Учителька - Дмитренко Марія

На очах у неї сльози. Вона приязно сміється своїм зубом:

— Пані, Пані, ви — наші! Ходи, ходи, Гасю, пані вже наша.

І Гася всміхається, зачервоніла вся як квітка.

Таня реферує справу. Говорить з Настею про повстанця, про його хворобу, його стан. Рівночасно чує, як якась ніби шкляна холодна стіна, що ввесь час ділила їх, тане і тане і вже нема ЇЇ зовсім. Тані добре тут нині. Та знов в її душі бунтується все минуле. Вона ж таки комсомолка, вона лише милосердилася

над ним, вона мусить його навернути, вона ще всіх їх переконає. Та це так тільки поки що. То нічого, краще, як вона є з "ними" добра, потішає себе в душі Таня.

Дівчина дістала пошту для "свого" повстанця — з десять таких дрібненьких записок, харчі для нього і ще цілий кіш господиня підсуває їй в руки для неї.

Таня паленіє і відсуває його. Вона Не візьме нічого від "них". Її ще радянська держава вигодує — думає вона засоромлена і упокорена. Має досить на нині цих "бандерівців".

Та все-таки від цього дня груба стіна між кімнатами тітки Насті і Тані стала немов якась тоненька. Таня і Настя обидві ходять коло повстанця, обидві тривожаться його здоров'ям і безпекою. У них тепер багато спільних тем. Вони собі близькі і рідні. Таня подивляє глибину, розум, ідейність цієї сільської жінки. Настя тішиться "наверненням" Тані, яке, як вона додумується, сталося, її материнське серце дедалі більше прив'язується до молодої самітної дівчини. Перед Танею відкрився тепер цілий таємний світ.

Їй немов дав хто ключ до чарівного замку, таємне: "Сезаме, відчинися". Їй дивно, що вона дотепер безперервно оберталась серед усіх "їх" і "їхньої роботи" і нічого, нічого, властиво, не помічала. Спритні вони! Згодом не тільки набої в шапці бачила Таня, вона ще бачила гори таємних клуночків, що приходили і розходились з тітчиної хати, чула, як ледве стемніло, легесенькі, немов котячі, дряпання в її вікна, що нічого спільного не мали з цими смирними тваринами. Навіть попід Танині вікна тепер ночами щось стукотіло, шептало і ходило, але дівчина не зважувалась заглядати, щоб довідатись, що воно там таке.

Вона завважила, що сусідки, які відвідують тітку Настю, займаються не тільки самими плітками, а дівчата з куделями на вечорницях не лише прядуть і співають. Уся тітчина хата, обійстя і будинки виглядали наче підміновані всякими сховками, окритими предметами і паперами, а в її високих перинах не раз вилігувались,... автомати. Часто ночами тут грало партизанське радіо, а раз навіть тут хрестили якогось маленького партизанчика. Таня завважила, що там, за стіною, все життя побудоване за вимогами підпільної роботи. Згідно з революційними завданнями тут призначався час для спання і вставання, варилося і господарювалося. Таня бачила, як тітка Настя цілі ночі зайнята полагоджуванням різних справ для партизан, як потім удень вона вміло, з усмішкою на обличчі, не викликаючи ні найменшого підозріння, займалась полем, худобою, господаркою. Вона бачила, як тітка Настя з такою ж усмішкою, під самим носом гарнізонників переносила всілякі, не надто безпечні клуночки, а раз навіть повезла кудись цілу фіру зброї,поклавши зверху Гасю, скутану перинами.

Настя завжди була готова до всякого підступу і хитрощів супроти ворога і завжди повна найбільшої відчайдушності і посвяти для тих всіх, кого мала за своїх дітей — українських партизан. Таня мусіла подивляти тітку Настю; вона вже додумувалась, що таких тіток Насть у селі — багато.

Та все-таки дівчина ще не розуміла "їх", їй здавалося, що всі "вони" лише з ненависті робили це все. Вони — селяни і бояться колгоспного ладу, не розуміють його Переваги, їм лячно за їхні худі нивки.

І партії тут ніхто не розумів. Не знають, скільки таких, як вона — Таня, виховала партія... Не знають, що дасть їм комунізм. А найважливіше — їх дурять, це все німецька робота, що виразно видно з усіх радянських видань, — думає Таня. Думає безперервно під час занять у школі, на сторожі біля його ліжка, ввесь день.

"Її" повстанець далі дуже хворий. Рана гоїться важко і пиняво; вона ропить, хворий багато гарячкує.

Таня далі не може багато з ним говорити. Все лише пильно приглядається до нього, мовчки Підглядає і карбує всі його навички, всі його відрухи. Раз тільки запитався він її, чи вона далі вважає його бандитом. Таня з переконанням заперечила.

— А всіх нас поза мною?

Таня засміялась і почервоніла:

— Ні, але... вся історія вашої роботи ясно показує, що вас німці обдурили. Ви були у них на службі. Вони дурили вас якоюсь Україною: це ж політична фата моргана.

Повстанець зблід і закусив губи. Він, видно, лише насилу опанував себе:

— Таню! Це зневага, якої не прощається чоловікам. Не кидайте так легко зневагами, — і за хвилю змішаним голосом. — Як вас страшно одурюють, ви ж, Таню, вже майже не українка.

У свою чергу і Таня до глибини душі обурена. Вона не українка? Ні, українка вона, лише не німецька, а радянська, і воліє Україну радянською, ніж німецькою, — з досадою думає Таня і два дні не обзивається до свого гостя ні словом...

Другого дня увечері несподівано приїхала до Тані із Харківщини її мама.

Таня жахнулася. Ще не так давно її мама була квітуча, не стара ще молодиця, огрядна і чепурна, у сніжно-білому платку на голові. А тепер це був скелет у марній купині лахміття. Щоправда, Таня вже бачила таких — вони юрбами блукали ще восени по Гринівці. Вона не раз жахалася їхньою долею. І про біду в маминому колгоспі вона дещо чувала. Та якось дотепер не могла асоціювати собі цих нуждарів з її чепурною мамою. Вона не могла уявити собі, що з її мамою сталось аж таке нещастя.

— Дитиночко моя, — змогла лиш простогнати жінка і повалилась, мов мертва, на землю.

Таня клякнула біля неї, розтирала водою, зливала її нестриманими сльозами. У леї на душі щось рвалось. Хіба ж це можливо, що це її мама? Що зробили з неї? Хто це зробив? Чому вона, донька, нічого, не знала про це?

Мати зробилась худенька і якась мала. мов дитина. Вона безрадно тулилась до Тані:

— Дитинко, я біля тебе шукаю порятунку. Я довго боялась... Боялась про все це писати і приїжджати, боялась, щоб тобі не пошкодити. О, я їх знаю краще за тебе, дитинонько моя... Та довше годі... Не можна було... ми вже з'їли, все... знаєш, Сивулю нашу з'їли і Рябка з'їли... Ти не знаєш, Таню... дай Боже, щоб ніколи не знала цього. — сльози душили стару і не давали їй говорити. Вона хлипала довго, безрадно — як дитина і з жахом тулилася до залитої сльозами Тані.

— Таню, я носила тебе і родила, ти вже велика і вчена, порадь, порадь нам, дитинонько. Ти моєю мамою будь тепер, бо вони вже знищили мене... й все тобі скажу, Таню!

Таня сиділа пригнічена, зажурена. Вона відчувала свій обов'язок не дитини, а матері супроти цієї нещасної жінки. Вона відчувала, як безмежно близька їй ця руїна, що була, колись її матір'ю.

Давно і далеко поза домом, між цими людьми, що не розуміли її не любили, Таня часто бігла думками до широких теплих грудей своєї далекої мами. Вона бачила її, вдивлені в неї, сповнені любові очі, бачила її грубі спрацьовані руки, що кожної хвилини були готові невсипуще працювати для своєї дитини. А тут, між чужими, вона навчилась цінити ці руки, зрозуміла ці вірні віддані очі і не раз казала собі, що щойно тепер вона вміла б їх шанувати. Колись у своїх бурхливих юних роках, коли все в житті здавалось гарним і простим, коли школа, комсомол — всі вони обіцяли їй так багато, мама видавалась їй перечуленою і відсталою жінкою. Тані здавалось, що вона все знає краще і краще потрапила б улаштуватись, лише мама зі своїми старосвітськими поглядами стоїть їй на перешкоді. В Гринівці вона остаточно сконтролювала свій погляд і так хотілось їй все це описати своїй мамі.

Не раз довгими самітніми вечорами Таня укладала собі довгі розмови із мамою. Вона не хотіла про все це писати в листі, краще, як обіцяла собі, буде говорити з нею, як поїде влітку додому. Та тепер уже так ніби й немає її мами. Вона тільки руїна. Вона ж уже рухатись і говорити не може. Таню огортає розпука, вона рахує, яку допомогу зможе дати своїй мамі, і з жахом думає, що навіть їхня нинішня вечеря не буде надто багата.

Таня постановляє сама не їсти. Вона заходиться біля вечері. Нині має двох хворих, між яких ділить свої заходи. Таня мусіла і мамі сказати про "нього". Їй приємно, що побут раненого повстанця у неї маму зовсім не обурив, вона лише була дуже здивована.

Мати швидко відживала. За допомогою тітки Настуні її нагодували і одягнули. Щоправда, Тані не дуже мила була оця допомога: це упокорює її, працездатну людину. Часом їй здається, що її хочуть "купити", що вона "запродується їм". Таня не може дивитися на мамину муку, вона теж хотіла б трохи скрити перед нею свої гаразди, щоб та не журилась.

Але вечори були в них чудові. Вона, мама, повстанець, часто тітка Настуня творили немов давнє родинне коло. Мама з тіткою заприязнились дивно швидко, вони мали завжди до себе тисячі справ. Та найдивнішою для Тані була мамина симпатія до "їхнього" повстанця, якого вона почала називати "нашим другом". Тітка Настя називала його "другом провідником" і, видно, дуже шанувала. Та Таню і маму він просив не називати його інакше, як "другом".

Мама швидко почала біля нього припадати, як біля власного сина, і не раз поплакувала над його долею. Вони якось надзвичайно швидко знайшли спільну мову. Таня, приходячи зі школи, звичайно заставала їх на дуже дружній гутірці і сміялась, що мама в неї вже зовсім "бандеровка" і що вона відречеться від такої мами. Мама на це ніяково всміхалася і говорила:

— Ех, Таню, Таню, він наш брат. Ти ще побачиш...

Раз увечері, коли Таня верталась додому і задумано йшла засніженим подвір'ям, із тіні під деревом вийшла напроти неї озброєна постать і запитала: хто вона і куди йде. Таня, яка із б'ючим серцем додумалась, що це "бандерівець", подала своє ім'я. Незнайомий попросив вибачення і сказав, що він стоїть тут на стійці і що Таня спокійно може йти в хату. Коли вона постукала в двері ґанку, напроти неї вийшла мама з усміхненим обличчям і таємничо покладеним на губи пальцем:

— Таню, маємо гості... — шепнула вона.

Таня побачила двох у військовій формі озброєних юнаків, що розмовляли з їхнім "другом".