Учителька - Дмитренко Марія

Його з пістолем під головою, сплячого в холодній клуні лід час першої большевицької окупації. Його в лісі на Волині біля колиски УПА, їх відроджене українське військо в бою з німецькими і большевицькими окупантами, його і всі їх завжди цих самих, сміливих, невгнутих, понад життя, понад смерть закоханих у свої ідеї. Їй приходять на думку герої з ВКП(б). Їй хотілося б бачити їх по одному в криївці за большевицької дійсності, їй хотілось би бачити їх на власних енкаведистських тортурах, їй хотілось би бачити їхні омедалені морди в той час, коли треба прикласти до скроні холодне дуло власного револьвера. І боротися, боротися, падаючи не щодругий, а щоперший. Бліді вони і мізерні — оці їх ВКП(б)івські герої з їхніми тюрмами, з яких виходилось, з їхніми засланнями, де бавилось в літературу і полювання, з їхніми газетами, друкованими за кордоном і без ризику привожуваними скринями, з їхніми маніфестаціями, за які покутував щотисячний.

А ці — вони України хочуть. По-російськи думала вона дотепер. Він і її мати — по-українськи. Їй прийшла на думку її нинішня пригода з енкаведистами. Так, і її батько хотів би, щоб вона так зробила.

У Тані в голові гірським потоком клубляться думки. Вона не може за ними наспіти. Її голова повна і важка ними. Вона клонить її і ховає у шаль на коліна. Скільки, скільки ж світів відкривається. Таня нічого не знає про час. Вона чує на своїй голові теплу, добру долоню:

— Таню, дитино, спати час. Ви ж встаєте завтра до праці.

Тані так добре, що вперше тут, у цьому новому світі, хтось журиться нею. Вона нині зовсім-зовсім стомлена.

Таня каже і чує: "Добраніч". Вона спить новим, твердим, міцним сном, як давно вже не спала.

Повстанець завтра вже відходить, і нині Таня ще обіцяє собі гарний спільний вечір. Вона ще нічого не казала йому, вона стільки має казати і запитати.

Прийшла з праці рада, весела. Все їй гарне і миле.

Вона ще далі не каже нічого. Скаже за вечірнім чаєм, — буде так гарно, як учора.

Перед самим вечором заскочує Таню немила несподіванка.

З відпустки вернув її харківський земляк Ілля Васильович Сидоренко, з місцевого райпарткому. Ось з тріскотом відчинилися двері, і він стоїть у них у своєму піддертому кашкеті і партійній уніформі.

Таня перший раз не зраділа йому, навпаки, вона чує на нього гостру досаду.

Ілля Васильович широко всміхається і заявляє, що він, повернувшись, конче її першу хотів відвідати.

Сидоренко виразно підхмелений. Тані чомусь соромно за нього, вона збентежено кидає оком на двері від комірки. Ілля Васильович почувається нині знамените.

Приїхавши в гості до бідної сільської вчительки, він привіз свій харч і з вдоволенням витягає з великого коша і викидає на стіл безцеремонне, хватаючи за хвоста, одного і другого оселедця, ставить білий хліб і американську конзерву, а далі ще й літр каламутної горілки. Потім витягає ножик, розкроює, не ждучи на тарілку, яку несе Таня, щоб покласти ці оселедці, наполовину і тягне Таню п'яним рухом за руку на приготовлений у такий спосіб банкет.

Таню огортає найбільший несмак. Вона знала, що і гість її не надто тонкий, та таким вона ще його не бачила. Він видається Тані осоружним. Вона намагається відвести його думки від їдження і зачати якусь розмову. Вона питається його про працю, відпустку, жінку, дітей. Та Сидоренко не скорий розмовляти. Він бере шклянку і наливає із пляшки смердючого трунку:

— Что там дети — зто скучно. Вот у тебя — жизнь. Жизни хочется. И ты ж такая бедная, бедненькая... Пей, девушка, пей.

Таня з обридженням відсовується. У неї вдома не пили горілку, і вона сама не терпить її, завжди утікає від п'яного товариства і боїться п'яниць. Вона знову

пробує спам'ятати запамороченого друга:

— Та чого ж, Ілля Васильович, я "бідненька"? Мені ж нічого не бракує. Як бачите, живу і вдоволена.

— Нет, нет — не об этом речь... вот, ты, бедненькая, сама. Молодая такая, хорошая. — Тут він випив шклянку, яку зразу призначив був для Тані.

— Вот, мне жалко, что ты жизни не имеешь. Живешь как монашка. А вот у меня есть и выпить, єсть и закусить немножечко. Вот, я не раз думал, и пить дам, и кушать дам, да й согласимся. Давай, Танечка, попьем, покушаем. Мне тебя жаль, жаль, Танечка.

Сидоренко присунув до Тані своє червоне розпите обличчя і пробував обняти її слизькою, спітнілою рукою. Таня відскочила, як обпарена.

— Що ви? Збожеволіли? Забули, ви ж мене вчили. Я за друга вас мала!

— Танечка, что такое? Тебе жизни не хочется? Вот, знаешь, наш брат сегодня пьет и кушает — утром погибает за Сталина. Вот, ты уж другая стала. Нет, ты уж не русская девушка...

Таню ніби розпеченим залізом обпік хто:

— Не була "русская" і не буду. А ви хто такий, Сидоренко, будете? Не українець з батька і діда?

Сидоренко, хоч недуже притомний, був, видно, без кінця здивований:

— Эх, дорогая, это уж бандеровцами пахнет... — він глянув на дівчину досить притомне. — Я готов это запомнить.

Він знову наблизився до Тані і, нахабно присуваючись, почав:

— Я все это готов забыть. Но знаешь, я не пойду от тебя даром... Танечка, дорогая... — останні слова його п'яно дрижали. Він кинувся до дівчини і намагався вхопити її за стан.

Таня зблідла і обперлась об стіну, постановивши боронитись. Вона не могла кричати, бо знала, що до сусіди приїхали якісь енкаведисти і ці, певно, на крик перші прибігли б.

Сидоренко вхопив Таню за руки. Дівчина вдарила його головою в груди. В цю ж хвилину вона вчула чийсь чужий голос і побачила, як якась долоня впала на Сидоренкове плече. Долоня була така важка, що він аж присів. Таня відскочила. Напроти стояв блідий, із стиснутими устами повстанець.

По першому враженні Сидоренко опритомнів. Він впав у пияцьку злість. Він моментальним рухом сягнув до кишені і добув пістолет:

— Ты кто такой будешь, а? Бандера, бандера, наверно.

Та проти Сидоренка вже було дуло повстанського пістоля.

— Бандьора чи не бандьора, але стріляти теж умію — пістоль кинь, бо стріляю.

Сидоренка міна раптом змінилась. Його пальці машинально розтулилися, і пістолет бренькнув об землю. Таня швидко нахилилась і піднесла його.

— А тепер ми поговоримо, — обізвався повстанець. — Я знаю тебе здавна. Ти перший секретар райпарткому і перший бандит-душогубець. Ця дівчина знає тебе лише з вашої пропаганди і твоїх брехонь. Я знаю тебе з твоїх злочинів. Ти вивіз на Сибір сотні родин, ти наповнив в'язнями тюрми і радо ходив дивитися на їхні муки, ти стояв на ступнях шибениці на ринку і любувався смертю жертв, ти сам розстрілював беззбройних. Ти сам грабував найбідніших. Я пригадаю тобі лише села — Тернавку, Синець, Синичів, Лучки ти сам добре знаєш, яке твоє життя мерзене.

Я вичисляю це все для цієї дівчини, що колись вірила тобі. Кажи, може, можеш заперечити хоч один з цих злочинів?!

Дві пари очей вп'ялись у грубе Сидоренкове обличчя. Сидоренко позеленів і мовчав як заклятий.

Повстанець продовжував:

— А тепер сядь і чекай трохи!

Повстанець, не зводячи дула пістоля, шепнув щось у вухо Тані. Таня вибігла з кімнати. У тиші було чути, як скрипнули двері у тітчину хату.

За хвильку повернулась, за десять-п'ятнадцять хвилин безгучно відчинились двері — і ввійшли два озброєних стрільці.

На наказ "друга" вони вмить зв'язали руки та заткнули рота Сидоренкові. Сидоренко ступав дрижучими ногами, зелений на обличчі і якийсь зім'ятий увесь.

Таня з обридженням закрила за ним двері. Вона підходить до повстанця, що теж блідий стоїть під піччю, і, аж тепер пригадавши сором, збентежено дивиться йому у вічі:

— Мені дякувати вам треба. І як це ви так зробили: він же міг стріляти, з енкаведистів міг котрийсь прийти кожної хвилини. Ви слабі ще, ранені.

— Таню, ви ж жінка, українська жінка... ви ще до того, Таню, подруга моя.

Таня мала повні очі сліз.

— Я так ждала на нинішній вечір... ходіть, я оповім вам про все.

Вона тягне повстанця за рукав до комірки (знову обов'язує конспірація), саджає його на канапу і сама собі присовує столик побіч.

— Наперед я хочу просити, щоб ви дозволили мені називати вас "другом Провідником", як це робить тітка Настя, стрільці і, певно, всі "вони".

Повстанець сміється, киває головою і хоче жартувати з неї, та бачить, що Таня зовсім серйозна.

— Я ще щось хочу вас просити... Я хочу дати вам, вам усім своє життя. Я нині дітям говорила про Крути, як ви раз оповідали, — це було прегарно... Ви, тітка Настя, Гася — ви всі, всі працюєте. Візьміть і мене до себе. Я знаю, що зразу ви мене, комсомолки, можете боятись, та я лише працювати хочу, жити для цієї ідеї, що й ви. Ви — всі герої.

Повстанець споважнів:

— Ви знаєте, Таню, що значить наше життя? Воно —смерть часто значить. І тільки тому, що ми так розуміємо його, ми живемо ще нині, живемо як Організація.

Таня глянула йому в вічі:

— Я не боюся смерти. Мій батько не боявся... І ви не боїтеся, друже Провіднику.

Коли другого дня повстанець одягав через груди зрульовану палатку та збирався відходити, Таня добула із сумки маленьке коральове серденько і просила носити на "щастя".

Повстанець просив припняти його під ковнір власною рукою. Він сказав:

— Таню, чи тепер, коли я ваш провідник, зможу далі приходити до вас часом як ваш друг цей давній з комірки? Таню, чи будете ви мені хатою, ріднею, відпочинком? Ви, Таню, не знаєте, скільки чудового щастя дали ви мені. І життя я вам винен.

Тані було так страшно жаль, що вона не могла нічого говорити. Лише шептала:

— Ой, чи будете могти прийти, чи будете... З-за стіни безжурною хвилею покотився сміх і якісь веселі слова стрільців, що дожидали свого провідника.

Таня і тітка Настя цього вечора довго стояли у відчинених дверях і дивились вслід повстанцям. Вив вихор і шарпав стріхами. Завивав у галуззях дерев і кущів. Вони пішли у негоду. Серед них "він" — слабий ще своєю раною, та сильний своїм духом, сильний любов'ю до цих жінок, що довго стояли на порозі та нишком утирали сльози.