т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Я думав, що...- почав було Гонта, але зараз же спинився.

- Хто вас просив? Хто вас просив? Га? Яке ви мали право думать? Яке ви мали право спускать занавіс? Га? Ні! Я більше з такими актьорами грать не хочу! З сапожниками, з писарчуками, з якоюсь сволоччю... Годі! Я не хочу страмиться! Я не хочу, щоб мені портили гру!

- Та ви ж сами винні! - не стерпів я, аж скрикнувши з дива.- Ви ж сами з’явились тоді, як...

- Я? - гукнув Гаркун.- Я винен? Хо-хо-хо! Ще я й винен... Ха-ха-ха-ха!... О, ні! Ні, годі! годі!... Скажіть публіці, що представлення дальше не буде... Завтра я виїжджаю... Я не можу! Я не можу з такими партачами! Так я, по-вашому, винен? Я? Ви понімаєте, що ви говорите? Ви абсолютно увєрєни, що ви говорите?

- Та вже ж...

- Ха-ха-ха-хо-хо-хо!!

Я схопив із кілка свою шапку й мовчки вискочив з «уборної». По доріжках саду, регочучись і голосно балакаючи з приводу «непредвідєного обстоятєльства», купчилась публіка і збиралась додому. З дерев злазили «безпаспортні» і, не розуміючи, розпитувались одно у другого, чого так хутко скінчилось «приставлення». З театру чувся крик і галас.

___________

Другого дня над вечір, сидячи біля вікна й любуючи з празникових сукень євреєчок, що гуляли парами посередині вулиці, я почув щось мені знайоме. Прислухавшись, я зараз розібрав дзвін балабайки й голос Гонти, що наспівував «народну» пісню:

«Заходю я в Венскую,

Садюсь я за стол,

Скидаю хуражку,

Кидаю на пол;

Спрашуваю милу:

«А що будеш пить»?

Вона-ж отвічаїть:

«Голова боліть»,

«Я ж тібе не спрашую,

Що в тібе болить,

А я тібе спрашую,

Що ти будеш пить,

Ах, чи пиво, ах чи вино,

Ах, чи фиялку, ах, чи нічево?»

І зараз же біля мого вікна з’явилася «кумпанія невеличка, але чесна», себто: Гаркун-Задунайський, його жінка, дві пані в якихось надзвичайних капелюхах і сукнях, що лопотіли, як листове залізо, Гонта, Залізняк і ще якихсь два не відомих мені добродії. «Кумпанія» наближалася весело й гучно, піддержуючи одно одного за стан та іноді любенько обнімаючись і цілуючись.

Порівнявшися з моїм вікном і забачивши мене, вони на хвилину зупинились і, як хто міг, привітались до мене.

- З понеділком і... Будьте здорові! - гукнув весело Гаркун.- Як здоров’ячко?

Я подякував і віддав їм на добридень. Через хвилину в коридорі затупотіло, загуло і стало зникать у номері, якраз проти мого. Там, як я потім довідався, жили Гонта з Залізняком.

«Чай пила, булки єла,

Позабула, з ким сидєла»…

Зараз же почувся голосний спів веселого Гонти, а за ним гучний голос Гаркуна-Задунайського:

- Лейзер! Лейзер!

Щось дрібно затупотіло і спинилось біля Гонтиного номера.

- Полкварти водки, 2 фунта ковбаси, дюжину пива і 3 фунта хлєба! Моментально!

І за цим я почув стук до себе в двері.

- Можна! - гукнув я.

Двері розчинились і в кімнату увійшов Гаркун-Задунайський. Мовчки й поважно підійшовши до мене, він простягнув мені руку, шарпнув мою й мовчки зупинився біля мене. Очі йому були ще мутніші, ніс ще червоніший, губи припухли трохи.

- Прошу сідать,- повів я рукою на стілець.

- Бла-го-да-рю, но... не могу!

І знов мовчки зупинив на мені свій мутний погляд. Я проти волі злегка всміхнувся.

- Смішно? да? - якось глухо промовив він.- Моя фігура возбуждаєт смєх у них? Да?

- Боже борони, що ви?

- Смійтесь, смійтесь! - сумно махнув він рукою.- Я достоїн! Да!.. Судьба сміється з мене, смійтесь і ви! Я пасинок судьби...

«Очень доми, очень лестни,

Под решеточкой залєзной,

Там Маша живьоть,

Та-а-м Маша-а-а живьот»!!

вирвалось умить з номера і луною розійшлося по «Малоросії».

На Гаркуна ніби хтось вилив відро живущої води: він стрепенувся, мацнув рукою по лиці й живо промовив:

- Милостивий государ... е... е... господін... е... вибачайте... словом, прошу вас до нас на чашку... е... чаю. Надєюсь?... Отказ ваш уб’є мене... Пожалуста!

Він підставив мені бубликом руку і попробував навіть привітно всміхнутись.

Мене кинуло в холод. Пробормотівши щось про велику свою подяку за честь і ще щось, я попрохав вибачить мені, що не можу ніяк погулять із ними, бо маю дуже нагальну й велику роботу.

- Пренебрегаєте? - випроставсь він гордо.- Ми до вас не піднялись? Ми низько плаваєм? О! Да! Ми з вищим образованієм, студент! Ха-ха-ха! Ну, знаєте що? Плюньте! Часок посидите і... свободні... Абсолютно свободні! Га?.. Ви не безпокойтесь, там усе свої, товариші... Моя супруга, дві дами, артисти... Вип’єм, закусим, заспіваєм... Пожалуста!..

- Шановний добродію, я б з великою охотою...

- У такому разі, ізвінітє... До свіданія... Вибачайте!

Він уклонився і, злегка похитуючись, поважно вийшов з кімнати. Я запер за ним двері і, трохи заспокоєний, знову сів біля вікна і став дивитись на вулицю. У номері Гонти трохи затихло, потім знов залунала п’яна пісня й зачувся дзвін балабайки. Я вже зовсім був заспокоївся, коли це в двері знов хтось постукав.

- Ізвінітє, я ще раз до вас...- промовив Гаркун, коли я одчинив двері, і просунувсь до мене в кімнату.- Ізвініте... Все... е... общество, мої, значить, товариші й супруга... просять вас... Не я... Не я... прошу. Я - пустяк. Супруга й товариші... Стакан пивця.

Я знов подякував і супрузі, і товаришам, але... знов одмовився.

- Та-а-к-с! - промовив він,- но може на півчаса можна? Га?.. Стаканчик пива... закусочки... У нас просто... Простоту люблю... Дами тоже прості... може ви стісняєтесь? Дак з ними можна... всьо... і об’ятія, і... Гіменей, і Амур, і Психея... ну, словом, як - з супругой, так і ви з ними... Пожалуста... Просять усі...

Але я, не вважаючи навіть на таку простоту, все-таки не одважився піти до них.

- Ну, ізвінітє...-