т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ізвінітє, я ще раз... Одну минутку...- з’явився в дверях Гаркун з пляшкою пива в одній руці й цигаркою в другій.- «Єщо одно послєднєє сказаньє»... Може ви роздумали?.. Дами просять вас... Только дами!.. І обіщають вам мильйони поцілуїв... Милостивий государ!.. Єслі ві не пойдьотє, то ви мнє не друг! Абсолютно!.. Пожалуста!..

- Високоповажний добродію! - розвів я руками.- Мене прямо дивує... як би вам сказать...

- Нахальство? - підхопив він і зареготався.- Ви не стісняйтесь... Гаркун-Задунайський вище цього... Гаркуна-Задунайського трудно... е... Я вас ще раз прошу... Не хочете? В послєдній раз - не хочете?..

- Добродію!..

- Ну, так плювать мені на вас! От що!... Задавака й більше нічого!... Суфльор нещасний!... Наплювать і растєрєть. О!

Він плюнув, розтер навіть, і гордо вийшов з номера, грюкнувши дверима.

Довго ще потім у коридорі тупали ноги Лейзера, довго чулись пісні, крики, жіночий п’яний писк і регіт, довго дзвеніла балабайка під спів Гонти:

«Три аршини сапогищі,

На випуску голянищі,

Бальшой генерал,

Бальшой генерал!..»

Довго гуляла трупа, але Гаркун-Задунайський більше не приходив.

Я хутко після того дістав спроможність виїхати з N і вже ні трупи, ні антрепреньора її Гаркуна-Задунайського більше не бачив.

Повість

I

Балачка потроху, як той огонь без палива, затихла; всі замовкли і, наче прислухаючись до жалібного вітру в димарі, дивились на червоне світло полум’я з грубки-лежанки. В великій цій брудній хаті, що недурно звалася «чорною скарбовою кухнею», було вогко, холодно і занадто незатишно; пахтіло чимсь кислим - чи то намоклим кожухом, чи то старою капустою, чи то запрілими онучами. У вечірній тьмі, яку розбивало червоне світло полум’я з лежанки та жовтенький світ від невеличкої керосинової лямпочки, з розбитим і заліпленим жовтим папером склом, плавав синій дим, наче хмари попід стелею і гостро щипав у носі й за очі. Занадто вже незатишна була ця «кімната». Всякому видно було, що тут жили люди, яким не до затишку, що цю «кімнату» призначено не до бенкетів, не до втіх, а до захисту в негоду, щоб де було їсти і спати тоді, як не було «скарбової» роботи. До цього ж тут було все, що треба. Щоб спекти хліба, була здоровенна з пузатим комином піч, яка починалась від дверей і займала мало не всю стіну; вздовж неї тяглася довжелезна лежанка з двома вмурованими казанами, в яких варився для цих людей «кандьор» і брудна юшка, яку тільки з завички звали «борщем»; вздовж стіни, що проти дверей, стояв довгий, нічим не вкритий, стіл та довгі лави. Для спання од печі до стіни тягся довгий, широкий піл, на якому було накидано жужмом усякого шмаття. Угорі була стеля; знизу - чорна земляна долівка; в одній стіні - двері, в других - три-чотири дірки, що мусіли бути вікнами.

Було тихо й сумно. По зеленкуватих шибках бив і шелестів дощ, наче хто знадвору посував по них віником; гудів вітер та десь далеко глухо гавкала собака, одноманітно, рівно, без злости й захоплення вигукуючи: гав! гав! гав!..

- А чи не можна б там скоріше з вашою вечерею? - раптом промовив з переднього кутка Трохим своїм похмурим, задушеним голосом і злегка повернув голову до печі. Очі йому, як і раз-у-раз, дивились убік; тонкі сині губи, з ріденькими невеликими вусами, були тісно зложені, і з усього худого, гострого обличчя його, кольору мідяного п’ятака, з густим ряботинням, виявлялась здержана, зла нетерплячка.

- Бо йому вже на музики час іти! - робленобайдуже, з захованою посмішкою додав Андрій, лежачи з краю на полу, спершись на лікоть і похитуючи ногою в чоботі «бутилкою». Трохим тільки мовчки блиснув на нього своїми чорними, гострими, як дві голки, очима і знов зупинив свій погляд десь у кутку на полу.

- Всти-и-гне! - байдуже, не озираючись, промовила Килина і, втерши руки об поли, взяла з лави велику, як лопата, дерев’яну ложку - полоник - і почала мішати в казані, з якого клубками виходила пара.

- Подай сіль, Маринко! - додала вона, не повертаючи голови.

Маринка покинула совати в грубку солому, що купою лежала перед лежанкою, і кинулась до лави. Схопивши сіль у чорній, з одбитим краєм, ринці, вона повернулась, і поспішаючись, понесла її Килині,- але, спіткнувшись на півдорозі, махнула рукою і простяглась на долівці, далеко одкинувши від себе ринку, що розлетілась на черепки. Не встаючи зовсім на ноги, вона підняла своє худе, бліде личко з маленькими очима, в яких і так завше світився страх, а тепер дивився цілий жах, і мовчки, піднявши злякано брови, стала дивитись на Килину. Та ж, тільки безсило пустивши руки вздовж тіла, озирнула її, стиснула плечима і, чи то з жалем, чи то з незадоволенням, промовила:

- Чи ти з розумом, дівчино? Летить, женеться, наче її хто в шию штовха...

Маринка все так же мовчки, не зводячи широко розплющених очей, дивилась на неї. Килина ще раз стиснула плечима і, поклавши ложку на лежанку, почала збирати розсипану сіль, а Маринка одповзла до лежанки й почала совати в грубу солому.

- Що, посіяла? - добродушно всміхаючись, промовив дід Юхим, підходячи до лежанки з своєю, набитою тютюном, закоптілою й обмотаною посередині дротом, люлькою.- Не жалієш паньскої соли, га? - присідаючи до грубки і дивлячись на Маринку своїми, ще молодими, карими очима, під якими висіли два зморщені міхурчики, спитався він. Огонь заграв на круглій лисині і сивуватий бороді, з закуреними тютюном жовто-зеленими вусами, на рівному тонкому носі і, перескочивши з нього, облив своїм жовто-червоним кольором невеличке, худе тільце Маринки в якійсь подраній, великій кохтині, з босими, брудними, синіми й порепаними ногами, з дитячими ще руками. Вона, як винна, боязко всміхнулась і трохи відсунулась, даючи місце Юхимові.

- Дарма, дарма... сиди... вари... Я ось тільки люльку запалю та й тікатиму...- вибираючи соломинку, промовив він своїм гунявим голосом. (Як він говорив, то здавалось, ніби він попав у хату, повну димом, і