Перекоп - Гончар Олесь

Гидко було почувати свою безпорадність перед аеропланом, що полює на тебе, ніби на зайця. Моторошно ставало, коли лежиш, а неподалік ворог водить по степу своїми електричними очищами, мов яка-небудь фантастична потвора, що шукає й шукає жертв.

У ці тяжкі ночі відступу, коли ледве не голими руками доводилось стримувати насідаючого противника, "не раз йЬйосодуввд ньому

отих славних його "сухопутних крейсерів"., що з ними торік його колона пробивалась Правобережжям і які так чесно таранили своїми лобами їй шлях вперед. Трагічним був їх кінець. Одначе навіть тоді; коли з'ясувалось, що залізничні мости попереду висаджено в повітря і з бронепоїздами настав час розпрощатись, то навіть і своєю загибеллю вони прислужились рідній колоні. Охоплених вогнем, без машиністів, було пущено їх назустріч ворогові, в саму гущу наступаючих військ генерала Шіллінга. Досі бачить Леонід, як мчать нічними полями його палаючі, без машиністів бронепоїзди, як летять вони на максимальній, уже нелюдській швидкості, наводячи жах на довколишні хутори .та німецькі колонії, з дикою силою гнівного, скрегочучого заліза видираючись на зайняті денікінця-ми станції та полустанки... Тут цього не було, тут відступаючі тільки стіною хлібів могли затулитись від ворога.

Якось уранці, вибрівши з хлібів, загін Бронникова вийшов на Гаркушин хутір. Користаючись тим, що від противника вдалося на деякий час відірватись, н$ хуторі загін зробив собі передишку. Дозорець подерся на самий верх вітряка, що правив за спостережний пункт для різних ворогуючих між собою армій, які стільки разів уже переходили тут за ці буремні роки.

Виставивши дозорця, бійці розташувалися в тіні під коморами і, зголоднілі, змучені, зажадали від хазяїна, щоб виніс чого-небудь підкріпитися.

— Та воно й нема такого нічого,— зам'явся хазяїн.— Ви ж не перші. Всі йдуть, та всім дай, дай~.

— Не скупись, не скупись, хазяїн. Якщо пирогів нема, то подавай сюди хоч хліб-сіль на рушнику, що для Врангеля наготував.

— Та що ви, що ви,— заметушився хазяїн, виправдуючись, а по очах видно було, що й справді вгадали — вже десь тримає у сховку хліб-сіль для зустрічі кримських гостей.

— Знаєм, мітлою промітав би їм дорогу до самого Києва,— спідлоба поблимували на Гаркушу матроси.— Ну, та далі Каховки навряд чи прометеш.

Зголоднілі, з вовчим апетитом, поїли і хліб-сіль, наготовлений не для них, поїли й сало, що з зими ще ховав у кулані, і воду, ледве не всю вихлебтали з колодязя.**' ^ ". ' ■ * 1 ', ■ •;; ** *

"І коди вже ти. забудеш дорогу до мене на хутір? із затаєною ненавистю думав Гаркуша про командира загону, колишнього машиніста з табору Кураєвого.— Тоді все людей баламутив, і зараз ніяк не вгамуєшся. Зібравусіх своїх анциболотів і знов кудись ведеш, щоб ти ніколи й не вернувся відтіль!"

Уже рушаючи з подвір'я, бійці загону раптом помітили Наталку, що саме вичищала зі стайні, мовчазна і наче заплакана.

— А це дочка? — спитав один із матросів.

— Та як дочка,— поспішив відповісти старий.

— Дочка, що батрачкою зветься,— догадався котрийсь із бійців.

— Дивіться, діду, не обижайте тут її,— серйозно попередив хазяїна Леонід.— Бо вернемось, спитаєм.

Коли загін став віддалятись, хазяїн помітив, як заблищали сльозами очі в наймички.

— Товаришочків стало шкода? Розставатися гірко? — присікався Гаркуша до дівчини.— А не я тобі казав, що так воно й буде, що влада ваша не довше, як до п'ятниці?

Не відповідаючи старому, Наталка все дивилася вслід тим, що пішли, дивилася, доки вони й не зникли за хутором у хлібах.

Пробившись до Дніпра, загін Бронцикова одержав завдання зайняти оборону в придніпровських кучугурах, де були вже й інші червоні частини, що прикривали переправу. Бронникову прикро було, що цей наказ — утримувати переправу, він одержує з уст людини, до якої в душі досі не міг перебороти відчуття ворожості. Муравйов. Не той, київський, що про нього пішов уже в армії поговір, як про ката і самодура, а свій Муравйов, південний, той самий приблудний комбриг, що торік під час відступу, розгубивши свою бригаду, прибився був до їхньої колони, але так і не порозумівся з нею. Бронников чув уже, що Муравйов знов виринув тут на півдні з досить високими повноваженнями, але все ж не сподівався зустріти його біля каховської переправи та ще й одержати від нього завдання. Щоправда, в Муравйова вистачило такту вдати, ніби він не впізнав Бронникова чи просто забув його. Жовчний, сердитий, ще чорніший, ніж тоді, він тепер, стоячи на понтоні, рвучко кидав слова наказу:

— Ідіть. Займайте. Прикривати переправу до останнього.

— Коли зніматись?

— Скажемо. Не раніш, як переправляться всі.

Дивно було: бригади втримати не міг, а тут ще більшими людськими масами розпоряджається. Які в цього права для цього, які підстави? Чи тільки те, що десь там разом з Троцьким був в еміграції і тепер з'явився тут, озброєний всесильними його мандатами? Чи, може, так і треба? Може, має він якісь незамінні якості, про які Бронникову не відомо? Все ж було прикро за його наказом брести в кучугури і вести бійців, може, на їхній останній рубіж. "Та, зрештою, не йому ж, не Мурав-йову, ти служиш,— сердито подумав Бронников, зайнявши собі позицію в пісках і націлюючи гвинтівку в степ.— І якщо навіть з небажаних уст виходить потрібний революції наказ, ти виконаєш його до кінця".

Біля переправи весь берег загачений людьми, худобою, возами. Вузька смужка наплавного мосту не встигає пропускати всіх, що підходять сюди. Годинами ждуть черги обози, біженці, лазарети, реве стирлована у величезні гурти худоба, що її за розпорядженням ревкомів пастухи безперервно женуть сюди з близьких і далеких маєтків.

Полудневе небо горить.

В кучугурах, у цих сипучих придніпровських дюнах, по налитих спекою піщаних ямах випало бійцям загону Бронникова тримати бойовий рубіж. Спека і спека. І хоч Дніпро під боком, але спрага спалює людей, тільки й виручають діти рибалок, які, незважаючи на обстріл, пробираються в кучугури, приносять воду бійцям. Бронников лежав між розпаленими кучугурами, що були найдалі від Дніпра, проте й до нього забрів водонос, зовсім малий, може, тільки трохи більший за його Василька, білоголовий, лобатий, в штанцях з підтяжечкою через плече. Переднього зуба немає, шепелявить.

— Як тебе звати?

— Шашко.

— Сашко?

— Шашко.

Присівши на дні ями, майже з острахом дивиться він, як жадібно п'є дядько-матрос воду з глечика, і сам якось серйознішає, задумується не по літах.

— Про що думаєш, синок?

— Все війна і війна... Мама кажуть, що скільки я не живу на світі, все війна йде.

— Скоро кінчиться. Розіб'ємо ось їх, і тоді вже буде інакше... До школи підеш.

— За що ви з ними так довго воюєте, дядьку?

Як йому відповісти? Чи тому, що так чистосердечно було запитано, чи що була це перед ним єдина жива душа, яку зустрів тут, у кучугурах, за весь день, тільки захотілося раптом все, все розказати йому, незнайомому хлопчикові, про себе...

— Хочеш, Сашко, я розкажу тобі про одного хлопчика?

І в приливі несподіваної, давно не відчуваної ніжності, уже не як з дитиною, а як з рівним собі другом ділячись найінтимнішим із свого життя, став Леонід розповідати йому про хлопчика з Кінбурнської коси, що, як тільки став на ноги, вже помагав ватазі рибалок, батькові та братам тягати неводи з моря, а потім бачив, як уночі тут же біля рибальського вогнища топтали жандарми батька, допитуючись, де син. А згодом побачив і того, кого вони шукали,— свого старшого брата моряка. Під посиленою охороною вели його разом з товаришами матросами вулицею Очакова, і всі знали, що повели їх на розстріл...

— За що їх? — вжахнувся Сашко.

— За те, що не потерпіли знущань у себе на кораблі, поскидали за борт офіцерів, відреклись від царя і підняли над своїм кораблем червоний прапор революції. Багато днів ходили під тим прапором, нескоримі, по морю. Підростав хлопчик став потім і сам чорноморським матросом і теж не захотів терпіти безправ'я й знущань. Все більше ставало їх, таких, що не хотіли терпіти знущань над собою, хотіли кращої долі для себе, для таких, як твоя мама та дідусь, і ось за це почалася й ведеться тепер велика боротьба. І хоч, може, прорвуться до Дніпра кадети і немало поляже відважних бійців на його берегах, але кінчиться тим, що наше, наше буде зверху, Сашко! Коли виростеш, не знатимеш ти вже ні жандармів, ні батрацтва, ні злиднів, життя твоє буде світлим та радісним, ну, як... великдень; Може, навіть на рцих ось кучуг^рах^г.нацарячих

оцих пустирищах, де ми з тобою зараз мдієм відспекц,

де росте тільки чахлий молочай, виростуть тоді садки

зелені, з'явиться місто чудове, як ото буває в каз-

ках... , ^

Зітхнувши, Леонід пригорнув рукою хлопчика так, наче пригортав разом з ним і свого Василька, і свою мрію далеку.

А переправа гула, дудніла під тисячами ніг. І хоч з правого берега Дніпра уже підводили під настил моста бікфордові шнури, бійців, що прикривали переправу, це не лякало: вони знали, що після того, як переправа прийме всіх, перейдуть по гулкому настилу й вони, і лише після того буде запалено бікфордів шнур.

Зі степу дедалі відчутніш насувалась загроза. Кілька разів кінні роз'їзди противника з'являлись на виднокрузі, але, зустрівши вогонь із кучугур, знову відкочувались назад. Надвечір підійшли броньовики, мишасті, пофарбовані в колір бляклого степу, і стали поливати кучугури кулеметним вогнем. Все ближче сичали кулі в розпечених пісках, все частіше то тут, то там хтось скрикував, чиясь гаряча кров втавала в пісок...

Увечері, коли місяць із плавнів виткнувсь і біля переправи не зосталось нікого, Бронников дав команду зніматися й відступати із кучугур до Дніпра. Відступали останніми. Відстрілюючись од насідаючого ворога, шугаючи по коліна в піску, загін розкинутим цепом спускався вниз до води, до переправи. Уже були зовсім близько, уже перші бійці готові були ступити на гулкий дерев'яний настил, як раптом зблиснуло на річці, загуркотіло громово — чиясь нетерпляча рука з того боку підпалила бікфордів шнур!

На очах гинув міст. Бронников дивився, як трощиться, розвалюється на шматки остання дорога його бійців на той бік, і кров важко била йому в скроні: що ж це? Як могли забути там про них, про останніх, що, стримуючи ворога, самовіддано захищали весь день оцю переправу? Гади! Якщо стріне — розстріляє на місці того, хто так розпорядивсь!..