Учителька - Дмитренко Марія

Були, щоправда, арештування, навіть розстріли якісь, але це не задурно. Це, власне, за цю ненависть. Не було б її, не було б спротиву — не було б, певно, і кар.

Ах, і жити хотілось якось інакше, краще і повніше... Світ минав білою казкою. Хотілось любити і радісно працювати. Та цього вона не бачила перед собою.

Любити — кого, за що? А працювати? її праці не хотіли, не потребували. Все тут жило своїм життям і без неї. Її за її працю лише ненавиділи. А їй самій — що з цього всього? Не має морального вдоволення і не має нічого іншого. Доросла і самостійна, з патентом в руках, працює і не потрапить давіть заробити на власне людське життя. І не видно тому ніякого кінця. Щасливою хочеться бути. Добре мріяти, задивленій у казку, коли в хаті палиться, тихо і тепло, — далі побачимо. Не таке вже рожеве це радянське життя.

У хугу десь близько понеслись автоматні серії. За хвилю група озброєних людей пробігла через її подвір'я. Таня зжахнулася та скрита темрявою не відходила від вікна. З-за рогу хати, дивно кульгаючи, підходила скулена постать. Вона трималась за груди і йшла помалесеньку. "Якийсь ранений", — подумала схвильована Таня Постать підсунулась під саме вікно і піднесла руку, щоб застукати. У темряві Таня докладно не бачила її. Вона лише завважила війському большевицьку шапку і зброю. Таня швидко з розмахом відчинила вікно і зворушеним голосом скрикнула:

— Ви ранені?!

Постать здригнулась і живо зашепотіла:

— То-о-о... пустіть...

Таня завмерла: "Певно, бандити близько... нещасний!" Щоб не стягнути до хати бандитів, вона відчинила двері тихесенько і, не говорячи, потягнула бійця в хату. Він поволікся в кімнату і безвладним упав на долівку. Таня приклякла біля нього, безрадна, дрижуча. "Він зараз умре", — була її перша думка. Та зараз закрутилися ще сотні інших. Треба рятувати. Лікаря нема. До лікарні далеко. Вона мусить сама все зробити. У неї є аптечка для школи. Світити не можна, бо бандити побачать і прийдуть. Хто він властиво?

Таня задає бійцеві по-російськи різні питання. Та він не рухається і не відзивається.

Таня в темряві розпинає його куртку і гімнастьорку та кладе руку на серці. Воно легесенько стукає, та в пазусі зовсім мокро.

Ранений починає щось шепотіти. Таня нахиляється над ним:

— Я український повстанець. На засідку вийшов... енкаведисти ранили... Сховайте мене... Ви ж українка... Не світіть...

Таня остовпіла. Був би ж це "бандит"? Він чогось хоче від неї за те, що вона українка... Ще ніхто до неї так не звертався. Його треба дати їм, НКВД, владі.

Ось чути, як десь близько стріляють. Але вони зразу вб'ють його, вб'ють напевно. Він слабий, може, вмре.

Ніч така... собаку не викидається нині. Він не втече.

Коли інше може бути... Він же ранений... Так мав би говорити бандит? Ну, вона побачить вже, всього довідається про "них". Таня робить йому перев'язку... трудно, годиться...

Вона йде по бандаж. Шукаючи, чує, як руки в неї дрижать від схвилювання і ляку.

Таня відчиняє дверцята від печі. У багровій смузі видно його молоде шляхетне обличчя і білу вузьку руку. Таня намагається присунути його ближче.

Ранений просить:

— Тепер ні, тепер не перев'язуйте: вони можуть прийти. Наперед сховайте...

Таня не слухає. Ні, вона наперед перев'яже, а потім уже побачить, що робити. З легко прикушеними вустами Таня тягне раненого до світла... Досить з неї цієї конспірації, вона і так, властиво, не знає, чому слухає його і не світить.

Ранений зрезигновано посувається за Танею і рівночасно тягне за собою свій автомат. Таню це зворушує. "Не хоче здатися живим". Вона вже чула таке про "них". А все ж таки це не по-бандитськи.

Коли Таня заходиться біля його прострілених грудей, вона чує на собі його мудрі спокійні очі. їй дивно, що він ніби не чує болю, ніби не боїться нічого, ні її, комсомолки, ні небезпеки.

Таня плутається в його одягу, їй перешкоджає темрява, руки в неї тремтять. Вона відчуває, що дуже ятрить рану. її саму болить його біль. Вона бачить, як у нього по обличчі пройде часом легке дрижання. Та стогону не чути ні разу. "З заліза якийсь", — думає Таня. Коли перев'язка уже кінчилась, по його обличчі заблукало щось ніби усмішка:

— Пані, буде вже цієї косметики. Ви таки зразу сховайте мене, бо можуть прийти за мною.

Таню злостить його певність себе. Звідки він знає, що вона сховає його. Вже таки вона бачить, що треба остаточно зважуватись. Та вона далі не знає ще нічого.

Обов'язок каже: "видай його", а щось інше в душі протестує, рветься аж. Таня дурить себе: вона сховає наразі до ранку, а там буде час думати.

Біля Таниної кімнати є невелика, теж призначена для неї, комірка, де між різними старими непотрібними речами є стара подерта тітчина канапа. Туди під руку завела Таня свого гостя.

Сама Таня взяла стирку і пішла, щоб витерти кров біля печі. За цією роботою застає її голосне стукання прикладами об тітчині двері і рівночасний вереск

багатьох голосів. Вона чує стривожений голос тітки Настуні: "Нема! Нема нікого. Шукайте, як хочете!"

Таня із стиркою задеревіла. Тепер час — треба видати, інакше візьмуть обох — його і її. Та Таня не може ворухнутись. Вона стоїть і слухає. У тітки рух і крик.

На клямку від Таниних дверей кладеться тяжка долоня.

— А там что такое?

— Нічого. Там ваша учителька, комсомолка живе, — чути відповідь тітки.

— А, та новая, в красной шляпочке?

— Так, вона.

Енкаведисти потупотіли.

Таня чує їх голоси на подвір'ю і чує, як скрипнули ворота, її груди підносить глибоке зітхання і дві сльози котяться з очей, не знати чого.

Клопоту напитала собі Таня із своїм раненим. Він "бандерівець". Це знає Таня докладно та разом з тим він такий, що годі викинути його. Та й куди буде викидати: в селі вічно якісь розшуки, зразу знайшли б, а в ліс такий слабий не піде. Таня не хоче, щоб його вбили, він розумний і лагідний такий. Він сам не бандит, це певне. А з "ними" хто знає, що лучить його? Може, їй вдасться відібрати "їм" його. Може, він ще "навернеться", злегалізується, буде жити. Тані не хочеться, щоб він пропав між "ними" в лісі. А у неї безпечно йому.

Таня не говорила з ним багато. Прострілені груди не дозволили на це. Він лише чемно дякував їй за перев'язку та, зокрема, за всі її заходи і лежав такий поважний, терпеливий. Його рідкі і ніби численні слова — всі були гарні і якісь дивні, нечувані. Таня мусила над ними думати довго і багато.

Найбільше хвилюється Таня, як у село приїжджають енкаведисти. Вона біжить тоді в комору, щоб повідомити його. Він присуває тоді "фінку" і спокійно, ніби йдеться не про його життя, говорить:

— Нічого, смерть — кожного революціонера дружка. Я живим не дамся. Але вас, Таню, вас дуже шкода, — і він дивиться на Таню лагідно, поважно і так якось гідно, ніби вона є іконою в церкві. Тані добре по цих словах, і вона вже не так боїться. Зрештою, вона добре знає, що до неї, комсомолки, не прийдуть, їй хотілося б багато говорити з ним. Багато і про все. Вона вже навіть пробувала його "навертати". Але це не йде. Він насміхається з комсомолу і партії і оповідав про них такі речі, що якби це була правда... Та це, певне, "їх" так учили з цих їхніх фальшивих підручників, про які вона чула. Та вона ще побачить, і він обіцяв їй ще багато оповісти і якісь книжки обіцяв.

Тані трохи соромно перед ним. Але вона таки не має що дати йому їсти. Ще спершу по отриманні приділу дещо було, але тепер... що він подумає собі про радянських людей?

Учора повстанець попросив Таню до себе і сказав:

— Таню, я знаю, що вам тяжко, ви не винні в тому, та я знаю, як ви заробляєте. Кілька днів я ждав, бо думав, що й так випросите мене звідсіля... А властиво, знаєте, я прямо боявся подавати вам прізвище людини. Я боявся, що ви схочете видати НКВД. Але тепер, мені здається, я вже пізнав вас, і хоч ви ще така тверда комсомолка — тут він м'яко гарно всміхнувся, — то все-таки я вам дам кличку, з якою ви підете в одну хату, і там дадуть все для мене — пошту і... що там треба.

Ці слова Таню дуже схвилювали. Вона чула, що в цей спосіб вона ще глибше вплутується в усю цю "бандерівську" Історію. Та нема, властиво, ради. Зрештою, цікавий той їх світ. При цім, чим краще вона пізнає "їх", тим ліпше. Напевно, знайдеться вкінці щось, що їх здемаскує. Тані дуже ще цікаво, яка це "кличка". Вона чує:

— Я вам дам цього грипса, — Таня бачить малесеньку записочку, тісно звинену в трубку і заляковану.

— Ви скажете господині, що прийшли купити два сиві півники вона відповість, що "не продасть, бо тримає на празник". Тоді ви подайте число 7, а вона вам —14.

— Куди ж це я маю. іти? — врешті, питає вона.

Повстанець усміхнувся:

— Недалеко. Тільки до вашої господині — тітки Настуні.

Таня остовпіла. Як це вона не завважила дотепер нічого? Але таки Таня й рада, що це якраз тітка Настя.

Вона бере шаль і вибігає з хати. До тітки треба йти через подвір'я. Таня тепер додумується, чому ключ до її дверей від тітчиних сіней "не знайшовся". Таня натискає, клямку і вступає в сіни. Їй назустріч з комори виходить тітчина Гася з повним глечиком молока.

Таня бачить, як очі Гасі на її вид робляться великі і злякані і сама вона мало не впускає на землю повного глечика.

— Підождіть, підождіть... я скажу мамі, — швидко, збентежено плутається дівча і поперед Тані кидається в двері, у хату.

Тані трохи ніяково, а трохи вже й весело в душі. Вона чує в хаті якесь замішання, там щось сувають, бігають... Хвильку чекає і стукає...

Врешті її "просять". Таня проходить і кидає кругом бистрим зором. Вона присягла б, що тут щось, а може когось навіть, сховали. Ось ще забули на печі шапку з набоями.

Тітка Настя чемно просить Таню сідати. Вона вже зовсім опанована, так як завжди, висока, груба; зі своїм золотим блискучим зубом Таня не сідає. Вона каже, що прийшла за ділом... лише... не знає, чи може при всіх говорити. Здивована і ніби трохи занепокоєна, тітка каже Гасі вийти.

— Я хотіла б купити два сиві півники, — несміливо починає Таня.

Тітка Настя дивиться пильно і недовірливо, від чого Таня із сорому паленіє.

— Не продам, бо тримаю на празник.

— 7.

— 14.

Тітка Настя хвильку сидить остовпіла і щось ніби роздумує. Вкінці встає широко — щиро хоче Таню обняти, та тільки сильно стискає ЇЇ руки.