Учителька - Дмитренко Марія

"Друг" пояснив, що це його стрільці. Він довго з ними пошепки розмовляв.

За цей час Танина мама ходила чомусь тільки на пальцях і мала врочисто святочну міну. Таня із стисненим серцем стояла біля вікна, їй здавалося, що вони прийшли забирати "його", їй здавалось, що вони — це таємна дивна Організація, з якої вона не тільки не може вирвати його, а й сама немов якось невідклично вплутується в її в'язи. І рівночасно їхні постаті — юнацькі, звинні, бадьорі — мимоволі були їй симпатичні. Вони ніби зразу народились вояками і вже на хрестини отримали зброю, так справно лежали на них їхні мундири, так звичайною їм здавалась зброя, небезпека, радість, боротьба.

За добру хвилю "друг" попросив до гурту Таню і її маму. Він у їхній присутності оповідав стрільцям, як Таня прийняла його раненого й як вона і її мама жертвенно заходились біля нього. Стрільці слухали і час від часу докидували одне і друге бадьоре слівце.

Пізніше в їхню дружню розмову щораз вплітались якісь веселі репліки і жарти. Та Таня ніяк не могла позбутись своєї ніяковості. Лише мама стояла в захопленні і не зводила з хлопців вогких сяючих очей. Коли стрільці, поспішаючи, кудись виходили, Таня завважила, як мама ніжно крадькома погладила зброю одного з них. Пізніше довго залишилася на ґанку і чогось ніби плакала.

У Тані в хаті тепер багато політикують, та вона ще зовсім не переконана. Тепер повстанець й вже більше говорить. Він оповідає про большевицьке обдурювання народу, про злочини партії, про повстанців.

Багато гарного в його оповіданнях. Та все-таки якесь неправдоподібне, таке зовсім суперечне з тим, що вона дотепер чула на ці теми. Але воно і таке ніби для Тані далеке, часом, вправді, здається їй, що колись, давно-давно, вона не може пригадати собі, може, у сні, а може, ще глибше десь вона чула щось подібне, та воно вже не до охоплення. Вона ж будувала і ще хіба будує комунізм, а це ж не те. От мама розуміє його. Її очі палають, вона зітхає і плаче. Щось ніби давнього там, їхнього, певно цього буржуазно-українського, а вона вже інша якась. Чи ж можливо, щоби нас так обдурювали? І хто, властиво, знає, що за людина він сам, він гарний і гарно говорить. Та Таня якось інстинктивно боїться його. Він, напевно, схоче від неї багато: він розумний і зовсім інший, як її дотеперішні знайомі. Та тим більше Тані лячно від того. Хто знає, чого він ще схоче від неї.

Мамі вже треба від'їжджати. Мусить вертатися у голодний, страшний колгосп. Це він — сталінський колгосп винен у маминому нещастю. "Друг" докладно пояснив це, і вона сама добре обдумала, добре зважила аргументи, їй дивно, що вона так довго мусіла зупинитись над цим. Тепер їй зовсім ясно: свідомо забрано весь хліб у голодовий рік і вивезено його для Москви, свідомо прирікаючи на голодну смерть мільйони людей, що своїми руками виростили врожай. Цього факта не можна заперечити. Чому ж, чому вони так зробили, мучить Таню.

Два пузаті мішки від тітки Настуні вже ждуть в кутку на маму. Тані за них дуже прикро. Вона — комуністка — упокорена до краю. Але й камінь ніби спав з серця. Її мішечок, приготовлений для мами, дуже невеличкий.

Мама вже від ранку неспокійна. Ходить по кутиках і поплакує. І Таня не своя. Обидвом жаль прощатися.

Та Таня завважує, що мамі ще щось інше долягає, вони обидві добре знають одна одну. Вже вечоріло, і незабаром треба було йти до поїзда, як мама відкликала Таню у кутик і швидко проговорила:

— Я мушу тобі врешті сказати, Таню. Я не можу далі крити перед тобою. Я бачу, тепер мов надходить новий час, ніби знов вертаються вони, ці дні. Оцей твій повстанець і ці його хлопці такі... Він такий, як був твій батько. Твій батько... з Петлюрою був. України хотів. Потім... його замучили у в'язниці... — спазм плачу не дає їй більше сказати.

Таня схилилась, як під ударом:

— Що ви, мамо?! Як же це? Як же це, — машинально повторяла вона. — Чому ж ви так... Чому ж я не знала нічого?

— Дитинонько моя, я боялась... я боялась, дитино, зразу боялась за тебе, за твою долю доньки "ворога народу", а потім... я тебе боятись мусіла. Ти була в місті, в школах... Ти комуністка, комсомолка була, Таню!

Тані безвладно опустились руки.

Хтось постукав, і в кімнату ввійшла масивна постать тітки Насті, яка сповіщала, що безвусий їде фірою до станції — можна буде кинути мішки і присістися.

Оглядались. Метушились. Подяки, перестороги, обіцянки, сльози, поцілунки мішалися у звичайне за таких обставин, піднесене до квадрату замішання.

Нарешті Таня залишилась сама із своїми думками і своїм хворим у комірці. Йому було вже зовсім легше. І він сказав, що поволі теж збирається в дорогу. Вчора вже навіть відбув у цій справі довшу розмову із своїми хлопцями, що знов були прийшли.

Таня нині — як поранене звіря. Вона хоче скритись, окритися кудись, щоб бути самою зі своєю раною. Вона вчасно кладеться в ліжко, щоби якомога швидше відгородитися від всіх. Від нього, від тітки, від усього світу. До ранку вона лежить вдивлена в молочну смугу. що блукає по хаті, безсонна, з відкритими очима.

Ранком стомлена, ніби зломлена якоюсь важкою недугою, іде в школу. Коли вертається, бачить у тітки на подвір'ю групу з червоними погонами і дві сині шапки, що хазяйновито крутяться серед них.

Таня пристанула без руху. Зранку не знала вона ще, що зробити з тим фактом, що став їй відомий. Вона ще навіть добре не знала, чи більше їй соромитись батька-петлюрівця, чи того, що рідна мама боялась її. Та тепер Таня бачить сині шапки і червоні погони і чує, чує всією душею, що знову хочуть у неї забрати дорогу, близьку людину. Оце, певно, змордують його... як її батька. У Тані бунтується щось. Хто вони такі? Яке право мають вони: партія, власть, що мордують — її батька, маму, а тепер ще його? Що зробили вони з неї самої, що пострахом стала власній матері?

Таня кидається вперед, щоб за всяку ціну рятувати... рятувати його, станула чолом до небезпеки.

Наразі Таня помилилась. Це тільки ревізія у тітки. Чує, як за стіною їздять столи, столики, шафи, як дряпають за чимось по стінах, товчуться на горищі, чує крики і лайку. Це саме несеться від одного і другого сусіди. Таня тремтить, наслухує, коли прийдуть до неї. За тітку Настю вона не боїться, там ще ніколи не знайшли нічого — надто добре вміють там ховати. Найбільше не розуміє Таня цього її "друга", що радить їй тепер щось цікавого читати".

Під вечір у тітки раптом заспокоюється. Там ще і ще хлопнули двері, і ціла процесія енкаведистів з'явилася на подвір'ї. Вони скручують поза ріг хати до неї. Таня чує, як з гуком відчиняються двері ґанку і як в сінях тупотить багато ніг у чоботях. Широко відкриваються двері в хату.

— Вы кто такая, а?

— Учительница здесь в деревне.

— А-а. Русская, партийная?

— Комсомолка.

— А-а. Как эта ваша хозяйка — бандеры заходят, а? Сами не видели никаких? У вас еще не были?

— Нет, я здесь еще не долго. Они, черти, осторожны.

— Вот, да, осторожны. Но мы всех переловим, — заявляє цей у синій шапці і тріскає за собою дверима.

Таня відітхнула. Вона біжить до комірки. Повстанець, що опирався об свого автомата, простягнув до неї руку і міцно стиснув ЇЇ долоню:

— Таню, ви козачка. Ви наша будете, — прошептав він м'яко і гордо.

Таня дуже схвильована тим, що сталось, і тим, що мов твердий камінь, кинений у саму душу, мучить її від учора, а також схвильована своїм зворушенням тепер у цій хвилині. Вона ще нічого, нічого не знає, ще сумніви якісь мучать її.

Таня робить чай і приготовляє вечерю якось святочно. Для неї нині якесь свято — було і буде здається.

Енкаведисти зовсім вибралися, — доносить тітка Настя, Таня, як не раз це робить, відважується і нині взяти свого в'язня з комірки в кімнату. Перед тим вона добре затулює вікна і замикає двері і, крім цього, таки не світить. Вона відчиняє дверцята від печі, і звідти падає ясно-багряна смуга. Десь надворі зривається вітер і свище так, як-тоді, першої ночі. В хаті тепло і, як наразі, безпечно. Десь за піччю випробовує свій тенор до вечірнього концерту цвіркун. "Друг" дістав свій низький столик і шклянку чаю в руки, сидить напроти відчиненої печі і вдумливо дивиться в мерехтливі вуглики, ніби виловлює якісь картини, що там спалахували і гасли. Таня теж задумана, її ще далі мучить проблема, що вчора виринула.

— Таню, ви смутні, вам сталось щось? — півголосом кидає врешті повстанець.

— Я не знаю. Я пережила так багато від учора, в мене так багато думок і сумнівів. Я хотіла б знати вас усіх... отак до глибин.

— Послухайте, Таню. Я незадовго відходжу від вас. Я б не хотів відійти незнайомим. Моє ім'я не дасть вам нічого, я б хотів вам залишити більш як ім'я. Зрештою, моя історія подібна, як усіх нас. Нас таких — тисячі.

Таня підсвідоме на це чекала. Їй хочеться ж знати цього дивного чоловіка. Вона присуває свого столика, затулює носик глибоко у свій волічковий шаль, готова багато-багато слухати, їй треба знати багато відповідей у цьому оповіданні.

Котиться і котиться оповідання. Перед Танею відбивається світ далекий, чужий, непередчуваний навіть. Та він, цей хлопець з-під селянської стріхи, що вийшов у світ своїми малими босими ногами, рідний і милий їй. Таких знала вона Колись багато — такі самі були. І гурт їх зрозумілий їй. Так, тільки так могла вона хотіти, мріяти, любити і ненавидіти. Так, і вона так робила б. Ідеї їх і її були б.

Котиться, котиться оповідання. Воно в полон бере Таню, вона топиться, поринає в ньому з головою, п'є його жагучими устами і все, все розуміє. "Ось які вони, ось які..." — шепоче вона.

За стіною тітчина зозуля терпеливо хрипіла годину за годиною, надаремно взиваючи до сну цих двоє.

Опівночі кликала їх довго ще і ще. Потім зрезигновано лиш раз пригадала першу, а потім ще два рази другу, як зірвалось повстанцеве оповідання. Він устав, згорнув жар у грубці і ще вловив вп'ялений у нього вогнистий погляд Таниних очей. Пізніше ці очі пильно сховалися у вовняний шаль на колінах. Таня знову бачить це. Його малого з книжкою за коровами, його у подертих черевиках, що бігає в місті по лекціях — заробляє на життя, науку, його з пачкою листівок на крутих лабіринтових хорах старезного Юра, його і його друзів у темних бригідських келіях, його розп'ятого мученика на польських тортурах, його серед розентузіязмованої юрби студентів Академічного дому, його в мурах університету спрагненого, припалого до книги, до науки і швидко відігнаного звідси назавжди за те тільки, що він українець, борець за волю батьківщини, його знову на тортурах, знову у в'язниці, його на таємних зборах між баньками "Маслосоюзу", де він і такі ж, як він, робітники, отримували по 80 ґрошів денно — бійкі, ідейні.