Артем Гармаш - Головко Андрій
Усі фронти завдруге у думці пройшов. А от не здумаю.
Федір Іванович сказав, що на фронті йому якраз і не довелось бути.
— Ну, а більш і ніде наче,— вголос міркував солдат.— До війни ніде отак і не доводилось бувати. Сидів, як бабак, у своїй Балці.
■— А ви звідки?
— Славгородського повіту, Вітробалчанської волості.
— З якого села?
— Та село ж так і зветься — Вітрова Балка.
— Виходить, земляки,— сказав Бондаренко.
І цього було досить солдатові. Аж подався постаттю до нього, хапаючись, дістав з кишені сірники, але не встиг іще й чиркнути:
— Стривайте! Так я ж вас знаю. Федір Іванович! Бондаренко! — Далі чиркнув цілим пучком сірників і з радісним подивом дивився на чоловіка в ушанці.— Оце так зустріч!
— Еге ж,— згодився Федір Іванович, уважно приглядаючись до незнайомого земляка. Його обличчя когось йому дуже нагадувало, але пригадати ніяк не міг.— А хто ж ви такий?
— Е, мене ви не знаєте. Я ще хлопчаком тоді був. У дев'ятсот п'ятому році. Коли ви, бувало, наїздили до нас у село із Славгорода. Батька, може, й пам'ятаєте — Гордій Саранчук.
— Пам'ятаю, як же. Змінився дуже. За ці десять років.
— Мачуха заїдає,— сказав Грицько.
— Мачуха — це одна стаття. А друга — мужича жадоба. Атож, Столипін15 знав, що робив. Скільки батько землі купив через банк?
— Чотири десятини.
— Маєтком назвати не можна, але ярмо добре на шию. І головне — дивно: як людина звикає до цього ярма! — Він помовчав трохи і знову заговорив: — Десять років не бачились. І перше, про що він запитав мене при зустрічі: "Що це, Федоре, за непорядки у вас там, у городі? Чому банк платежів за землю не приймає?" Я навіть оторопів. "Та — революція ж! Чудак-чоловік! Навіщо ж тобі гроші кидати собаці під хвіст?" Навіть не відповів па таке "наївне" запитання.
— А я батька цілком розумію,— сказав Саранчук.— Старий, далебі, має рацію. Думає так: хтозна, чим ця революція кінчиться! А гроші тепер дешеві. Чого ж пропускати строки! — Він мовчки затягся кілька разів цигаркою і сказав раптом: — От ви, Федоре Івановичу, кажете — "ярмо на шию". Власність оця. Може, й вірно. Ну а що ж було робити? Сім десятин землі в нас було своєї, ще дідівської. Хіба можна хазяйнувати на семи десятинах? По теперішніх поняттях це навіть менше, аніж прожиткова норма. А сімейство у нас — слава богу! Тим-то завжди в оренду брали в економії. Десятин три-чотири. Це ще коли дядько Устим живий був. Тільки так і зводили кінці з кінцями.
— Пам'ятаю Устима. Хороший хлопець був! ^Та тільки загинув ні за що.
— Як то "ні за що"?
— Та так... Ну, спалили й ми тоді князів маєток, а пуття з цього ніякого не вийшло. А втім, налякали все ж таки князя здорово: зразу після революції став землю продавати. Десятин, мабуть, з півтисячі спустив. Звичайно, кращу землю багачі купили. Хуторяни — Чумаки. Та й наші, з Вітрової Балки,— Гмиря, Шумило, Пожитько... Нам уже дісталась земля гірша. Хазяїв десятків два з лишком нас — купили двісті десятин. В урочищі Рокитному, та ви знаєте — біля Великого шляху16. У кого наскільки сміливості вистачило. Ну й кишені, звичайно. Побили на одруби. Дехто вже й хати поставив там. Місце непогане — роздолля. Ну отож батько, як видно, тепер і непокоїться.
— А чого йому непокоїтися? За декретом конфіскується поміщицька земля. А земля дрібних власників лишається в користуванні її колишніх хазяїв,— сказав Бондаренко.
— В тім-то й річ! Тут гаразд і не добереш: і не поміщицька вже та земля, але і не наша ще, щоб сказати власність наша. Не знаю навіть, чи виплатив батько хоч половину. Боїться, видно, як би не пішла вона в круговий переділ.
— Ну що ж, дуже можливо. Столипін цими одрубами так заплутав селян, що розплутувати, звичайно, доведеться. Землевпорядкуванням треба буде нам по-справжньому зайнятися. Але чого ж тут непокоїтися? В іншому місці дадуть. Може, навіть і кращу. Сам же кажеш — неважна земля
— А не треба нам кращої! — сказав Саранчук.— Звичайно, неважна була земля. Поки в оренді ходила, хіба вона гній бачила! А в нас... Уже тієї зими, що батько перший платіж у банк зробив, увесь, як є, гній тільки на ці чотири десятини ми і вивезли. А потім уже так було рік у рік — не розбирали, де своя земля, а де ця, ще не викуплена. За п'ять-шість років і не впізнати вже було її. Іншого року пудів до вісімдесяти пшениці давала. Та й, крім того,— звикли вже до неї, обжили, так би мовити.
— А саме?
— Перш за все криницю виконали. Щоб коні не ганяти напувати аж у Чумаківку. Біля криниці верби, тополі посадили і навіть кілька вишень.
— Задумали, значить, ферму завести. На цілих чотирьох десятинах!
— На всяк випадок,— мовби не помітивши іронії, відповів Грицько.— Тоді в сім'ї я був іще одинаком. Від мачухи — дві дівчинки. Ну, та не старі ж, могли бути ще діти. І, може, хлопець. Не тепер, то колись довелось би ділитись хазяйством, виходити котромусь з батьківської садиби. От і було б де хату ставити. Не на голому місці.
— А сім'я велика в вас? — спитав Федір Іванович.
— Семеро. Та ні, можна сказати, восьмеро.
— Так я не доберу: сім чи вісім? Чи, може, сім з половиною?
— Семеро, це поки що, бо парубкувати ж довго не буду. Приїду додому, зразу оженюсь.
І замовк. Згадалась Орися Гармашівна, якою бачив її востаннє, в отой сірий осінній ранок, коли від'їздив з іншими мобілізованими на фронт.
Цілу хвилину тяглася пауза. І раптом Грицько кинувся.
— А ви, значить, Федоре Івановичу, в нашій Вітровій Балці були? — спитав схвильовано, сподіваючись, що Бондаренко скаже хоч що-небудь і про свою племінницю.
— Був, ще в травні. Коли вернувся з заслання. їздив у гості до сестри, до Гармашихи. А ти, значить, і є отой самий Грицько! Чув, чув.
— Де чули? — радісно насторожився парубок. Але Федір Іванович відповів ухильно:
— Ну де ж, у Вітровій Балці.— І спитав зразу ж: — А ти що це, у відпустку чи зовсім уже відвоювався?
— І сам іще гаразд не знаю. Не хочеться й розповідати: сміх і горе! — Грицько вилаявся сердито і зразу ж поправився: — Воно, власне, не таке вже й горе. Обидно просто. Як-не-як — три роки в окопах гибіли. Хвалитися, правда, нема чим,— самі знаємо вже, що — по-дурному.
Але ж гибіли. Хоч би це до уваги взяли. Де там! По шматку хліба на дорогу не дали.
Схвильований, він скрутив нову цигарку, закурив і став розповідати.
Оце всього кілька днів, як прибули вони до Києва, українізований батальйон, аж з-під Мінська. З яким почуттям їхали, навряд чи треба говорити! Одно слово — додому, на Вкраїну рідну. Ще за день до Києва стали готуватись: голитися, чоботи ваксити. Промовця від себе виділили, відповідати на привітання.
— їй-бо, і сміх і гріх, не прийняв же нас Київ!
— А ти ж із Києва їдеш?
— Це вже потім.— Він трохи помовчав і розповідав далі. Дві доби на Дарниці17 простояли в ешелоні. Куди вже не
посилали своїх депутатів. І в Генеральний секретаріат, і в Раду солдатських депутатів — ніякого толку! Лише третього дня домоглися-таки: визначили для батальйону казарму в місті. Вивантажились на тій же Дарниці і піхтурою на Київ. У місто як увійшли, хоч би собака гавкнув назустріч. Мовчки глухими вулицями прийшли на Лук'янівку18, в казарму. А тут як глянули — шибки побиті, сміття по коліно. Ну, тут уже не витримали, заволинили. І ті, що лишилися, шибки висадили. А вночі "вільні козаки" оточили казарму та й обеззброїли весь батальйон. Потім другого дня по папірцю в руки кожному — до свого повітового воїнського начальника, щоб по запасних полках та батальйонах по-розтикувати.
— Нема дурних! — закінчив він свою розповідь.— Коли ми не вгодні, то й подомуємо тепер. Нехай уже нам буде гірше!
— Воно-то так, та чи всидиш дома?
Федір Іванович став розповідати йому про останні події на Україні, про те, що війна з Центральною радою неминуча,— може, й зима не мине, як вся Україна буде суцільним фронтом.
— Та вже й зараз точиться війна, на Донбасі з Каледі-ним19. Отож розходитись по домівках не вихід. Та ще без зброї.
— Ото й біда, що без зброї,— згодився Саранчук. І в задумі мовчав якийсь час. Раптом кинувся: — Бач, про Донбас згадали. А що за Артема Гармаша чути?
— У Славгороді зараз. Саранчук дуже зрадів і здивувався.
— Яким чином? Він же в Луганську20 працював на заводі. Федір Іванович розповів, що знав, про Артема.
На початку війни працював він уже в Харкові, на паровозобудівному. В шістнадцятому році під час забастовки був заарештований. Кілька місяців просидів у Холодногір-ській тюрмі21. Потім з тюрми випустили, але на завод уже не прийняли, як політично неблагонадійного. А замість того — у маршову роту і погнали на фронт. Був поранений. Цього року, вже після революції.
— Це, мабуть, під час літнього наступу Керенського22?
— Ні, ще раніш. В перші дні Лютневої революції23. І не в бою навіть. У німецьких окопах, під час братання з німцями. Своя артилерія накрила.
— Це так своя!
— Як бачиш! Після госпіталю оце вже з півроку у Слав-городі в запасному саперному батальйоні. Не знаю, чи зараз у Славгороді,— закінчив Федір Іванович свою розповідь.— Тиждень тому до Харкова у відрядження поїхав. Ну, та, мабуть, вернувсь уже.
— Коли б то! От би зустрітися! — зітхнув Саранчук і довго мовчав потім, поринувши у спогади.
Проїхали Лубни.
В купе зайшов Гайовий. Він був у пальті, накинутому наопашки, а в руках тримав рудий кожушок Бондаренка, яким був укритий. Подав його мовчки Федору Івановичу.
— Хоч трохи полегшало? — спитав Бондаренко.
— Та мовби...
Але по блідому обличчю з запалими очима, по смазі на губах знати було, що полегшало не дуже. Сівши на лаву, він сперся ліктями на коліна і поклав голову на долоні. Не підводячи голови, промовив стиха:
— Ромодан зараз.
З горішньої лави сплигнув Савчук.
— Я вискочу, дайте лист.
— Тільки ж треба не будь-ким передати. Щоб же лист напевно потрапив.
Тоді Федір Іванович і надумався.
— Грицьку,— звернувся до Саранчука.— А ти б часом не заніс листа до моїх?
— З охотою.
■— Тільки гляди, не підведи, земляче!
— Іще що! — навіть похмурився Саранчук. І обережно, як то бувало на службі пакет, поклав собі лист за обшлаг рукава шинелі. Попрощався з Федором Івановичем і пішов до виходу.
У вагоні ще попросторішало. Звільнилась горішня лава — зайняли для Гайового. Савчук свою звільнив для Федора Івановича, а сам, узявши в сусіда по купе казанок, подався на перон води набрати.
Федір Іванович підійшов до вікна і дивився на засніжені колії по той бік станції, прислухаючись до глухого шуму на пероні.
Поїзд стояв довго — паровоз набирав воду.
