Пригода з Кобзарем - Мирний

Те ме­не утіши­ло… "Справді, ми по­ло­жи­мо книж­ку на столі, як па­пи не бу­де до­ма; а як він вер­неться та по­ба­чить книж­ку, то як зрадіє!" - ду­ма­ла я і швид­ко за­бу­ла про свій сум і до­са­ду.

За вечірнім чаєм па­па, вис­пав­шись після обіду, уже зда­вав­ся ве­селішим, а на дру­гий день за кло­по­та­ми по ха­зяй­ст­ву та по службі й зовсім не зга­ду­вав про книж­ку.

Так пішли дні за дня­ми. Па­па зовсім зас­по­коївся, та не зас­по­коїлась ма­ма. Во­на ще уве­чері то­го дня, як про­па­ла книж­ка, усіх дівчат і ла­кеїв роз­пи­ту­ва­ла та пе­ре­пи­ту­ва­ла, чи не брав хто тієї книж­ки з кабіне­ту, а потім крадько­ма на­зи­ра­ла за всіма, чи не ви­явиться во­на в ко­го.

Книжка не ви­яви­лась. Нам з Мар­тою шко­да бу­ло од­но­си­ти та­ку гар­ну книж­ку так ско­ро, і ми кож­ної ночі, як ме­не од­си­ла­ли спа­ти, упи­ва­ли­ся, ви­чи­ту­ючи жур­ливі пісні та сумні оповідан­ня. Най­більше всього нам упо­до­ба­ли­ся "То­по­ля", "Ка­те­ри­на" та "На­що мені чорні бро­ви". Скілько разів ми їх пе­ре­чи­ту­ва­ли і скілько сліз про­ли­ли над ни­ми! Мар­та на­пам'ять вит­вер­ди­ла "Пла­вай, пла­вай, ле­бе­доньку" і "Ко­хай­те­ся, чор­ноб­риві", а вже най­більше "На­що мені чорні бро­ви, на­що карі очі". Раз я чу­ла, як во­на, ти­хенько виспіву­ючи, підби­ра­ла го­лос до тих слів.

- Панночко! - од­но­го ве­чо­ра пох­ва­ли­ла­ся во­на.- Ох, ко­ли б нам че­рез ту книж­ку ли­хо не скла­ло­ся.

- А що? - пи­таю.

- Та я, дур­на, співа­ла на кухні "На­що мені чорні бро­ви". Ду­же ця пісня усім по­до­ба­ла­ся! Вид­но, хтось із дівчат про мою пісню ба­рині доніс, бо сьогодні ме­не ба­ри­ня до­пи­ту­ва­лась: яких-то я но­вих пісень виспівую і де їх нав­чи­ла­ся? На­си­лу виб­ре­ха­ла­ся, що як на се­ло ме­не по­си­ла­ли, то я там но­ву по­чу­ла та ото й співа­ла на кухні. "Ой, гля­ди,- ка­жуть,- чи, бу­ва, не з тієї книж­ки, що в ба­ри­на про­па­ла?" Та так на ме­не прик­ро-прик­ро по­ди­ви­ли­ся. Тре­ба нам ду­же сте­рег­ти­ся, бо те­пер за на­ми бу­дуть наг­ля­да­ти.

Вечора зо два ми пос­те­рег­ли­ся і не здійма­ли з гру­би лю­бо­го нам "Коб­за­ря".

Трохи пе­ре­го­дом після то­го лу­чи­ло­ся якесь свя­то. Па­па на весь день ку­дись поїхав з до­му, фрей­лен теж одп­ро­си­ла­ся в го­род провіда­ти свою знай­ому, а ми, діти, зос­та­лись з ма­мою до­ма. Після снідан­ку ма­ма зак­ло­по­та­ла­ся над чимсь, а нас з Мар­тою одісла­ла гу­ля­ти. Не дов­го ми ви­гу­лю­ва­ли, бо бу­ло хо­лод­но; змо­ви­лись вер­ну­тись у мою ха­ту та, за­чи­нив­шись там, зня­ли "Коб­за­ря" з гру­би і ну йо­го ви­чи­ту­ва­ти! Гриць ще не чув "Ка­те­ри­ни", і я по­ча­ла чи­та­ти. Си­ди­мо всі куп­кою; Мар­та та Гриць наг­ну­лись на­до мною, слу­ха­ють, а я ти­хенько їм чи­таю. Бай­ду­же нам про все на світі! - так я за­чи­та­ла­ся, а во­ни зас­лу­ха­ли­ся.

Коли це двері - рип! - і пе­ред на­ми, на­че ви­рос­ла, ма­ма!.. Ми з Гри­цем так і при­кипіли над книж­кою, а Мар­та, мов її що шпиг­ну­ло,- зра­зу підве­ла­ся і, як свічка та, пе­ред ма­мою ста­ла.

- Що це ви чи­таєте? - спи­та­ла ма­ма й гля­ну­ла на книж­ку.- Так ось де він, той "Коб­зар", що про­пав у па­пи! - з при­тис­ком у го­лосі про­мо­ви­ла.- То це ви йо­го ук­ра­ли?! - скрик­ну­ла на всю ха­ту, і якісь хижі огні засвіти­ли у її очах.

- Стидовище, стра­мо­ви­ще! Ук­рас­ти в па­пи та й не приз­на­ти­ся? - по­ча­ла во­на нам сер­ди­то ви­го­во­рю­ва­ти.

- Це я, ба­ри­ня, ук­ра­ла,- спус­ка­ючи го­ло­ву, ти­хо якось про­ше­потіла Мар­та.

- Ти?! - за­си­ча­ла ма­ма.

Біла ру­ка її блис­ну­ла вгорі… по­чув­ся відляск… і Мар­та з нес­тя­ми вхо­пи­ла­ся за що­ку своєю ру­кою.

- Вон… на ко­нюш­ню! - крик­ну­ла на Мар­ту ма­ма.

Та, пох­ню­пив­шись, ти­хо пішла з ха­ти, а за нею по­нес­ла­ся гнівна ма­ма. Ми чу­ли, як во­на звеліла пок­ли­ка­ти Триш­ку й на­ка­за­ла йо­му од­вес­ти Мар­ту на ко­нюш­ню та вси­па­ти п'ятде­сят га­ря­чих, щоб зна­ла, як книж­ки крас­ти. Потім во­на вер­ну­ла­ся до нас і, звелівши своїй по­кой­овій од­нес­ти книж­ку в кабінет, по­ча­ла нас про­би­ра­ти.

Я не пам'ятаю, що во­на нам ка­за­ла. Я чу­ла її гнівний го­лос, якісь сер­диті та об­рубі сло­ва, а звес­ти їх до­ку­пи, зро­зуміти, що во­на ка­за­ла, я не ма­ла си­ли. Мої дум­ки врозтіч роз­летіли­ся; пам'ять страх при­го­лом­шив; сер­це, як не вис­ко­чить, би­лось; у ву­хах гу­ло, в очах по­темніло… Я ди­ви­лась у вікно і крізь сльози ба­чи­ла, як Триш­ка вів Мар­ту в ко­нюш­ню; як во­на, пох­ню­пив­шись, ішла ти­хо впе­ред нього, а він її зза­ду підштов­ху­вав, і як во­ни не­за­ба­ром зник­ли в чорній про­га­лині две­рей від ко­нюшні… У тій про­га­лині зник і мій пог­ляд; чор­ний мо­рок її об­хо­пив ме­не кру­гом, і я са­ма по­су­ну­лась у йо­го, на­че в якійсь бе­зодні то­ну­ла…

Опам'яталася я, уже ле­жа­чи в кро­ваті. Біля ме­не сто­яла ма­ма, дер­жа­ла якусь склян­ку пе­ред моїм но­сом, да­ва­ла ню­ха­ти; а її по­коївка мені вис­ки роз­ти­ра­ла. Гриць сто­яв у ме­не над го­ло­вою і, схи­лив­шись на бильце кро­ваті, гірко пла­кав.

- Ну, годі, годі,- обізва­ла­ся до йо­го ма­ма.- Бач, во­на ди­виться… Пе­рес­тань пла­ка­ти, Гри­цю… А ти,- по­вер­ну­ла­ся до по­кой­ової,- піди й за­раз при­не­си чор­но­го кофію. Та ска­жи, щоб кріпко­го зго­ту­ва­ли. В од­ну мить мені!

Покоївка зник­ла, а ма­ма присіла до моєї пос­телі й по­ча­ла гла­ди­ти своєю білою ру­кою мою го­ло­ву й об­лич­чя.

- Бач, ду­роч­ко! - лас­ка­во мо­ви­ла во­на мені по-фран­цузько­му.- І се­бе до чо­го до­ве­ла, і дру­гим кло­по­ту на­ро­би­ла… А то все че­рез те, що звіри­ла­ся на оту злодійку­ва­ту ци­ганську ко­би­лу! Я її вон із дво­ру ви­же­ну, на се­ло в чор­ну ро­бо­ту зав­дам; а до те­бе прис­тав­лю Гла­шу. Гла­ша - слав­на дівчи­на і по-русько­му вміє доб­ре го­во­ри­ти, а то ти з тією му­жич­кою, що й сло­ва по-русько­му не вміє ви­мо­ви­ти, і са­ма об­му­жичи­лась.

- Мамочко, ма­моч­ко! - по­ча­ла бу­ло я та так і ва­ли­ла­ся слізьми.

- Ну, годі, годі. Пе­рес­тань, моя гор­лич­ко. Зас­по­кой­ся. Я папі не ска­жу, що ти зна­ла про крадіжку книж­ки та по­таїлась із нею.

Після кофію я зовсім прий­шла до пом­ки й по­ча­ла про­ха­ти ма­му, щоб зос­та­ви­ла Мар­ту при мені.

- Перше всього са­ма зас­по­кой­ся, а потім, по­ра­див­шись з па­пою, по­ба­чи­мо, що з Мар­тою ро­би­ти,- од­ка­за­ла во­на.

Цілий день про­ле­жа­ла я в пос­телі й після обіду доб­ре зас­ну­ла. Про­ки­ну­лась, як вже ніч ста­ла над­ворі і своїм чор­ним мо­ро­ком заг­ля­да­ла у вікна.

- Папа вер­нув­ся? - пер­ше всього по­пи­та­ла я в Глаші, що те­пер дог­ля­да­ла ме­не.

- Нет, ба­рин