Дурниця - Мирний
- Може, він, - відказує спокійно Параска, - і бреше, а я - за що купила, за те й продаю!.. На мою думку, я все-таки береглася б отаких приятелів, як становий, - помовчавши, додала вона далі... - Що стражник, що становий - всі вони одного поля ягода, одним миром мазані!.. Всі вони одного добра зичать нам...
Як почув я оте, то з нестямки аж перелякався.
- Що ти, - питаю злякано, - сказала? Усі вони однакові? Усі одного добра зичать нам?!
- Атож! - мов ні в чім, одказує Параска.
- Та ти знаєш, нащо поліція заведена? - присікався я.
- Знаю, - спокійно відказала Параска... - На те, щоб до всякого чіплятися, - додала.
Так я і підскочив на постелі! Підвівся ото та й кажу їй:
- Поліція, - кажу, - на те у кожнім царстві заведена, щоб від лиходіїв людей захищати... Щоб спокій добрих людей не порушав!.. Щоб вони тихо жили та безпечно спали!..
- Про се самісіньке, - перебила мене Параска, - і стражничиха раз у раз про свого чоловіка каже. А я вам на се відкажу: поки у нас отого стражника в селі не було, то все добре було: і люди спокійно спали, і ніхто до їх не чіплявся. А тепер - немає нікому спокою від нього. На вулицю дівчата вийдуть поспівати, - розганяє; на досвітки парубки зберуться, - а він попідвіконню ходить та підслухує, що вони балакають проміж себе... А на того, хто йому шапки не скидає, то він так узлиться, що й по дворах ходить та присікується, - нащо з'їдів понакладав та гною понавертав? Прибери зараз, - каже, - а то составлю протокола. Хазяїн так відказує: як весна прийде, то все прибере: що на кізяк піде, а що на підмет вивезу. Так хоч і не кажи йому сього!.. Протокола напише, а земський штрапа накладає... Отак до всякого й чіпляється!.. От ви тепер і скажіть мені: чи на добро людям ота поліція, чи ні? - попитала вона мене.
- Та що ти, - кажу їй, - отаке про поліцію плещеш? Що ж, по-твоєму, - зовсім її не треба?
- А й не треба, - відказує Параска, - вона зовсім лишня! Є ж такі люди, що живуть без неї, та ще й як живуть?!
- Та тобі, - кажу їй з серцем, - за оці слова й Сибіру мало!
- А що ж, - одказує вона спокійно, - Сибір таке? Хіба й там люди не живуть?
Прямісінько тобі мов одуріла молодиця! Щоб як-небудь навести її на те, що то дурниця, про що ото вона плеще, я почав їй далі казати.
- Отже ти кажеш, що тобі й Сибіру не страшно? що й там люди живуть?
- Та вже ж і там не без людей! - одно товче вона.
- Люди то є, та тілько їх небагато, - кажу їй. - Та й то все чужі... не наші люди... іншої віри, іншої мови... А з наших - одні лиходії, що їх начальство від нас туди справляє, щоб нам отут покійніше жилося... А живуть вони як? Хіба вони живуть так, як ми отут живемо?.. От хоч би, приміром, візьми себе... Чого тобі треба? чого недістає?.. І їсти тобі є, і пити тобі є... Ще й плата тобі йде до того... Хіба тобі, - питаю, - погано у мене жити?
- Чого, - відказує, - погано? На вас я нічим не жаліюся. Спасибі вам, ви, - каже, - добрий пан... Тілько й те сказати: якби я вам не робила, то чи ви держали б мене?
Я з диву аж закашлявся; а вона підождала, поки я відкашляюсь, та й знову за своє:
- Поки в мене руки дужі та сила служить, то я вам і потрібна. А якби, - не доведи господи! - я захворіла, або сили позбулася, то тоді під чужий тин іди.
- А ти, - кажу, - заробітка не гайнуй та про чорний день відкладай.
- Що той заробіток, - відказує вона. - Хіба з нього наскладаєшся? Як візьмеш у руки, то він так поміж пальцями і розійдеться!.. От ви, - каже, - осе гаразд розберіть та й вирішіть, чи справді нам, наймитам, добре живеться? Чи справді наша доля така, що ми дурнісінько на неї нарікаємо?
Сими словами Параска ще більше мене здивувала. І хто їй про осе все наказав? Хто їй отакі думки в голову набив?.. Недаром приятель мій - пан становий, здіймаючи вгору свого здоровенного кулака, не раз мені казав, що тепер народ став - он який! І накриво йому нічого не кажи, бо ти йому слово, а він тобі - десятеро... Розумний дуже став! Тепер, - каже, - не те, що колись було.
Щоб як-небудь перепинити оту розмову, що Параска зняла, я їй наказав, щоб вона налила мені ще склянку чаю та й геть собі йшла, бо ми з нею ні до чого доброго не договоримося.
- І то правда, - усміхаючись, каже Параска, подаючи мені чай, - пора мені вже і до печі ставати, обід вам готувати. Дома ж будете обідати? Нікуди не поїдете?
- Куди, - відказую їй, - мені їхати, як нездужається? Скажи Омелькові, що не поїду.
Параска пішла, а я, п'ючи потроху чай, почав думати про те, що Параска отут наказала.
Думки її про поліцію я відразу признав за нікчемні і не звернув на їх ніякої уваги; а то про долю наймитів - то се і мою голову заклопотало.
«І справді, - думав я, - що чоловік заробив - то його вистача тілько на те, щоб сяк-так-прохарчитися та кінці докупи звести... Уділити ж з заробітку яку дещицю про чорний день - невистачить... Поки молодий та дужий, то воно якось і байдуже про се. А як старість прийде? неміч силу зопсує?.. що тоді?.. І скілько ж отакого люду є, та ще й прибуває щороку? Про се, справді, треба б комусь подумати та щось пригадати, бо
