Син волі - Шевчук Василь
Коли б зірвати з нього усі латки, то залишилися б самі рубці...
— Тарасе, здрастуй! — заговорила Оксана першою.
— Ти що ж це, хлопче, — озвався батько, — обходиш хату нашу? Я вже гадав: чи не подався вчитись у Хлипнівку?
— Та вже навчився, дядьку, — всміхнувся гірко. — Малюю степ... косою, плугом та бороною...
— Він і в селі учора втік від мене, — поскаржилась Оксана батькові.
Господи, яка ж бо гарна!.. Коли б він міг, увесь би вік дивився...
— Я не тікав... — заговорив, аби хоч щось сказати. Не буде ж він їм совать в очі свої латки, свої сирітські злидні...
— Тікав, тікав! — наполягала дівчина.
— От тобі й на! — пригладив вуса Коваленко. — Чи то ж годиться козакові боятись дівчини! — Він засміявся і, підморгнувши по-панібратськи хлопцеві, кивнув на доньку: — Весь вечір плакала...
— Ну тату! Що ж ви?! — затулилася руками дівчина й побігла геть.
Тарас шарпнув за віжки й втік і собі. Не озирався, аби ніхто не бачив, як він зрадів...
А вдома, тобто в Кошиця, застав уже могорича, якого отець Григорій пив з економом.
— Сказав — закон! — гримів хмільненький шляхтич.
— Пшепрашам, пшепрашам, — вблажав його отець Григорій. — Я вірю, вірю... Для вас це — сущая дурниця!
— Та я — вродзоний шляхтич! — бив економ себе у груди.
— Тарасе! — випливла з світлиці матушка. Важка, плямиста, мов навесні зайчиха. — Сходи до ставу, поклич Яська обідати. Та й сам приходь, скупавшись.
Дива, та й годі! Ще ж бо ніколи Ксенія Прокопівна не говорила з ним так манірно, лагідно. Все гир та гир.
Попович спав. Напевно, заснув давно, бо лиш на ноги од вишні падала тінь, а тіло все пеклось на сонці. Хлопець крутивсь, стогнав і плямкав ротом, а не вставав.
Тарас штурхнув його під бік. Та Ясь лиш муркнув, посунувсь трохи і захропів.
Присівши, вийняв тихо з штанів очкур й вклав у кишеню Ясеві. Потім, сховавшись поряд у вишняку, набрав повітря в груди і закричав:
— Рятуйте! Гвалт! 0-йо-йой!
Тієї ж миті немовби вихор підніс поповича, жбурнув у сад і кинув знов на землю! Штани сповзли й стриножили. Змирившись, мабуть, з долею, попович ліг долілиць й підставив голу спину страшній біді.
Тарас набрав у пригорщ води й линув на неї просто. Ясь сів і тільки лупав злякано очима.
— Обідать кличуть! — змилувався.
Попович зразу підбадьорився. В очах з'явилась думка, і рот розтягся аж до ушей.
— А що варили?
— Та борщ, печеню, пампушки з салом, вареники... — став називати його любимі страви Тарас.
Ясь підхопив штани руками й подавсь додому.
Коли Тарас, скупавшись, прийшов до двору, пан економ, хитаючись, виходив з хати. Отець Григорій тримав його під руку і підбадьорював:
— Так... так... Ну, ну! Ще крок... Ще трошки... Для пана ж бо дійти додому суща дурниця!
— Та я!.. Та ми! — варнякав шляхтич і поривався вдарити себе у груди.
— То хай уже після Києва? — спитав отець Григорій за ворітьми.
— Слово гонору! — таки ударив себе у груди економ. — Псякрев!..
Вернувшись, піп зустрів у сінях Тараса, спинив за руку і наказав:
— Готуйся, хлопче, в дорогу! Повезеш Яська у Київ до Академії. Я теж поїхав би, так матушці родити скоро...
...За метушнею зборів, за тим завжди приємним передчуттям далеких мандрів, цікавих зустрічей Тарас забувся зовсім про економа. Тривога закралася йому до серця аж у степу, на довгих верстах дороги в Київ.
Ще як не спав попович, вона бродила десь манівцями, то наближаючись, то віддаляючись. А тільки той засинав, щось заливало душу — густе та чорне, наче смола. Ой, неспроста так придивлявсь до нього пан економ у їхній хаті та гостював у Кошиця!..
Лише коли на п'ятий день ополудні на видноколі з'явився Київ, тривога щезла. Вона немов лишилася у темнім лісі, що відпливав назад, похмурий і таємничий. Натомість враз охопило передчуття чогось значного, хвилюючого, що має тут з ним статися. Вдивлявся у розмаїття церков, будинків, садів, людей... Коли ж праворуч у далині під горами, покритими розкішним вруном зелені, засяяв Дніпро, підвівсь на возі й, затамувавши подих, вбирав очима, серцем оте казкове видиво. Здавалося, що він злетів і лине, лине, мов птах, над Києвом!..
Розбурхав Яся, підвів за руки, як дитинча, і показав на те пресвітле диво. Попович просто отетерів. Труснув скуйовдженою головою і витріщився на золоту отару церковних бань. Невдовзі, правда, сон поборов цікавість.
— Ну, що ж ти, Ясю! — затузав Тарас спудея. — Це ж Київ, Київ!
— Одчепися! — дригнув ногою. — Питай отця Михайла, що на Подолі...
Тарас знав сам, кого і де питати. Схопив батіг і хльоснув ним кобилу. Замість поповича.
Отець Михайло, далекий родич Кошиця, жив зовсім близько від Академії. Зустрів привітно хлопців, поцілувався з Ясем.
— То хочеш вчитись, Ясю? Надумав стати священнослужителем? — допитувався отець Михайло, зімкнувши руки на черевці. В очах у нього то сяяли, то погасали веселі іскорки.
— Та батько кажуть: до смерті буде хліба шматок, — почухавсь Ясь і озирнувся на двері в кухню, які служниця лишила трохи прочиненими.
— Ну що ти, синку! — розвів руками батюшка. — А харч духовний? А слово боже і мудрість книжна, в яких пізнаєш самого себе і вознесешся духом?..
— То ж батько й кажуть: хліба шматок... — знов бовкнув Ясь.
Отець Михайло дістав з кишені хустку, обтер лице і теж поглянув на двері в кухню. Напевне, й він тепер вважав, що краще сісти обідати.
Не давши хлопцям і відпочити по щедрій трапезі, отець Михайло повів обох до Академії. Він теж колись учився в ній і називав тепер кумедно так — альма-матер. На кожнім кроці стрічалися попи, ченці та юнаки у чорних довгих не то жупанах, не то свитках. Із багатьма отець Михайло вітався. Майдан кишів усяким людом. У різних напрямках перерізали його вози, карети та солдати на тонконогих конях...
— А ось і наша Академія! — врочисто мовив отець Михайло, коли пройшли під аркою в просторий двір.
Тарас простежив за поглядом отця Михайла й побачив серед церков, будинків, що тут стояли, двоповерховий довжезний дім з високим дахом та золотою банею на причілку. "Це тут учився Петро Богорський..." — згадав дяка, й одразу будинок став неначе нижчим, сірим і непривабливим.
Неподалік собору отець Михайло зупинився перед якимось круглим стовпом і похвалився гордо, неначе сам створив те диво:
— Годинник сонячний! Побудували п'ять років тому.
— "Часы: полуденные", — прочитав уголос Тарас.
На сусідній залізній дошці було: "Часы: восточные".
— То й ти читати вмієш? — здивувався отець Михайло.
Тарас кивнув.
— Сковорода також учився в цій Академії?
— Григорій Савич? — перепитав отець Михайло, немов боявся, що недочув.
— Еге... Той, що складав пісні та вірші...
— Тут, тут! — промовив швидко отець Михайло. — Ось ми підемо зараз у той будинок, глянемо. — Він крадькома зиркнув на хлопця-наймита, посмикав чорну бороду й звернув праворуч, до Академії. Там, де здіймався в небо високий хрест дзвіниці, притишив кроки і прочитав співуче, наче школяр:
Стоит явор над горою,
Все кивает головою...
Замовк, скривився, згадуючи, й почав накручувати на палець бороду.
Буйні вітри, повівають,
Руки явору ламають,—
додав Тарас.
Отець Михайло лише кахикнув і рушив далі. Перед дверима він зупинився.
— То хто з вас, хлопці, приїхав вчитися? — спитав не без лукавства.
— Та я ж бо, дядьку! — озвався Ясь, що саме стежив, як зграя галок зняла гармидер біля дзвіниці. — Я, я! — тицьнув рукою себе у груди.
Щоб справити сильніше враження, отець Михайло одразу повів приїжджих на другий поверх і розчинив залізні двері, які вели в найбільшу залу.
Тарас і дихать перестав. І не величність, не висота в три хати його так вразили. Книжки! Рядами вони стояли в шафах уздовж всіх стін ледь не до стелі. Тоненькі, товщі й грубі, немов прачі. Вони манили, тягли до себе хлопця. Переступив поріг і враз відчув, як щось здавило в горлі: то не для нього оці високі стоси премудрості, де що не книжка, то цілий світ! Ніколи він не зможе сісти за котрийсь із цих столів, дістати книги з котроїсь з отих полиць й припасти до їх живого джерела!.. Мов здалеку чув, як отець Михайло розповідав йому та Ясеві про визначних людей, що закінчили цю Академію... А потім хтось у чорному заговорив із батюшкою про зовсім ветхе панікадило і про якогось майстра, що хоче здерти шкуру за нього з храму...
— Ну, ви дивіться, хлопці, самі, — запоспішав отець Михайло. — А я піду... Додому втрапите?
Тарас кивнув.
Ясь зазирнув до зали з книгами й жахнувся:
— Боже, їх всі читати треба?..
На Контрактовому майдані, куди невдовзі вийшли, попович зовсім духом упав. Зіпершись спиною на огорожу, занудив світом:
— Пропала бідна моя голівонька! Все вчись та вчись... За хліб якийсь... А вдома ж хліба — хоч завалися! І сало, й мед, і груші, й сливи, й вареники...
Тарас не слухав. Знову був у полоні Києва. За торговицею і за будинками, що лізли вгору, ніби живі, торкалось неба блакитно-біле диво якоїсь церкви. А там — іще... Одна, дві, три... Церкви, будинки, садки пливли, здавалось, у піднебессі, легкі, мов хмари, чарівні, наче дитячі сни...
— Ходім на Гору! — схопив Тарас за руку Яся і потягнув у мандри, хоч той заскімлив про бідні збиті ноги, про борщ, який кипів на кухні в отця Михайла, і про домашній смачний окіст, початий тільки вчора...
...Довго тієї ночі не міг заснути. Переживав минулий день: ходив по кручах київських, стояв перед картинами то в тій, то в іншій церкві... А лиш склепляв повіки — якась печаль йому зринала в серці. Тарас ніяк не міг збагнути її, журби тієї, що проганяла від нього сон, який давно вже владарював над стародавнім містом... Затих Поділ... Гора, немовби натомлений в жорстоких битвах велетень, дрімала в хмарах... І Лавра... Тарас аж сів у ліжку. Мазницький! "Найліпший гравер лаврський!.." Він не поїде з міста, не побувавши в Лаврі й не глянувши хоча б краєчком ока на чудотворця!..
Ясь розкричався, коли Тарас сказав йому, що запрягать не буде, а йтиме в Лавру.
— Ти що, лайдаку?! — аж бризкав слиною. — Та я!.. Та батько!.. Та ми ось з дядьком!..
— Зажди, зажди, — втрутився отець Михайло. — А може, хлопець йде помолитись лаврським святим угодникам...
— Тарас? Молитись? — витріщив очиська Ясь і засміявся: — Хіба що дідьку!
— Не богохульствуй, Ясю! — нахмурився отець Михайло і повернувся до Тараса: — На прощу йдеш в святі печери лаврські? Еге ж?
Тарас кивнув.
