Людина і зброя - Гончар Олесь
демо звідси останніми.
— А мене першою? — захлипала дівчина. — Не піду, не можу, я буду з вами!
Інженера лютить її впертість.
— Тобі сказано відправляйсь!
— Не кричіть! Я маю право... Я практикантка!
— Кінчилася твоя практика.
Вона плаче ще дужче.
— Для чого ж я вчилась? Для чого старалась? Щоб побачити смерть Дніпрогесу?
— Цить! Не побачиш ти його смерті! — гримнув Іван Артемович, втрачаючи самовладання. — Іди! Геть звідси!
У двері вона вже вийти не може. По дверях уже б'ють снайпери. Вхопивши дівчину за плече, інженер підвів її до ліфта, сердито штовхнув у кліть, брязнув за нею залізними дверима. Крізь металеву сітку він ще раз побачив заплакане, скривлене болем її обличчя, перш ніж воно з кліттю провалилося вниз.
Коли він повернувся до зали, монтери приголомшили його новою звісткою:
— На Хортиці німці!
Він кинувся до південного вікна. Те, що він побачив, не могло бути виплодом кошмару чи маячіння: розкинувшись, як для облави, он вони, пришельці, повільно спускаються по схилах острова вниз до Дніпра, до розкиданих над рікою будиночків. Звідти їм уже видно весь Дніпрогес. Вони вже поганять славну споруду дніпровську своїм завойовницьким оком, вже, певне, вважають її своїм найбагатшим трофеєм. Живий, діючий, рідний Дніпрогес і лави наступаючих фашистів перед ним — від цього можна було збожеволіти. Отже, все те, значить, реальність: і прорив бронетанкових їхніх авангардів, і зненацька захоплений Нікополь, і десанти... Були перед цим ночі тривог, аеростати в небі, бомби падали в воду аванкамери, і дружину відправив, але аж до цієї миті жевріла в серці надія, що все це якось не торкнеться Дніпрогесу, що дух руйнування не запанує тут. І ось тепер, дивлячись на отих, що топчуть своїми чобітьми священну землю Хортиці, на власні очі побачивши фашистів з вікна Дніпрогесу, інженер відчув, як і в ньому самому вже прокидається руйнівник, росте жорстока готовність хоч цієї ж миті висадити в повітря все, що будував, що протягом років було красою і славою народу. Хай горять генератори! Хай розламається гребля! Хай купа руїн залишиться тут від усього, аби тільки їм не дісталось!
Інженер кличе з собою монтерів, і, відійшовши від вікна, вони вже радяться про те, чим закінчать цю свою останню погибельну вахту.
43
Важка залізна брама відчинена навстіж, кров запеклась на бетонованій доріжці, що веде на територію Дніпрогесу. Дніпрогесівська територія, ця свята святих, куди раніш без дозволу не міг ступити ніхто сторонній, тепер відкрита, без перепусток приймає групи поранених. Свіжі рани, кров, бинти — це зараз єдині перепустки, на які зважає начальниця прохідної тьотя Поля. Директор сказав: сиди — і от сидить, стереже. Пропустить поранених, пильно придивляючись, чи нема між ними, закривавленими, здорового дезертира, гукне їм: "Отам у садках розташовуйтесь", — а сама знов займає місце на посту біля вікна бюро перепусток, там, де сиділи раніш караульні начальники в низько насунутих на лоби кашкетах. Ще не висохло чорнило в чорнильниці, ще не використані шорсткі книжки перепусток лежать на столі з корінцями, простроченими, як на швейній машинці. Вперше сіла вона за цей стіл. І руки її, грубі, великі, що потріскались від роботи, що знали тільки ганчір'я мокре, щітки та відра з помиями, тепер на столі, на порожніх, незаповнених перепустках лежать владно.
Поля, Поля-прибиральниця... Як назвали так, коли була молодою, так і осталась для всіх на Дніпрогесі з дівочим ім'ям, хоч давно вже минув той вік, коли могли так називати. Для всіх зосталася тут по імені, мовби дівчиною-дніпрогесівкою, хоча вона вже мати дорослого сина, студента авіатехнікуму, якого позавчора проводжала до армії. Одинока тепер. З самого ранку на прохідній, на посту, з польським карабіном, з якого не вміє стріляти, серед документів, що їх позалишали хлопці з секретної частини, подавшись туди, на виселок, де бій, де з ночі не вщухає стрілянина.
Волею подій поставлена Поля ось тут на воротях Дніпрогесу. Сидить над нікому вже не потрібними перепустками, прислухається до віддалених звуків стрілянини в робітничому селищі. Сірі очі великі, обличчя широке, суворе, в ранніх зморшках — не дуже багато посмішок знало, зате від плачів кривилось не раз. Всяко бувало в житті: було і кривджено її, було й премійовано, але все це тепер кудись відійшло, коли її отут залишено, ніби саму на варті Дніпрогесу: стій, стережи. Сама тут тепер і за НКВД, і за дирекцію. Хоч малописьменна жінка, а так ясно їй видно зараз, що було добре в житті і що не гаразд. Гарно уміли будувати, ночами з музикою приходили сюди із заводів робітники помагати дніпрогесівцям, і цілі ночі кипіла робота в котлованах при прожекторах. А як рятували його від весняної повені, не боячись ніяких простуд, не жаліючи себе! І ось він вигнався над дикими скелями, їхній Дніпрогес. Щоліта екскурсії ішли сюди потоками, зачаровано роззиралися серед цього електричного царства, де біля самих трансформаторів яблука наливаються, де червоні троянди ціле літо буйно горять серед чорного лісу металевих конструкцій. Тепер там уже хвиськають кулі, бродять по садках поранені, яких вона туди направляє, б'ють снайпери по вікнах, по дверях, і монтерам, щоб потрапити на відкриту підстанцію, доводиться пробиратись підземними ходами. А на. тому боці до потерни підвозять вантажними машинами вибухівку. Краще б осліпнути, ніж бачити їй, як начиняють вибухівкою греблю Дніпрогесу, ту греблю, де кожна крапля бетону, де кожен прут арматури мовби вкладений нею самою, де ніби не інженери все планували, а розпланувала усе вона сама...
Вільність якась у природі і чистота — оце Дніпрогес. Навіть птахи його люблять. Ластівки в греблі коло шлюзу, в неприступних місцях під виступами бетону повиліплювали собі гнізда — цілі купи, цілі колонії гнізд. А цієї весни все зозуля кувала. Не у вербах, не десь у садках, як інші це люблять, а на самій греблі, на високому крані, кувала, в його залізній гущавині. Невтомна, багато літ накувала Дніпрогесові — що ж, збрехала, виходить, зозуле?
Таке ось лихо їх спіткало тепер. Скільки хвалилися, що битимем ворога на його території, а тепер уже на території Дніпрогесу свищуть кулі, смертю дзенькають об бетон. Де ж ви, генерали, із своєю наукою? Де ваші літаки, де ваша броня, щоб прикрити нею оцих нещасних, що, стікаючи кров'ю, з самої ночі стримують на селищі ворога, доки інші тим часом мінують потерну?
Прохідна вже в крові, в крові поранених бійців, яких вона пропускає на територію.
В другій половині дня поранених стало прибувати ще більше.
Ось двоє ведуть під руки третього, майже волочать його чобітьми по асфальту, такий, видно, важкий. Каска насунулась йому низько на очі, а ротом — кров.
— Сюди, сюди його, — вказує Поля, заводячи їх через відкриті ворота на територію, де сади, де затінки. В садку недавно скошено сіно, воно лежить ще покосами, сушиться. Пораненого кладуть на покосі під яблунею в холодку. Весь у крові: і груди, й живіт, сяк-так перев'язані якимось простирадлом, що вже набрякло кров'ю і стало як ота червона матерія китайка, що нею на зборах накривали столи.
— Зніміть з мене каску, — просить поранений.
Ремінець каски, видно, давить йому на горло.
Зняли.
Ті, що привели — один якийсь наче підсліпуватий, у щетині рудій, а другий теж у щетині, але чорній, циганській. Обоє сумно стоять над товаришем.
Поранений запитує кволо:
— Що це пахне? Сіно?
Йому, мабуть, дивно, що на Дніпрогесі пахне сіном. Не тільки сіном, а ще й яблуками спілими. Під деревом, де його поклали, стирчать шпичаки скошеного бур'яну і яблука, нападавши, густо лежать на стернищі. Біля плеча пораненого лежить одне блискуче, червонобоке, накололося на стернину, скипілося соком. Пахучі, теплі, нагріті сонцем яблука, вони тут сповнюють пахощами повітря, і поранений, певне ж, чує, як вони пахнуть йому після пороху, толу, газу...
— Пити, — важко хрипить він.
Поля кинулась до прохідної, там у неї ще є вода, але один з тих, що привів пораненого, худий та чорний, схожий на осетина, зупинив її:
— Не треба, тьотю Полю. Йому не можна. Він назвав її тьотя Поля. Вона здивовано глянула на нього:
— Хто ж ти, що знаєш мене?
— Колосовського пам'ятаєте? Я його син...
— Невже це ти... як пак тебе... Богдан? Нізащо б не впізнала.
— А вас я одразу впізнав. Ви все — така ж.
Син Колосовського. Так, це він. І сухим блиском карих очей, і довгобразим обличчям, і всією вояцькою вродженою ставністю він справді нагадує батька, того червоного командира, що його всі тут знали на Дніпрогесі і якого було потім забрано. Коли той бравий вусатий Колосовський проводив, бувало, навчання із своїм дніпрогесівським полком, вона пам'ятає, що біля червоноармійців все, було, крутиться смагляве командирове хлоп'я, що так і росло біля полку. Чи давно хлоп'ям бігало, а тепер ось високий юнак стоїть перед нею, защетинений, до чорноти прокопчений сонцем. Одяг зашмарований по окопах, весь у пилюці, в крові, а рука з міцним волохатим зап'ястям тримає важкий — наш уже — автомат, що їх рідко в кого іще й побачиш. Перед тим як піти, молодий Колосовський нахилився над пораненим, а коли підвівсь, то в очах його було блискучо від сліз.
— Ви ж тут догляньте його, тьотю Полю... Найкращого товариша вам залишаю...
Не встигла вона й розпитати Колосовського, що там у селищі, як він уже був з товаришем коло прохідної, а далі подалися обидва до задимлених боєм садків.
— Пити, пити, — знов хрипить поранений і крутить головою так, наче все душить його той ремінець каски, хоч каска вже лежить осторонь, печеться на сонці.
— Не можна тобі пити, голубе...
— Усе вже можна, — стогне він тяжко. — Вогнем все горить у мені...
Богатирського здоров'я, видно, хлопець. Кров дзюрить з нього, як із вола, життя з нього витікає, а він живе. Нутрощі всі йому порвано, груди порвані, а серце могутнє б'ється, не хоче вмирати. Хрипить, хапає ротом повітря. Помутнілі очі блукають десь угорі, де над садками здіймається залізо металоконструкцій, об нього дзвінко вицокують кулі, і білим череп'ям обсипаються розбиті чашки ізоляторів.
Рука пораненого, помацавши на животі, витягла з кривавого мотлоху якусь закрутку, чорну, маленьку.
— Візьміть ось...
Поля догадалась: оце він і є, медальйон смерті, — вона чула про них; невміло відкрутивши медальйон, добула з нього смужечку паперу: Степура Андрій Минович.
Вона не дочитала. Її вже настирливо кликав до себе з прохідної дзвінок телефону.
— Ти що, оглухла там? — почула в трубці голос чергового інженера. — Кидай пост і біг
