Дурниця - Мирний
* * *
Нездужалось. Цілісінький день мене і терло, і м'яло, і ходити не давало. Я більшу частину дня пролежав, думаючи про те, як то сьогодні в нашій окрузі відбудуться вибори від земельних власників. Чия-то, мовляв, візьме гору: чи «праві» осилять «лівих», чи «ліві» подужають «правих»?
Становий, що, спасибі йому, ніколи не минає моєї хати, як їде через село, де я живу, - учора теж незнарошне завітав до мене і хвалився, що він добрячого підвіз возка отим «лівшукам», щоб не дуже зазнавалися та вгору носа драли.
- Підвезли, кажете, возка? - перепитав я його.
- Та ще й якого! - гучно викрикнув він. - Заплішив у саме тім'я такого кола - ого-го-о-о! - додав він, моргнувши злукава оком.
- А можна довідатися, якого саме? - попитався я.
Становий трохи промовчав, потім духом вимчав цілу склянку міцного та солодкого чаю з ромом, що завжди любив його уживати, і, зажмуривши очі, покрутив головою.
- До якого часу не скажу, - відмовив він нешвидко, усміхнувшись, - самі потім дізнаєтесь!
Пам'ятаючи, що «всяка власть від бога» і завжди спочуваючи цьому заповіту з святого письма, я, звісно, не посмів допитуватися пана станового про того кола, якого він заплішив лівшакам у саме тім'я. Я тілько прохав його ще випити одну склянку чаю, бо надворі було холодно, а йому треба їхати.
- Ні, спасибі. Я чаю більше не хочу, - відказав він, - шкода таке добро марно витрачати! Якби не їхати, випив би ще, а то на морозі - воно так задарма і піде собі, буцім і не пив. А ви, - додав він мені, - оце пляшечку приховайте до якого часу. Як можна буде у вас і заночувати, тоді ми довідаємося, де в неї денце! А на сьогодні - буде, бо треба зараз у дорогу збиратися.
- Та чого ж, - питаю, - так швидко? І не перегрілися як треба та й у дорогу?
- Ніколи... От по сю! - відказав він, черкнувши пальцем по горлянці.
- А вже, - кажу йому, - у вас і служба! Та ще під такий скрутний час, як тепереньки.
- Прямо тобі - дихати не дає! - відказав гучно становий і, схопившись, почав збиратись у дорогу.
- Що ж, і ви завтра на вибори лаштуєтесь? - спитав він, надягаючи кожуха.
- Та думка, - кажу йому, - як усе благополучно буде.
- Їдьте, - відказує становий. - Там буде і Пищимуха. А вже він буде, то без потіхи не обійдеться. Певно, яким-небудь новим «утвором» людей напотішить.
- Та він, - кажу, - на це вдатний.
- Та ще який вдатний! - скрикнув становий. - Прямо тобі як та сластьонниця сластьони пече, так він свої утвори вивертає... Так і сипле, так і сипле ними, наче те зерно на кіш! Та все віршами, а не як-небудь. Пам'ятаєте його:
У лузі соловейко
Співав голосненько,
А зозуля на дубі кувала,
Літа віщувала!
- Пам'ятаю, - кажу. - Як же не пам'ятати? Се ж було у отця Федора, тоді саме, як справляв він обід з радощів, що розігнали першу думу!
- Ото-то-то! Тоді саме! Тепер він з новим утвором носиться: позов складає.
- Позов? Який позов? - зацікавився я.
- От ви його і приятель, та нічого не знаєте; а він мене за свого ворога має, а я все знаю, - похвалився становий.
- На те ж ви, - кажу, - і пан становий, щоб усе знати. На те і приставлені, щоб відати, хто що думає. Бо якби такої власті не було, то хіба б же ми спали спокійно?
- Глузуйте! - відказав він. - А я вам по правді скажу, бо я з нею ні перед ким не таюся, не то що перед справником, а й перед самим губернатором!.. То от я вам і скажу: що й ви, добродію... теє-то, як його, - як казав виборний у «Наталці Полтавці».
У мене в душі чогось похолонуло.
- Як-то, - питаю, - теє-то, як його?
- З ґедзиком!.. З душком - значить! - скрикнув зовсім уже одітий становий і, це кажучи, відкопилив губи та, приложивши два пальці до носа, як потягне в себе духу!.. - Пахне, значить... вільним повітрям пахтить... От що я вам скажу!
- Від мене?.. Вільним повітрям? - ледве повертаючи язика в роті, вимовив я.
- Еге-с... від вас, - усміхаючись, каже становий. - Скажіть мені по правді, от як я перед вами по правді кажу, навіщо ви мене другу склянку чайку випити присоглашали? Ану, скажіть?
- Та як же доброго чоловіка в холод із хати випускати, не обігрівши як слід його? - відказую йому.
- Толкуйте про вільховий корінь, а дубовий - товщий! - відказав мені становий своєю улюбленою приказкою та, нахилившись до мого уха, стиха зашептав: - Бажалося довідатися, якого я кола заплішив? Думка: вихилить становий другу склянку, шибоне вона йому в голову - і почне він клепати язиком, наче паламар той у дзвона? Ну, так я вам скажу: не на того наскочили! Становий - не дурень удався! Зразу помітив, куди воно стриже і... ухилився. От як хотілося і другу випити! бо ромок у вас... Хіба у самого маршала такого другого доведеться пити... Ви його, пане хазяїне, приховайте. Ми його другим разом укутаємо і то так, щоб і мундира скинути... бо в мундирі, бачите, тісно... а то... щоб вільно було... на просторі. Адже ж ви поважаєте тую волю? Та хто її тілько не поважає, хто не любить?! - весело граючи очима, торохтів пан становий, та це кажучи, кинувся до мене, міцно обняв, дзвінко поцілував та, як та дзиґа, крутнувшись, - зразу зник за дверима.
Як я, опам'ятавшись, вискочив був на рундук, щоб провести дорогого гостя, то він уже - аж сани гарчали по глибокому снігу - прудко мчався з двору.
* * *
Вернувся я в хату, як там кажуть: ні в сих, ні в тих. Все оте так скоїлося несподівано, так мене здивувало!
«Щось то
