Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

Та він уже йде. Бронко відчуває, що Каминецький вже в дорозі до цього місця.

Як зветься це в науці?

Згадав: телепатія.

Спогади. Розумно зробила природа, що дала людині пам'ять. Можна сказати, думається Бронкові, спогади — це пам'ять, або пам'ять — це спогади. З спогадами, філософствує він, людина ніколи не може бути по-справжньому самітна. От до нього прийшли спогади і скоротили йому час чекання на Каминецького.

І ще один спогад прийшов. Про товариша Вечора. Але це не просто спогад. Пам'ять про товариша Вечора для Бронка — однаково що вогник маяка для моряка.

Буває, чорт побери, буває так у житті людини, що якась подія набирає особливої сили і звучання, щойно перепущена через фільтр часу.

Дещо воно, мабуть, було так і з тією зустріччю Бронка з товаришем Вечором.

Було це два роки тому.

Саме на цю пору припадав (і припадає) у Нашому польський храм. Це храмове свято з року в рік притягало у Наше тисячі українських селян з довколишніх сіл. Керуючись патріотичними, національно-церковними мотивами (аби український гріш не попадав у руки польських ксьондзів), нашівський греко-католицький деканат в порозумінні з єпископатом вишпортав якогось рядового греко-католицького святого, що припадав на той день, і вже кілька років як завів український храм з відпустом якраз у ту дату.

У день цього подвійного храму по вулицях Нашого мерехтіло в очах від червоно-гарячого гуцульського та чорно-білого покутського народного одягу. Головною магістраллю Нашого — вулицею Легіонів — безперервним шнуром тяглись вози, одні правим, другі лівим боком. Над вулицею стояла така густа курява, що, здавалося, порох знімався, але осідати на землю вже не встигав.

На нашівському ринкові і прилеглій до нього площі у той день немає де ногою ступити від людей, коней і возів. Поміж возами сновигають жінки з писаними бесагами, напханими купленим товаром, полив'яними горщиками, паперовими хатніми прикрасами, святими образами, швендяють діти з кольоровими бубликами, нанизаними на нитку довкола шиї, вештаються цигани з мідяними сковородами та циганки у своїх прерясних спідницях з невідступними картами для ворожіння, увиваються міські злодії. Де й беруться бездомні собаки в надії поживитись біля господарських возів.

Краєм ринку попри дорогу двома шпалерами стоять столи з булками, ковбасами, гарячими кров'яними кишками, содовою водою, молитовниками, священним зіллям, а ще далі — стенди з католицькими виданнями, а на самому кінці — продавці льосів[101] з морськими свинками та папугами.

Напроти через дорогу сидять у шинках безпросвітні п'яниці, такі, що не беруть їх вже ні мольби, ні прокльони жінок, і співають кожний на свою ноту:

Ой не жалуй, моя мила, що я п'ю,

Тогда будеш жалувати, як я вмру…

Точнісінько так було і в той пропам'ятний день, коли Бронко з Каминецьким протискалися поміж народом до площі за ринком.

Вів Каминецький, а куди і чого — Бронко не знав.

Десь недалеко заграла катеринка — але як! Була це хіба якась нова не побутована в наших сторонах катеринка, бо звук, що видавала, розлягався з такою силою, начеб з гучномовців.

Людський мурашник заворушився.

Хлопці, дівчата, діти, чи, як кажуть на Нашівці, бахорня, і навіть газди з батогами в руках — всі, хто тільки міг залишити віз і накуплене добро на ньому, подалися в бік катеринки.

— Ходім і ми туди, — потягнув Каминецький Бронка.

Нараз катеринка замовкла, а на возі поблизу неї став на весь зріст чоловік. Бронко опинився за кілька кроків від нього і мав змогу добре його розглянути. Був у селянській простій, із згрібного полотна[102] сорочці, хоч і в міських штанях. Без кашкета (у таку спеку!). Чорне лискуче волосся листком прилипло йому до чола. На землисто-брунатному, вкритому порохом обличчі, здавалося, тільки ясніли чорні чисті очі і великі, довгі, білі, як ріпа, зуби.

Чоловік широко розкарячив ноги і зробив рукою жест, мовби запрошував людей ближче згромадитися біля нього. Народ так і зрозумів його.

І він заговорив…

Не міг довго говорити, не міг складно добирати слово до слова, бо його час відмірювався секундами, і тому він викидав з себе голі думки, мовби лозунги, — але як! Бронко до того часу не чув і, мабуть, ніколи вже більше не почує такого промовця, хіба ще раз його самого!

Відпуст. Спасіння? Спасіння у вас самих. У вашій єдності. У вашій великій силі, люди. Загрожують попи страшним судом. Він і настане скоро. Тільки не бог з своїм штабом чинитиме над нами суд, а ми, мужики, над панами і попами. Пробуджується народна свідомість. Всюди. Всюди. Всюди. По забитих, курних селах. По закапелках великих міст. По майстернях. У підземеллях копалень! Всюди. Всюди. В нас тут. У корінній Польщі. У Франції. За морем! Піднімається і ступає велетень народ. Народ — господар цієї землі. І всього, що на ній. Зрозумійте, люди, що ви — незборима сила. Струсніть плечима і скиньте з себе паразита, що віками п'є вашу кров. Незабаром жнива. Тут. І на Поділлі. Будуть приїздити в наші околиці за женцями. Не йдіть жати за чотирнадцятий сніп. Організуйте страйкові комітети на місцях! Польський робітник, польський селянин, мазур з вами.

По руках осадників! Дрюччям женіть штрейкбрехерів з села. Розставляйте варти. Тримайте зв'язок село з селом. Не бійтеся нічого. Ще не збудована та тюрма, щоб вмістити весь народ.

Хтось, видно, подав йому знак, бо чоловік скочив з воза, не докінчивши думки. В ту ж мить зайшовся вереском поліцейський сюрчок. Зчинився переполох. Почали перекликатися поліцейські. Бронко сам впізнав одного тайняка[103] що шулікою кидався поміж вози: де? Де той, що говорив? Де?

Ніхто не знав, ніхто не бачив, де й коли він зник. Такий помітний тим своїм землисто-брунатним обличчям і чистими очима — і пропав безслідно. Розтанув у натовпі.

Народ поглинув в себе разом з своїм диханням.

"Як би я хотів, — подумав тоді Бронко, — мати таку силу заворожувати людей, як цей чоловік".

— Хто це був? — запитав він у Каминецького по-дітвацькому, забувши про закон конспірації.

— Вечір. Ходім.

— Вечір? — перепитав Бронко, подумавши, що Каминецький назвав йому прізвище летючого агітатора.

Так він і залишився в серці і пам'яті Бронка товаришем Вечором. Вогник маяка. У кожну важку хвилину (і хто б запідозрив його в цьому!) звертається Бронко думками до товариша Вечора, як віруючий до свого патрона. І тепер, чекаючи на Каминецького, Бронко теж думав:

"Що б я дав, аби мати змогу зараз поговорити з вами, товаришу Вечір. Ви одні зрозуміли б мене. Але не розповідайте нікому, що я так по-бабськи марю вами. Бо засміють і будуть праві. Знаю, що будуть праві, але без романтики, без вогника маяка теж не можна, — правда?.. А ось і Каминецький іде".

Каминецький ішов у своїм рибацькім брилі з вудками на плечі. В одній руці ніс черевики, а в другій банку з черв'яками.

— Здоров, козаче. Затримали мене, тримала б їх лиха година. Слухай, хлопче, ти ані-ні не хочеш взятись за вудку?

— Нє-е…

— Хай буде і так. А я закину вудочку. А ти, між іншим, знаєш, що це неправда, ніби риба не має слуху? Ні, серйозно: вчені робили досліди і вияснили, що у риб діє умовний рефлекс. Вони, уяви собі, в означену пору припливали на звук гонга, бо звикли, що їх завжди годували… Ти чув, що комуністи вбили отця Річинського?

— Та щось тато говорив мені…

— Чекай, чекай хвильку… от тобі й на! Зірвалася! Так от, хлопче, нам з тобою треба зредагувати листівки… І ще цієї ночі мусиш видрукувати. Розумієш? Так і так: чорносотенська реакція разом з націоналістичними молодчиками пускається на чергову провокацію, щоб викликати з боку властей нові репресії на прогресивні організації… Треба буде ще сказати, що Річинського вбили не комуністи, а глум народу… Ясно?

— Мені завжди ясно…

— Ти незадоволений чимсь?

— Та нє… але я вже хотів би нарешті перемінити професію…

— Що, знову?

— Скажу вам відкрито, товаришу Каминецький, що оте редакторство вже набридло мені…

— Як то розуміти?

— Та так… що мені вже двадцять чотири… а ви й досі… а може, й не ви особисто… А взагалі, що тут багато говорити? Я не буду таїти, а скажу… нарешті скажу, що отаке відношення мене глибоко болить і ображає. Доки я буду у термінаторах[104] у вас ходити? Чому не можна мені дати нарешті яке-небудь серйозне, відповідальне доручення? Слухайте, я тільки з газет, з судових процесів дізнаюся, які чуда творять мої ровесники. А чим я гірший від них? Це все докупи таке прикре для мене… навіть те, що я мушу проситись у вас… я не знаю… Іноді мені так… ну, ви повинні зрозуміти мене, товаришу Каминецький…

Каминецький не відзивається.

Зціпивши зуби, зосереджено стежить за рухом поплавка на воді. Навіть спина його прибрала напружену позицію: ось-ось колихнеться червона цятка. І нагло, не повертаючи голови, каже шепотом:

— А тепер забирайся, хлопче, звідціль, бо дієш рибі на нерви…

Бронко ще стоїть добру хвилину, сповнений непорозуміння: і це все?

Либонь, усе.

Бронко переходить рябу, всіяну сіро-чорним кремінням рінь і попадає на м'яку піщану стежку поміж верболозами. Стежина завела його в гущу верболозу, наче в чагарник. Зникла панорама міста, Майданська гора, навіть обрії пропали, а видніла одна емальована покришка неба. Проте життя давало знати про себе гомоном.

На заході по дерев'яному мосту дудніли порожні селянські вози. З лісу залітав з вечірнім леготом передзвін товару, що повертався з пасовиська. Оббивались об ухо в'ялі голоси пляжників з рушниками через плече.

На броді верболіз розступився широкою брамою, перетинаючи стежку розлогою, списаною колесами дорогою. Праворуч показались силуети перших дахів Нашого, ліворуч — зелена долина поміж двома пасмами гір.

Посеред ріки, закасавшись мало що не до пояса, по-міщанськи одягнена дівчина періщила прутом корову, яка намагалась хлипнути води з ріки.

Дівчина усміхнулася Бронкові, ніби знайома. Бронко відвернув голову. Не до милих речей було йому. Невдоволення собою після розмови з Каминецьким стало невиносним душевним тягарем.

Затискав кулаки до болю з великої злості, що так по-штубацьки[105] зарвався перед Борисом Каминецьким.

Гарне свідоцтво, нема що казати, виставив він собі! Давайте, хоч з-під землі беріть, а давайте йому відповідальне доручення, бо пропадає марно геній революції! Чи не заносить це смердючим шкрумом[106] кар'єризму, а то просто-таки аферизму? А який він до біса кар'єрист, коли розібратись на здоровий хлопський розум? Рветься, правда, рветься, наче теля на припоні, до дії, руху, до небезпечних пригод, риску, але все це, єй-бо, не з низьких спонук, товаришу Каминецький.