Людина і зброя - Гончар Олесь

голосі.

З дівчатами вона розпрощалася майже холодно.

В аудиторіях, в коридорах на вузлах з пожитками якісь незнайомі люди; виявилось, що все це евакуйовані сюди з Київського університету. Серед них тільки й розмов, що про бої під Києвом, де в лавах захисників міста було багато і їхніх студентів, що теж пішли добровольцями на фронт. Завтрашнє і київським, і харківським малюється однаковим — евакуація, дорога, Кзил-Орда, там десь у просторах Середньої Азії вони мають знайти притулок.

Дівчата були далекі від цих планів, вірніше, їхня Кзил-Орда малювалась їм не інакше, як з тими, кого вони мусять розшукати. Після того як вони одержали листи, що ждали їх на факультеті (Тані — від Богдана, Ользі — від Степури), й дізналися, що хлопці поранені і з ними можна побачитись, ніяка сила не могла вже втримати їх тут. Того ж дня вони виїхали в Маріуполь (звідти писав Богдан), домовившись, що по дорозі заїдуть до Степури в його донбаський госпіталь.

В госпіталі Степури вони вже не застали, тільки й довідались, що він теж у Маріуполі, в тому дивному виздоровбаті. Помчали туди. З університету везли хлопцям новину, що війна для них кінчилась, що студентів тепер відкликають і їх знову жде університет, навчання.

Вже бачили себе знову разом з хлопцями, разом з ними мчали кудись в азіатські простори.

— Це ж здорово, — сказала Ольга, — що така велика у нас країна, що є на світі Заволжя, Урал, степи Казахстану, Киргизія, куди не долетить ніяка куля, не дістане ніяка війна.

В Маріуполі їх ждало гірке розчарування. Від Лимара, якого дівчата зустріли серед штабних писарів, вони дізнались, що хлопців два дні тому знову відправлено на фронт.

Вперше за час війни Таня тоді розридалась. Досі, за весь час розлуки з Богданом, Таня ні разу не плакала, Ольга принаймні ніколи не бачила її сліз, а тут не втрималась. Зате після того в її характері з'явилась якась зла упертість, затятість.

Тільки трохи їх і втішило те, що хлопці відправлялись, як сказав Лимар, в доброму настрої та що вже після їхнього відбуття прийшла на штаб Богданові звістка про орден, яким його нагороджувалось за якісь подвиги ще за Дніпром.

— Орден Червоного Прапора, — розповідав Лимар. — Такі нагороди рідко дають, а йому дали. Пишайся, — казав він до Тані і ще хвалився, що його кудись там переводять, відкликають, але Таня його вже не чула. Вона вже не чула нічого на світі, крім голосу власного серця, що рвалось услід Богданові, шукало його по всіх фронтах.

Куди ж було тепер? Назад, в університет?

Таня сказала:

— Нізащо.

Вчитись далі самій, поки він воює, опинитись на різних курсах з ним? В цьому було щось абсолютне неприйнятне для неї. Ні, чекатиме, чекатиме, скільки б не довелося. Разом довчатимуться колись.

Звідси не хотілося їхати. Ці місця стали дорогими для них уже тому, що тут ходили їхні хлопці, тут заліковували свої рани, звідси писали дівчатам листи. Це була їхня остання адреса, місце побачення, яке не відбулось, і коли дівчата залишаться тут, то вони будуть мовби найближче до них, до своїх.

Дівчата пішли в міськком комсомолу, попросились на роботу, на будь-яку, бо не було зараз на світі роботи, за яку б вони не взялись. На кілька днів їх посилали на будівництво степового аеродрому. Потім вони влаштувались працювати в госпіталі, стали донорами, збирали в підсобному господарстві за містом городину для поранених. З ранку й до вечора збирали помідори на плантаціях, а повз них шляхом весь час ішли на Таганрог валки евакуйованих, і вони бачили дітей, постарілих від плачу, і жінок, що родили на підводах, а дівчата тільки й могли допомогти цим людям тим, що носили їм помідорів на дорогу. Потім і городину було зібрано, і госпіталь їхній виїхав, і з'явився у зведеннях новий. Мелітопольський напрям.

Тані нічого не залишалося, як прийняти запрошення Ольги і податися з нею до її батьків. І ось вони сидять тепер на чорній розсохлій фелюзі. Таня, добувши з чемоданчика студентське Богданове фото, стала — в який уже раз! — знову видивлятися на нього. Він. ЇЇ суджений. Найкращий з усіх. І цей повносилий високолобий юнак, він може бути вбитий? Невже зітліє в землі оця сліпуча юнацька усмішка? Невже тліном стануть руки, що палко її обнімали, і високий оцей лоб, де в головних півкулях мозку зібралось стільки знань від ассіро-вавілонян і до наших днів?

— Що буде, коли його не стане, Ольго? Я не уявляю себе без нього, просто не уявляю. Я відчувала щастя просто бути з ним, навіть коли ми були у сварці й сиділи нарізно, в різних кутках аудиторії. Життя, в якому б його не було, для мене втратило б доцільність.

— Жени геть такі думки, — порадила Ольга. — Чому він обов'язково мусить бути вбитим? Уявляй його краще героєм, змужнілим в боях командиром, з орденом Червоного Прапора на грудях... Ти ж чула, його вже нагороди шукають...

Підвівшись, дівчата рушають далі.

Знов кермек цвіте, і солонець стелеться темно-зелений, безлистий, мабуть, зрідні скупій тундровій рослинності або тій, що, можливо, росте десь на Марсі.

Велике село розкинулось по узбережжю за кілька кілометрів попереду, гуртик тополь височить майже над самим морем.

— Ото, де тополі, там ми живемо.

А Тані згадалась пізня осінь у Харкові, холодний вітряний вечір листопада, і вітер жене листя тополь по алеї Шевченківського парку, де вони йдуть із Богданом з останнього сеансу кіно. Листя ще зелене, але вже мерзле і дзвенить по нічному асфальту, немов залізне. Чи дзвенітиме те листя ще коли-небудь їй із Богданом, чи все те — вже навіки минуле і йому повороту нема?

48

Дома, у Ольжиних батьків, повна хата тривоги. Метушня, розгардіяш, збирання в дорогу. Мати — ставна, смаглява гречанка, що була ніби старшою сестрою Ользі, — саме ув'язувала вузли, коли дівчата зайшли до хати. В першу мить вона аж розгубилась, потім з сльозами кинулась обіймати дочку.

— Я вже не знала, що й думати! Не пишеш, ніякої звістки від тебе... А це ж хто? — підступила вона до Тані.

— Подруга моя, — сказала Ольга. — Найближча поруга.

— От і добре. Удвох не так сумно вам буде.

Вона одразу посадила дівчат обідати, наче знала, які вони голодні. Продовжуючи свою роботу, розповідала, що тут коїться, яка знялася сьогодні зранку веремія.

До останніх днів тут працювали спокійно, розмови про евакуацію вважалися мало що не виявом малодушності, адже на заході були ще Дніпро, Каховка з оборонними спорудами, Мелітополь, тисячі людей — і місцевих, і десь аж із Середньої Азії, — цілими трударміями правили їх туди на риття протитанкових ровів; ворог десь там мусив найти собі могилу. І всупереч всьому цьому раптом з району телефонада: виганяти трактори, негайно гнати за Кальміус худобу, евакуювати сім'ї активу.

Одним ударом було й тут зруйновано життя.

— А Федорка ж Михайлова поїхала на фронт, — розповідала мати про сусідку. — Чутка була пройшла, що Михайла вбито, а він оце днями об'явився, із Захарівки дзвонить на сільраду: викличте мені сім'ю до телефону. Виконавець не вірить, каже, тебе ж нема, а він кричить, лається: це я! Побігли в сільраду мати й жінка, плачуть біля трубки, а трубку взяти бояться. Потім Федорка таки взяла, перебалакала з ним, того ж дня випросила бідку в бригадира і гайнула до Михайла в Захарівку, — він там при своїй частині...

Вбіг до хати маленький, жвавий, до чорноти засмалений спекою носатий грек, що виявився Ольжиним батьком. Привітався з дочкою, потім мимохіть, окинувши бистрим поглядом Таню, обійняв і її, як свою, і сказав майже весело:

— Ви ж тримайтесь тепер наших. За Кальміусом зустрінемось.

Механік МТС, комуніст ще з двадцятих років, він дістав тепер завдання супроводити трактори. Трактори вирушили зараз, а сім'ї з підводами мали виїжджати рано-вранці.

— Ось тільки без цього, без цього, — обережно одривав він від себе дружину, що зайшлася в риданні. — Ще ми з тобою поспіваємо, стара! Чуєш? — Батькові й тут, у хвилину прощання, згадалось, яка в них сім'я співуча, скільки в цих стінах пісень переспівано...

Вузол з харчами був йому вже наготований, і, підхопивши його, він вискочив з хати. За хвилину дівчата вже бачили його на одному з тракторів, що з гуркотом проходили вулицею.

А незабаром після цього — крик по всій вулиці: Федорка вернулася з фронту, з оточення бідаркою вискочила!

На подвір'ї в неї, куди побігли й дівчата, вже повно було людей, а Федорка — бліда, чорнява молодиця ще дівочої стрункості — стояла біля запряженої бідки й схвильовано, гордовито розповідала про свого Михайла:

— Вибрехали ж ото про нього, що він убитий, а він тепер уже лейтенант і командує взводом артилерії. Сама я бачила його гармати і повний бойовий припас біля них у зар'ящиках. "Дивись, — каже, — Федорко, в якій каші були, а нічого не покидали, і наша гармата, даром що мала, їхні танки бере!" Десь вони ще за Чернігівкою потрапили в таке окруженіє, що вже ніби смерть усім, і один лейтенантик з переляку давай переодягатися в рядове, підбіг, став просити його: "Віддай, — каже, — мені свою гімнастьорку!" Михайло віддав йому, а самому ж не бути без сорочки, одяг його лейтенантську. Потім, коли тривога вляглася, потрапив мій на очі генералові, той зупиняє: "Товаришу лейтенант!" А Михайло йому: "Я не лейтенант, я рядовий, це тільки форма на мені лейтенантська". І розповів, як було. А той вислухав і каже: "Ну й будь тепер лейтенантом. Таке тобі званіє за те, що ти не розгубивсь!" — гордо переповідала все це Федорка.

Сусідок, одначе, цікавило інше:

— Чи мого там не бачила?

— А мого? А мого? — сипалось звідусіль.

— Ваших не бачила, тільки Грицька Харченка з Бахтарми зустріла, він при Михайловій батареї движеться. Я їм ще й вечерю варила з тією хазяйкою, що вони в неї в садку стоять. Наварила їм вечері, переночувала, а на ранок там як знялась веремія, Михайло каже: "Ну, Федорко, відкомандировуйсь, двигай додому, бо нам воювати. Тільки далі від центрових — темними дорогами пробивайсь. А дома передай там усім, що відступ — це ще не смерть, паніці не піддаємось, маємо гармати, маємо снаряди, чого нам їх боятись". Він же в мене, знаєте, який бойовий, та ще й комуніст, він і в Берліні побуде — ось побачите!

Натовп ще не розійшовся, як із степу залетів у село військовий грузовик з двома червоноармійцями. Зупинилися біля двору, стали питати, де лікарня.

— Перев'язочного матеріалу шукаємо. Щойно під Мангушем був бій, там наші поранені лежать, треба пі