Артем Гармаш - Головко Андрій

Все ніяк не виберусь.

На цьому і розпрощалися.

III

Після зустрічі з Артемом все в місті дратувало Саранчука. До воїнського начальника вирішив не з'являтися. Перспектива опинитися в запасному полку, куди, напевне, його пошлють, зовсім не вабила. Він уже побував у казармах запасного полку. Під приводом розшуків земляків мало не цілу годину вештався там, приглядаючись. І прикре враження все тут справляло на нього: старорежимною казармою так і віяло звідусіль. У величезному дворі казарми кілька сотень (а всього в полку було понад тисячу чоловік) муштрувалися з гвинтівками. Декотрі біля чучел вчилися багнетного бою, рявкали команди унтерів: "Вперед коли! Назад прикладом одбий! Глибший випад! Чи ти боїшся матню розірвати!" Тут же групами походжали офіцери, переважно молоді прапорщики та поручики, розмовляючи проміж себе. У самій казармі в одному з приміщень якийсь підрозділ розташувавсь на заняттях "словесністю". Саранчук трохи постояв, послухав і одійшов. "Е, мі, досить з мене цієї премудрості! Поїду додому, а там видно буде".

Просто з казарми він пішов дещо купити на гостинець додому. Всю Миколаївську вулицю пройшов, аж до собору, але путящого нічого не купив: дорожнеча така до всього.

Уже повертався назад, як раптом одна вітрина привернула його увагу. Крізь намерзле скло вітрини дивилось на нього таке знайоме ще з юнацьких літ сумовито-хмуре обличчя Тараса Шевченка. Внизу під портретом на підвіконні, застеленому картатою плахтою, розкладено книжки, листівки-літографії. Тут же стояли різні гончарні вироби, від величезних ваз до іграшкових коників та півників-свистунів. І чимось далеким і ніжним, як дитинство, війнуло Саранчукові од них. Глянув угору — над дверима слов'янською в'яззю напис:

УКРАЇНСЬКА КНИГАРНЯ СЛАІЗГОРОДСЬКОГО Т-ВА "ПРОСВІТА"

Зацікавлений Саранчук відчинив двері і переступив поріг. І перше враження у нього було таке, мовби перед початком відправи зайшов у порожню ще церкву. Такі сутінки і тиша. Задня стіна з дверима, задрапірованими портьєрою, виступала перед очима, як іконостас. Тільки замість образів на ній розвішано було портрети та картини, замість корогов — плахти, квітчасті рушники. Права стіна була заставлена полицями з книжками, а ліва — знизу догори гончарними виробами.

Покупців у книгарні було всього чоловік п'ять. Хто ривсь у викладених на прилавку книжках, хто біля вертушки проглядав листівки-літографії. Говорили притишено. І так само не на повний голос відповідали з-за прилавків продавщиці, молоденькі дівчата з удавано серйозними, навіть суворими, як у молодих черниць, обличчями. Але ще більше була подібна до черниці, до молодої ігумені, третя жінка в книгарні, мабуть, завідувачка, бо продавщиці звертались до неї шанобливо: ївго Семенівно.

Було їй років тридцять. Дуже вродлива. Хоч уже час поклав своє тавро: втома в очах і ледве помітні зморшки в куточках різко окресленого рота. Але струнка постать, затягнута в темно-синю оксамитову сукню, як різьблена, була в прямому протиріччі з виразом обличчя: кожним рухом своїм нагадувала про гріх. Недарма ж майже кожен з чо-ловіків-покупців, од підстаркуватого урядовця до безвусого гімназиста, коли пропливала вона по книгарні, крадькома похітливо пас очі на ній.

Все це Саранчук одразу охопив поглядом, поки, вражений всім баченим, якусь хвилинку стояв, розглядаючи навколо себе. Обережно ступаючи, щоб не гупати чобітьми, підійшов до прилавка з книжками.

Звичайно, найперше спитав "Кобзаря" (ще юнаком у Вітровій Балці читав дещо з творів Шевченка, у Павла Діден-ка брав). Але "Кобзаря" не було зараз у продажу.

— Жаль!

Став вибирати з того, що було. Взяв кілька брошурок по сільському господарству, а більше не знав що. Жодна назва чи автор нічого йому не говорили. "На розпутті" Грін-ченка29 затримав був у руці, щось ніби чув колись про цього письменника, але ніяк не міг згадати, що саме. То потримав книжку і поклав на місце.

— А чого ви, добродію? Книжка хороша,— несподівано з-за спини озвавсь приємний жіночий голос. Саранчук оглянувсь і, трохи зніяковівши, посміхнувсь до жінки у темно-синьому оксамиті.

— Хороша, кажете? Тоді — сюди її.— І поклав на купку одібраних книжок.

Завідувачка ступила ближче до прилавка і запропонувала йому допомогти вибрати книжки. Спитала, для якої "Про-світи"^.

— Та ні, це я для себе. Прошу, коли ваша ласка. Жінка стала одбирати книжки. Тим часом випитувала,

що він читав з української літератури.

— Окрім "Кобзаря", нічого більш.

— Ой-о! Значить, треба надолужати.

Чималеньку вже навідкладала купку і ще відбирала. Саранчук занепокоївся, чи вистачить у нього грошей. А спинити чомусь соромився. Нарешті наважився. Спитав жартівливо: чи не досить, бува, для першого разу, щоб у голові не замакітрилось? Продавщиця підрахувала — на п'ятдесят карбованців з чимсь.

Розплатившись, подякував завідувачці, попрощавсь і вже хотів іти. Раптом з вулиці відчинилися двері, і до книгарні зайшов сивий дідок з пакунком газет на плечах. Всі присутні кинулись до прилавка. Саранчука це зацікавило, і він затримався. А коли, підрахувавши газети, продавщиця стала продавати їх, Саранчук теж взяв примірник.

Це була місцева газета "Боротьба", орган повітового комітету партії українських есерів та повітового комітету "Селянських спілок". На першій сторінці згори великими літерами надрукований був наказ, в якому отаман куреня імені гетьмана Полуботка, якийсь Щупак, оголошував себе начальником місцевої залоги і вимагав від населення Слав-города — ішов цілий ряд пунктів: протягом доби здати всю вогнепальну і холодну зброю, не збиратись на вулиці більше п'яти чоловік і таке інше. Саранчук не став читати, бо ще раніш на вулиці проглянув цей наказ на афішній тумбі. Перейшов до відділу телеграм. Але і телеграми були застарілі. Ще в Києві знав уже ті новини Саранчук. Вернувсь до пере-довиці. У лівому кутку згори в один рядок на дві колонки стояв заголовок: "Україна — для українців!"30 В статті переказувалась історія конфлікту між Центральною радою та Радою Народних Комісарів. Причому переказувалось так, що виходило все навпаки. Далі автор робив екскурс в історичне минуле України, спиняючись на боротьбі "України з Московщиною"— Петро І31, Мазепа32. І нарешті, стрибнувши просто з XVIII сторіччя в сьогоднішній день, вітав козаків полуботківського куреня від імені цілої Славгородщини "як перших хоробрих і щирих синів України", бив їм чолом і закликав...

Але на цьому Саранчук і обірвав читання: завідувачка, що досі мовчки читала газету, раптом поклала її на прилавок і, звертаючись чи то до продавщиці, що єдина з усіх у книгарні не читала газети, чи то взагалі до присутніх і ні до кого зокрема, сказала неголосно:

— А наш Діденко молодець!

Саранчук глянув на завідувачку. Але урядовець раніше похопивсь.

— Ви гадаєте, що це його передова?— спитав, зрадівши нагоді заговорити з нею.

— Ну певно ж. Хто ж у нас, у Славгороді, ще отакий ерудит? Одразу видно — історик і поет!— сказала вона і пішла до каси.

Саранчук виждав часинку, поки покупець, одержавши здачу, відійшов од каси, тоді підійшов до завідувачки:

— Скажіть, будь ласка, ви Дідеика називали. Як його звуть? Не Павло Макарович часом?

Тонкі брови жінки тіпнулись легеньким здивуванням:

— Павло Макарович. А ви його знаєте?

— Ну аякже! Земляки. З одного села. Разом до школи ходили.

— Он як?— Вона охоче розповіла Саранчукові, де саме зараз Діденка можна знайти. По цій же вулиці пройти два квартали і — редакція газети. А він редактором у ній.— Тільки ще рано.— І вона пильно, трохи напружено дивилась просто у вічі йому.— Ви можете у нас побути тим часом. Коли хочете, дам щось почитати, а он ослін.

— Дякую. Але я краще виставку картин ваших подивлюся.

— І то діло.

Ходив по крамниці і розглядав картини на стінах. Було їх чимало тут. Справді, як виставка,— краєвиди, жанрові картини. Але перед одною найдовше простояв Саранчук. На задній стіні, якраз проти вхідних дверей, висіла. "З походу"— стояв підпис під нею. А вгорі табличка: "Ціна 10 000 крб.".

— Ого, ціна підходяща! Та хто ж її купить?! Щоправда, подивитися було на що. Та й праці вклав

художник немало! Стільки народу! І кожну постать треба ж було вирисувати. Вважай, ціле село підряд. І старих, і малих. Але чим уважніше він приглядався до картини, тим виразніше відчував у ній неприродність, штучність. Немовби якесь несправжнє було і це село, і люди. Ну хоч би оцей старий дід скраю, з сивими вусами по самі плечі, у білосніжній вишитій сорочці. Ніяк не уявиш, що клепав косу на бабці біля повітки, а тут крик: "їдуть!" Або ось оця молодиця з немовлям на руках — білолиця, незасмагла. Наче переодягнута панночка. Та й самі козаки... А втім,— обривав себе Грицько,— це ж художество! І, щоб повернути зачарування картиною, він щурив очі,— не так помітні тоді були вади в ній.

...Край села. Аж до вітряків висипав народ зустрічати козацький загін. Старі матері, сивоусі батьки, молодиці з немовлятами на руках, дівчата наряджені в свої святкові плахти та керсетки. І кожна очима жадібно шукає свого синр, чоловіка чи нареченого. А вони на баских конях, у червоних, зелених жупанах, піки в руках — під'їжджають горді, суворі й стримані. Але що там у серці в кожного!

Саранчук аж і сам відчув у собі радісне хвилювання, неначе сам їхав серед них, такий для когось рідний і жаданий. Ось-ось, ще кілька кроків — і серед радісних вигуків, розпачливих зойків, тужби, що зараз здіймуться на майдані, один жіночий крик ударить йому в саме серце: "Грицьку, голубе мій!"

Саранчук не чув навіть кроків, коли підійшла і спинилася за спиною в нього. І, може, хвилин кілька було так. Раптом, ніби од якогось внутрішнього поштовху, Грицько оглянувся і навіть розгубивсь у першу мить, несподівано зустрівшися лицем в лице з завідувачкою. А вона посміхнулась і мовила стиха:

— О, та ви знаєте, на що дивитися.

—=• Цікава картина,— ніби виправдувався Саранчукі І, як видно, історична.

— Козацька доба. Мабуть, шістнадцятий-сімнадцятий вік. Цікава картина. Дуже! Який напружений момент зобразив художник! Ви пригляньтеся тільки, як виписана кожна постать, скільки експресії у постатях вершників. І яка гама переживань на обличчях жінок.

— Просто як живі!— не втримавсь од захоплення Саранчук.