева не поїхала з свекрами на село. Скаржилася, що від солодкого заболів у неї зуб. Вирішила залишитись на кілька днів у Нашому, щоб перевірити зуби у лікаря. Факт цей сам по собі не викликав би коментарів з боку родини, якби не те, що на другий день вранці Нестор знову був у Нашому. Згадав, що йому треба в повітовому Союзі кооперативів дістати насіння ріпака, яким він задумав у промислових цілях засіяти більшу ділянку. Може, Нестор і говорив правду, але міг, прости господи, затриматися ще з тим ріпаком якийсь тиждень, щоб уникнути поговорів у родині.
Орися, немов інстинктивно відчуваючи, що там їй не дуже раді, не залишилася в Річинських, а пішла ночувати до пані десь на Шкільну вулицю, де за своїх гімназійних років була на квартирі. Нестор заїхав до Олени.
Звичайно, поки Орися чекала на свою чергу у зубного, Нестор снував по кімнатах будинку на вулиці Куліша, діючи тільки на нерви дівчатам та Олені своїми блазенськими розрадами.
— Замість снуватись так без цілі, стрийку, трохи помогли б нам порядкувати, — зауважила Ольга, яка вже ледве трималася на ногах від того порання після похорону.
— Ото знала, що сказати! Та я, пане добродію, з дому втікаю, як зачую, що заноситься на порядки, а вона мені… Як там у вас в дівочій — вже в порядку? Я б так на півгодинки прихилив голову… Звичка, пане добродію, звичка! Консветудо альтера натура[107] нема що!
Ольга пішла до дівочої, щоб відчинити вікно. Тут усе ще панував чужий запах плащів, пледів та шалей похоронних гостей, коли на підвіконні побачила учетверо складений, притиснений камінцем папірець. Ольга торкнулася пальцями паперу, і її вразила його шовкова м'якість. Вона відкинула камінець, розгорнула папір і щойно тоді побачила, що це — листівка. На першій сторінці вгорі стояло грубим шрифтом: "Пролетарі всіх країн, єднайтесь!"
І хоч Ольга знала, що папірець не може ні вибухнути, ні вистрілити, ні взагалі вчинити їй жодного лиха, вона відчула перед ним фізичний страх. Густими бляклими літерами (господи, який добір слів!) було написано: "Українська буржуазія з-під стягу чорносотенської "Католицької Акції" пустилася на чергову провокацію. Бажаючи накликати нові репресії з боку польського уряду і націоналістичних молодчиків на прогресивну робітничу і селянську молодь, підлі запроданці свого народу, лакеї панів беків і ридз-сміглих, агенти ватіканської агресії розпускають серед народу чутки про те, що попа Річинського (Ольга прикусила губу від безсилої образи!) вбили комуністи…" Відчула в роті солоний смак крові, але продовжувала читати: "Факт цей, — читала далі, — зайвий раз доводить, що буржуазія у своїй заядлій боротьбі проти селян і робітників не гребує жодними засобами. Річинського вбили не комуністи, а вбив його сміх і глум народу, коли він на вічі в Калиниці ("Він", наче на адресу якого парубка!" — здригнулась від образи Ольга) намагався отруювати свідомість селянських мас і закликав до згоди з окупантами".
"Трудове селянство Західної України, — починався новий абзац, — настільки вже політично дозріло, що не дасть впіймати себе на вудочку агентів міжнародної реакції й різних запроданців покрою річинських. (Прізвище з малої букви!) Комуністи, — читала Ольга, хоч у голові в неї шуміло від напливу крові, — не застосовують індивідуального терору. Комуністи вбивають і надалі вбиватимуть тільки провокаторів…"
Листівка закінчувалася закликом до боротьби з польськими окупантами та їх поплічниками — буржуазними націоналістами (тут Ольга вже нічого не розуміла), вимогами волі і землі та гаслами в честь Радянського Союзу. Листівка ця зробила на Ольгу сильніше враження, ніж смерть татка. Смерть татка була в якійсь мірі підготовлена безнадійним захворюванням, а ця листівка впала на неї, як удар в тім'я.
Від кого? За що?
Ольга почувала себе людиною, що відкрила жахливий злочин, а не може сповістити людей про нього з остраху, щоб її не запідозрили як співучасницю.
Знала, що листівку треба знищити або віднести в поліцію, проте не зважувалась зробити ні одне, ні друге. Вона ще і ще раз перечитувала ті місця, де писалося, що татка вбив "сміх і глум народу".
Про який це сміх і глум мова? Ольга знала про хворобу татка тільки те, що татко знервувався там і це призвело до крововиливу в мозок.
І після цього нещастя ще глумились і сміялись з татка. Ольга виключала думку, щоб хто-небудь зважився глумитись над батьком за його життя. Єдиним свідком цього трагічного моменту був стрийко Нестор. Де ж стрийко? Господи боже, стрийко сидить у столовій і зливає до склянки залишки вина з пляшок.
— Стрийку, я маю про щось поговорити з стрийком…
— Я тебе слухаю, але ти пляшку від мене не ховай. Я хотів прилягти на півгодинки, а ти мені не дала подушки, то я знайшов собі інше заняття, пане добродію!
— Стрийку, розмова секретна. Може, вийдемо у сад?
— У сад?.. А ти не могла б так зробити, щоб Орися у вас ночувала? Чого ти так подивилась на мене? Що я таке сказав, пане добродію? Негарно, щоб фамілія[108] ночувала по чужих… ну, ну, ходім у той сад… ходім…
У садку Ольга вибирає таке місце, щоб їм ніхто не міг перешкодити.
— Стрийку, прошу мені докладно розповісти, як сталося з татком те нещастя тоді, на вічі у Калиниці?
Нестор чухає волохаті груди. Спати йому хочеться. І, признатись щиро, не має й найменшої охоти розбабрувати у пам'яті те, що хотілося б йому забути безповоротно. До того не хотів дівчині отруювати життя тією історією. Та Ольга не відстає від нього. Убгала його на якусь трухляву лавочку між двома вишеньками, й немає іншої ради, як скоритись волі дівчиська.
Спершись головою об стовбур вишні, Нестор починає: було воно так. Приїхали вони в село Калиницю на віче.
— А хто ще був з татком, крім вас, стрийку?
— А тобі, пане добродію, навіщо знати це?
Нестор забувається, що в родині — траурний настрій. Сміється по-п'яному, ще й Ольгу смикає за косу.
— Мені треба все знати від початку до кінця.
На жаль, Нестор при всьому бажанні не може всього пригадати. Особливо мало залишилося в його пам'яті те, що стосується самого моменту захворювання покійного Аркадія. Віче було скликане з ініціативи ундівських послів… Ольга починає плакати. Навіщо було таткові встрявати у політику? Мав він свої фінансові інтереси, хай був би тримався їх.
— Ти нічого не розумієш, і плакати тепер уже запізно. Покійний робив велике діло, от так вийшло, пане добродію. Ну, не плач! Приїхали ми в ту Калиницю. Місцевий парох, отець Розумовський, запросив нас на обід. Обід — як тобі сказати, пане добродію?… — був ситий, але простацький. Бракувало йому шику, пане добродію. Їмосць так розгубилась, що подала бургундське у келишках для шампанського.
— Стрийку, це мене не обходить!
Нестор просить пробачення у племінниці. Він думав, що як все розповісти, то все, пане добродію.
За обідом в того Розумовського, коли вже випили по одній-другій чарці, зайшла мова про віче, що мало відбутися. Тут Розумовський починає запевняти їх, що Калиниця — це наймирніше під сонцем село. І саме в цьому, пане добродію, полягає непростима тактична помилка отця Омеляна. Якби покійний Аркадій знав, що йому доведеться виступати перед ярим ворогом, то, річ ясна, він був би підготувався до всяких можливих вилазок з боку противника. Як то кажуть, пане добродію, ні на хвилинку не спускав би ока з мушки. Та той тюхтій, пробач, завів їх на сухе — і ось які фатальні наслідки. Які трагічні наслідки, пане добродію!
На віче, як пізніше виявилося, прибуло кілька голодранців з міста. Цим і виправдується тепер о. Розумовський, що він, мовляв, ручався тільки за своїх парафіян. А що це за парафіяни такі, які водять дружбу з комуністами?
Таких парафіян треба шельмувати при кожній нагоді, виставляти їх поіменно на засудження в католицькій пресі, а не рекламувати як мирних людей.
Ось до чого довела політична сліпота й благодушність отця Розумовського! Першим, після того, як отець Розумовський відрекомендував їх всіх, виступив представник від воєводства. Добре говорив, навіть мало що по-польськи закидав, хоч з усього видно було, що йому мало доводилося виступати перед сільською публікою.
Хлоп — гадина, пане добродію, звивається у клубочок і робиться маленьким, коли йому чого-небудь треба від тебе. Але, боронь боже, якщо він відчує, що ти в чому-небудь залежний від нього!
Го-го! Тоді гадина випростовується на весь зріст, піднімає голову і сичить, готова кожної хвилини кинутись на тебе.
Аркадій, не бійся, добре вивчив мужицьку психологію.
