Артем Гармаш - Головко Андрій

Про Славгород розпитувати став. І найбільше цікавився патронним заводом нашим. Скільки даємо патронів зараз, який запас сировини та палива. Застеріг, щоб жоден патрон не попав у чужі руки. Ну, ясне діло, ми й пообіцяли: всі, що є на заводі, патрони, зразу ж по приїзді у Славгород, підкинемо їм. І це неодмінно треба буде зробити. Бо не тільки ми розуміємо, що таке Харків зараз для революції, а вони, чорти, теж розуміють: з усіх кінців — з Полтави, з Донбасу підтягають гайдамацькі частини.

— Настрій у Харкові дуже тривожний?

— Та як сказати. У нас там війська теж чималенько: 30-й полк, 232-й запасний саперний. Та Червоної гвардії три тисячі, а на Південній загони Сіверса28 в ешелонах стоять. Петро-градці, москвичі.

— Ну, а що ж все-таки Гриша! І поради не дав?

— На місці, каже, шукайте. Самі собі зброю добувайте. Та він ось вам і листа передав.

Але листа братового Мирослава не стала зразу читати, поклала в кишеню і звелася на ноги.

— "Шукайте!" Знайшов кому це радити. Та ми й те загубили, що мали. Чотириста багнетів! Збожеволіти можна. І, як на те, ні Гайового, ні Федора Івановича.

— Ні Кузнецова!— додав Артем.

— Чому? Ні, Кузнецов тут,— сказала Мирослава. Артемові навіть дихання перехопило.

— Як тут? Василь Іванович тут? А як же йому вдалося, що не з батальйоном?

Мирослава розповіла, що вчора увечері на патронному заводі були партійні збори, перевибори комітету, і вони з Куз-нецовим були там. Збори затяглись за північ. А в цей час і сталося. Уже по дорозі додому взнали про гайдамаків та про роззброєння саперів.

— Ви знаєте, Артеме, що мені спало на думку? Чи не ради патронного заводу вони і в Славгород ввалились?

Артем мовби не чув її і сказав раптом, якось одразу повеселівши:

— Ну, коли так... З Кузнецовим ми й гору з місця зрушимо. Як ви гадаєте, де він може бути зараз?

— Ночувати він пішов з Валдісом Густом до нього.

(Патронний завод був у 1916 році евакуйований у Славгород із Риги. Разом з заводом прибуло більше сотні кваліфікованих робітників — латишів і росіян. Серед них і Валдіс Густ).

— Піду до нього.

— Він скоро буде в комітеті. На десять годин призначено засідання. Ви теж, Артеме, приходьте. Доповісте про поїздку в Харків. Але до десяти у вас іще є час. Я піду зараз. А ви поспіть.

— Та ні, не до сну мені. Треба за діло братися.— І, спустивши з ліжка ноги, став узуватися.

— Яке у вас діло?— спитала дівчина.

— Та зброя ж нам з неба не впаде. А нашу з казарми вони ще не вивезли. На чім би не стало, треба вихопити.

— Як же це? Вони ж і казарму вже зайняли?

— Одна тільки кінна сотня там. А решта в ешелоні ще.

— А цього мало — сотня! Та й потім, звідки ви знаєте, що вони не вивезли зброю?

— Поганої ви думки про мене, виходить, Мирославо!— посміхнувшись, сказав Артем. І на її здивування додав:— Ну, звичайно ж! Адже ви як думаєте про мене зараз? Приїхав, ще на вокзалі довідався про таке лихо, і хоч би тобі що! Швидше до родичів, у теплу хату, та й завалився спати. Признайтесь, адже так?

— Ну, ну?— примружила дівчина очі.

— А я, Мирославо, з вокзалу не зразу до родичів. У мене вже хлопці в "секреті" стоять, очей з казарми не спускають. Тільки щось, негайно дадуть знати.— Він раптом замовк. (За перегородкою чути було чоловічий голос).— Хто там?

Але дівчина не відповіла. Вона, може, й не чула його запитання.

— Тітко Марусю!— гукнув Артем. На порозі з'явилась Бондаренчиха.

— Хто там?— спитав Артем півголосом.

— Із Вітрової Балки. Грицько Саранчук. Це не Орисин жених?

— Він самий!

Артем схопився з ліжка і, швидко взувши другий чобіт, вийшов за перегородку.

За чотири роки, відколи Грицько Саранчук бачив його востаннє, дуже змінився Артем. Роздався в плечах, лицем змужнів. А втім,— така принаймні перша думка майнула в голові Саранчука,— де б не було, серед тисяч — зразу б упізнав Артема.

— Ну, здрастуй, Грицьку!— схвильовано і трохи ніяковіючи перед присутніми за своє хвилювання привітався Артем, як тільки міг стримано.

— Здрастуй, Артеме!— в тон йому відповів Саранчук. І так, не розмикаючи міцно стиснутих рук, може, хвилину цілу стояли, розглядаючи один одного, усміхаючись і не знаходячи слів.

З мовчання скористалася Мирослава,— нагадала, стоячи біля порога:

— Артеме, отже, точно о десятій ви в комітеті.

— Гаразд,— сказав Артем і повернувся до Грицька:— Ну, скидай шинелю, розповідай. Часу у мене хвилин п'ятнадцять, мабуть, ще є.

А сам, відійшовши до умивальника, став умиватись. Саранчук скинув шинелю і якось' непевно знизав плечима.

— Та що ж тут розповідати! Почати — почну, а що, як не вкладусь у свій регламент?— Нотка обиди явно звучала в голосі.

— А хіба ж це ми востаннє? Ще буде час. Зараз,— хоч би про головне: звідки, куди мандруєш?

На це відповів Саранчук стисло, без зайвих подробиць. Та й мерщій став собі розпитувати: що він, Артем, тепер думає робити, чи не збирається додому?

— Із службою, можна сказати, покінчено. Добре було б разом...

— Е, ні, Грицьку, не виходить!— усміхнувся Артем. Він витерся рушником, повісив його на цвях і підійшов до Саранчука.— Не до того зараз. Та ти, виходить, уже знаєш? Ну скажи — не сволота?

Грицько не відповів, бо саме Бондаренчиха запрошувала снідати. На столі вже стояли дві склянки чаю, нз тарілці накраяний житній хліб і в блюдечку цукерки-монпасьє замість цукру.

— Ти, Артеме, про полуботківців? А чого ж вони сво-лочі?— уже за столом раптом порушив мовчанку Саранчук і, не чекаючи на відповідь, став розповідати про свої міркування, що виникли ще в дорозі з приводу останніх подій у Славгороді.— Власне кажучи, я і зараз не збагну, в чому тут драма. Ну і поїхали собі додому. Скатертю дорога!

Артем весь час, поки той говорив, похмуро дивився на нього і нарешті не витримав:

— Та ти що, Грицьку? Жартуєш?

— Анітрохи!

— Он як!— Артем сердито сьорбнув чаю, обпікся і поставив склянку на стіл.

— Артеме,— сказала Бондаренчиха,— а ти б, замість того щоб сердитись та обпікати собі рот, пояснив би спокійно, толком.

— Кому? Та що він — маленький? Ось Уже скоро рік, як революція. Петруся нашого спитати,— хитнув головою на перегородку,— і той знає, що до чого. А він... "Скатертю дорога!"— каже. Ви бачили!

— Ти, Артеме, не подумай,— трохи зніяковів Саранчук.— їй-бо, без всякої задньої думки сказав. Просто з язика зірвалось, як приказка.

— Ну да. Так я й повірив! Я знаю, звідки все це в тобі.

— Звідки?

— Від Павла Діденка. Ще з того часу, коли він із своїм дружком, куркульським синком Корнієм Чумаком, гімназистами, а потім і студентами, у нас там, у Вітровій Балці, молодь обробляли.

— При чому тут Діденко?— знизав плечима Саранчук..

— При тому: не можеш ти, трудяга, маломіцний середняк Грицько Саранчук, сам отак думати. Це думають за тебе Діденко і Чумак.

— Не турбуйся. У мене своя голова є на плечах. І вона в мене не тільки для того, щоб було на що шапку надіти. Діденко тут ні до чого. Ну, а коли вже зайшла мова про нього, прямо скажу: розумний хлопець. Що, може, неправда?

— Про таких, як Діденко, треба говорити так: розумний, але дурень.

— Ні, він не дурень,— заперечив Грицько.— Ти пригадай... іще до революції...

— Ну-ну, викладай.

— Адже тоді у нас на селі, та й не тільки у нас, навіть слова такого не було —"Україна". Хіба що в пісні! А то ж усе —■ "Малоросія". А він уже тоді українські книжки читав. Про Україну розповідав нам. Старовинні всякі історії. Казав, що колись стане-таки Малоросія знову Україною. І ти дивись: адже по його вийшло. Є Україна тепер. Держава! Із своїм урядом, із своїм військом.

— Ну-ну, доказуй уже: із своїми поміщиками та фабрикантами, із своєю білою гвардією —"вільним козацтвом". Хіба таку Україну ти хочеш? Хіба така Україна тобі потрібна?

— А я ще не роздивився, яка вона є насправді.

— Це для них, для буржуазії української, така Україна справді потрібна. Вони сплять і в сні її бачать. Ось чому вони хочуть китайським муром відгородитися від Радянської Росії, російський народ ненавидять всіма своїми печінками. Та й "свій" український народ теж — не менше. І бояться. Як вогню! В нашому саперному батальйоні було і українців немало. Чому ж гайдамаки і їх обеззброїли? А зрозуміло: хочуть вирвати зброю у революції з рук. Ось у чому штука. А ти — "не розумію, в чому тут драма".

— Та що ж. Тижня ще нема, як я на Україні. Придивляюсь поки що,— сказав Саранчук.

— А ти швидше. Революція не жде.

— Нічого. Я її довше ждав.

Артем глянув на ходики на стіні,— час уже було йти,— і сказав, підводячи до кінця розмову:

— Ну що ж, придивись. А тим часом по старій дружбі так тобі скажу: не питавши броду, не лізь у воду. І ще одну приказку запам'ятай. Добре запам'ятай.

— Яку?

— Двоє б'ються — третій не мішайся.

— Це я, звичайно, третій!— з робленою усмішкою обізвався Грицько.

— Не плутайся під ногами. Держи, як то мовиться, нейтралітет.

— А простіше кажучи,— не сунь носа не в своє діло. Так, чи що? Ну, гаразд,— трохи помовчавши, заговорив знову Саранчук.— А де ж тоді, Артеме, моє діло?

— Ти хто такий? Хлібороб! Отже — хліб і роби!

— Он що! Ори, мели, їж! А може, мені вже цього мало!

— Хліб — це не мало. Без хліба хіба можуть жити міста? Без хліба хіба може робітничий клас перемогти в революції?

— Ага, зрозумів!— сказав Саранчук, іронічно прищуривши око.— Ну що ж, вірно! Де вже нам, мужикам, з міськими робітниками рівнятися. Одним словом — гречкосії! Але ти не думай, Артеме. І ми теж дещо міркуємо. Ложку за вухо не понесемо. А таки до рота.

— О, щодо цього, я не сумніваюсь,— в тон йому відповів Артем.— Анітрохи!

Він допив прохололий чай і відставив склянку. І коли тітка Маруся спитала, чи не налити ще,— не захотів. За його прикладом, подякувавши хазяйці, відмовився і Саранчук.

— Ну, от і поговорили,— уже одягнутий в шинелю, надіваючи шапку, гірко посміхнувся Саранчук.— Боявся, що часу не вистачить. А воно якраз. Договорилися до точки.

— Чого там! Це ще тільки зап'ята.— І Артем теж надів свою солдатську шапку.

Разом вийшли на вулицю. Виявилось, що їм по дорозі. Але зараз це було байдуже обом: якось не хотілося ні повертатися до старої теми, ні починати розмову про щось інше. Ішли і мовчали. І Артем уже думав про своє: після того, як перевірить хлопців, що вартують біля казарми, чи піти зразу в комітет, чи, може, раніше до Валдіса? Може, Кузнецова ще застане в нього? Тим-то на несподіване запитання Саранчука про Вітрову Балку,— що там робиться,— відповів ]неуважио:

— А ось поїдеш — побачиш.— І, відчувши, що ця відповідь прозвучала холодно, додав:— 3 самого літа не був там.