Пригода з Кобзарем - Мирний

***

Це бу­ло ще за пан­щи­ни.

Мені скінчи­лось три­над­цять літ, а брат мій був на два ро­ки мо­лод­ший від ме­не. Нас у сім'ї тілько двой­ко й бу­ло. Ми жи­ли ще до­ма, на ху­торі, за п'ять верс­тов від го­ро­да, хоч па­па, а най­більше ма­ма дав­но вже кло­по­та­лись про те, щоб нас відда­ти до шко­ли. Ме­не го­ту­ва­ли до інсти­ту­ту, а бра­та до кор­пу­су, та тілько до­жи­да­ли, по­ки бра­тові вий­де де­сять літ, щоб ра­зом відда­ти; бо як­би відда­ва­ти кож­но­го з нас нарізно, то прихо­ди­ло­ся б дер­жа­ти при домі зад­ля дру­го­го і гу­вер­нант­ку, і вчи­те­ля. А па­па од­но на­ка­зу­вав мамі вес­ти діло так, щоб мен­ше бу­ло роз­хо­ду.

Братові ми­ну­ло де­сять літ вес­ною, і все на­ла­го­ди­ло­ся так, щоб во­се­ни відвез­ти нас у гу­бернію, а тут я візьми та й за­не­ду­жай. Прик­ли­ка­ли ліка­ря. Лікар по­да­вив­ся на ме­не та тілько го­ло­вою пок­ру­тив.

- Погано,- ка­же,- ко­ли б то вис­ко­чи­ла!

Усе літо я хворіла, і тілько як по­ча­ли­ся жни­ва - я ви­чу­ня­ла; та бу­ла та­ка кво­ла, що лікар не по­ра­яв з осені відда­ва­ти ме­не до інсти­ту­ту, а пе­ре­дер­жа­ти хоч зи­му до­ма. Че­рез це ми й зос­та­ли­ся ще на один рік на ху­торі.

Поміж повіто­вим панст­вом на­ша сім'я лічи­ла­ся за лю­дей се­реднього дос­тат­ку. У па­пи бу­ло трис­та де­ся­тин землі та душ із со­рок кріпаків, а в ма­ми нічо­го не бу­ло, хоч во­на бу­ла з ду­же знач­но­го і ба­га­то­го ро­ду. Хо­ди­ла чут­ка, що за нею обіця­но бу­ло да­ти маєток у ти­ся­чу де­ся­тин, та як во­на не за­хотіла вий­ти заміж за то­го, за ко­го ба­жа­ло­ся її батькові та ма­тері, а пішла за на­шо­го па­пу, та ще й не­аби­як, а утьоком, то за нею нічо­го й не да­но.

Папу все повіто­ве панст­во ду­же по­ва­жа­ло, лічи­ло йо­го за ро­зум­но­го чо­ловіка й ко­жен раз ви­би­ра­ло за повіто­во­го суд­дю. Як нас­та­не бу­ло по­ра ви­борів, то всі кло­по­чуться, ко­го ви­би­ра­ти за мар­ша­ла, чи за справ­ни­ка, або засіда­те­ля, бо ті, що зай­ма­ли ці по­са­ди, все чим-не­будь не до­го­ди­ли ви­бор­цям, і ото їх наміря­ли­ся ски­ну­ти, а дру­гих нас­та­но­ви­ти. Про од­но­го на­шо­го па­пу тілько ка­за­ли, що їм кра­що­го судді не тре­ба, що ця по­са­да зад­ля нього навіки приз­на­че­на. І скілько я не за­пам'ятаю, то він завж­ди був суд­дею, аж по­ки повіто­вих суддів не ска­со­ва­но.

Папа був низько­го зрос­ту, на­топ­ту­ва­ний, об­лич­чя мав круг­ле, чер­во­не, во­лос чор­ний, очі ви­разні, тем­но-карі: у них завж­ди жевріли якісь іскор­ки, не­мов він усміхав­ся ни­ми, жар­ту­вав. З се­бе він був ти­хий, спокійний, обхідчас­тий, хоч на річ ду­же гост­рий і прав­ди­вий, а тілько він завж­ди оз­доб­лю­вав її лас­ка­ви­ми сло­веч­ка­ми або пе­ре­си­пав смішни­ми при­ка­зоч­ка­ми, так що кож­ний, слу­ха­ючи йо­го ущип­ли­ву мо­ву, ніко­ли не об­ра­жав­ся.

Мама, нав­па­ки, бу­ла біля­ва, ви­со­ко­го зрос­ту, стат­на, з се­бе по­каз­на. Го­ло­ву завж­ди нес­ла якось ви­со­ко, не­мов ди­ви­лась на вся­ко­го зго­ри вниз. Як го­во­ри­ла, то завж­ди на­роз­тяг, і хоч річ її бу­ла лас­ка­ва, оже якась су­во­ра, неп­риємна - хо­ло­дом нес­ло від її лас­ка­вої речі.

Розмовляючи з ким-не­будь, во­на ніко­ли не за­бу­ва­ла до­да­ти, що во­на вчи­лась аж у сто­лиці, в патріотич­но­му інсти­туті, де їх час­тенько наг­ля­да­ла са­ма ца­ри­ця, та як їй доб­ре жи­ло­ся в покійно­го та­та, ду­же знач­но­го па­на, у кот­ро­го за обід щод­ня сіда­ло не мен­ше як трид­цять душ і бу­ла з своїх дво­ро­вих ціла ка­пе­ла, що сла­ви­лась на всю гу­бернію.

- Як во­ни гра­ли! Ох, як во­ни чу­до­во гра­ли! - зітха­ючи, ка­за­ла во­на.

- Аж у ме­не й досі в ву­хах гу­де! - насмішку­ва­то пе­ре­би­вав її па­па.

Мама приз­ро ки­не на нього своїми сіро-зе­ле­ни­ми очи­ма й за­мовк­не, а па­па пе­ре­ве­де роз­мо­ву на близькі всім су­часні речі, і зра­зу всі ве­се­ло за­го­мо­нять.

Ми, малі діти, поміча­ли, що ніхто на­шої ма­ми з повіто­вих панів та паніїв не лю­бив. Хоч і час­то во­ни забіга­ли до нас на хутір - у свя­то з праз­ни­ком поз­до­ро­ви­ти, а в бу­день по ділу яко­му, та, як па­пи не зас­та­нуть до­ма, по­бу­дуть хви­ли­ну-дру­гу та мерщій, на­че ог­ню вхо­пив­ши, втіка­ють на­зад; а як па­па до­ма, то та­ки й геть-то по­си­дять, чи­ма­ло по­ба­ла­ка­ють з ним.

За при­во­дом ма­ми­ним жит­тя в на­шо­му домі бу­ло розміре­не й завж­ди од­на­ко­ве: яке сьогодні, та­ке й завт­ра. Ус­та­ва­ли ми й ля­га­ли у приз­на­че­ний час; у приз­на­че­ний час сіда­ли ми чай пи­ти, сніда­ти, обіда­ти, йти на гу­лян­ку, учи­ти­ся або яке діло ро­би­ти. Ма­ма гост­ро наг­ля­да­ла за тим, щоб усе ро­би­ло­ся, як во­на ус­та­но­ви­ла, і щоб ніхто не посмів по­ру­ша­ти її на­казів.

Один тілько па­па не вва­жав на те й ро­бив усе, як йо­му хотіло­ся або як ви­па­да­ло. Ус­та­вав раніше всіх і, наш­вид­ку одівшись, не вми­ва­ючись, ви­хо­див наг­ля­да­ти по ха­зяй­ст­ву; час­то зак­ло­по­тав­шись там, спізню­вав­ся до чаю або снідан­ку; не в од­ну по­ру вер­тав­ся з служ­би до­до­му; після обіду за­раз ля­гав спо­чи­ва­ти, тоді як ми всі по­винні бу­ли йти гу­ля­ти; спав він дос­хо­чу й час­то про­си­пав вечірній чай; а як ус­та­вав, за­раз ра­див­ся з при­каж­чи­ком про ро­бо­ту на завт­рашній день; а потім за­пи­рав­ся у се­бе в кабінеті й пе­ре­див­ляв­ся су­дові діла, пи­сав що або чи­тав.

Мама ду­же сер­ди­лась на такі не­по­ряд­ки, не раз зма­га­ла­ся з па­пою, що він хо­че їх дер­жа­ти­ся і че­рез те ба­га­то ча­су мар­но втра­чається. Па­па більше од­мовчу­вав­ся на те. Раз тілько, як дош­ку­ли­ло йо­му оте ма­ми­не зма­ган­ня, су­во­ро од­ка­зав їй:

- Держатися та­ко­го по­ряд­ку, яко­го тобі хо­четься, мож­на тілько тоді, як са­мо­му нічо­го не ро­би­ти та па­ну­ва­ти, а я до цього не звик!

- Мужик! - сер­ди­то од­ка­за­ла йо­му ма­ма й гнівно та ве­ли­ча­во, не­на­че ца­ри­ця, мерщій нап­ря­ми­лась у свою ха­ту.

- Якби оцей му­жик та не ро­бив діла за вас, панів, то до­ве­ло­ся б вашій вельмож­ності з го­ло­ду пальчи­ки ку­са­ти! - гук­нув навз­догінці па­па та й собі пішов до кабіне­ту.

Після цього ма­ма вже ніко­ли не зачіпа­ла па­пи, і тілько він один, нев­ва­жа­ючи на за­ве­де­ний по­ря­док, ро­бив усе по-своєму: вся­ко­го ж іншо­го, хто б ос­лу­хався ма­ми­но­го на­ка­зу, не ми­на­ла нуд­ли­ва до­ко­ра, а ча­сом і су­во­ра ка­ра.

Найбільше від усіх дос­та­ва­лось моїй прис­луж­ниці Марті. Як що-не­будь не так, за­раз Мар­ту кли­чуть - і ну ви­чи­ту­ва­ти, а іноді й влас­ним пальцем ув око ткнуть, щоб кра­ще ди­ви­лась і ясніше ба­чи­ла! Не вва­жа­лось на те, чи Мар­та то­му ви­ною, чи я, завж­ди не­терп­ля­ча до всього то­го, чо­го тре­ба бу­ло дов­генько за­жи­да­ти.

- Панночко-голубочко! - бу­ло про­сить Мар­та, вичісу­ючи мою ко­су.- Постійте спокійно хоч хви­ли­ноч­ку. У вас