Пригода з Кобзарем - Мирний

- А мені не по­до­бається,- ка­жу я.- Да­вай дру­го­го чо­го цікавішо­го по­шу­каємо.- І по­ча­ла пе­рег­ля­да­ти книж­ку, що в ній бу­ло над­ру­ко­ва­но.

- Ось "Пе­ре­бен­дя"… Що то та­ке - "Пе­ре­бен­дя"? - пи­таю.

- То так старців у нас на­зи­ва­ють,- ка­же Мар­та.

- Я про старців не хо­чу чи­та­ти! По­див­лю­ся далі!.. Ось "Ка­те­ри­на"… Чуєш, Мар­то, "Ка­те­ри­на"? Хо­чеш - про Ка­те­ри­ну про­чи­таю? - пи­таю я, пе­ре­гор­та­ючи лис­точ­ки в книжці, щоб доз­на­ти­ся, чи дов­га та "Ка­те­ри­на".

Не встиг­ла Мар­та од­ка­за­ти, як я скрик­ну­ла:

- О-о-о, дов­га яка! Да­вай ко­рот­шо­го по­шу­каємо… Ось -"То­по­ля". Це не дов­га. Чи­та­ти "То­по­лю"?

- Та чи­тай­те вже! - не­терп­ля­че відка­зує Мар­та.- А то як ки­нуться вас шу­ка­ти, то так нічо­го й не про­чи­таєте.

Почала я чи­та­ти "То­по­лю". І ко­роткі стрічеч­ки, і дзвінкі вірші зра­зу по­до­ба­лись мені; а сум­не оповідан­ня про ко­хан­ня діво­че, про жур­бу та го­ренько, як ми­лий по­ки­нув її, заціка­ви­ли й ме­не, і Мар­ту. Во­на, по­ки­нув­ши ви­ши­ва­ти і підвівши го­ло­ву, ди­ви­ла­ся у вікно, сиділа, на­че за­кам'яніла, слу­ха­ла, бо­ячись, щоб і сло­веч­ка не про­пус­ти­ти. Далі оповідан­ня ще ста­ло цікавіше, так і тяг­ло нас за со­бою, як по­ча­ла я ви­чи­ту­ва­ти, як ма­ти, нев­ва­жа­ючи на жур­бу доч­чи­ну, си­лу­ва­ла її йти заміж за ба­га­ча ста­ро­го, як доч­ка з го­ря пішла до во­рож­ки по­во­ро­жи­ти про ми­ло­го… Пе­ку­чий жаль і гіркі сльози прой­ма­ли ме­не. Як же по­ча­ла я чи­та­ти пісню, що дівчи­на, ви­пив­ши зілля, заспіва­ла, то ме­не на­че хто зда­вив за гор­ло… го­лос мій трем­тить, бри­нять у ньому сльози, а Мар­та так і за­ли­ла­ся ни­ми! Як го­рох, по­си­па­ли­ся во­ни в неї з очей та так і впа­ли на ро­бо­ту у п'яльцях. Мерщій во­на підве­ла ру­ки, ухо­пи­ла­ся за вис­ки до­ло­ня­ми і зак­ри­ла­ся від ме­не ни­ми, щоб я не ба­чи­ла, як во­на пла­че… Лед­ве-лед­ве до­чи­та­ла я до кінця та й са­ма розп­ла­ка­ла­ся.

Коли це - як стріль стрельнув! - Мар­та ки­ну­лась і скрик­ну­ла:

- Ой ли­шенько! Наші вер­ну­ли­ся.

Зиркнула я у вікно, а Триш­ка як вітер пром­чав­ся трой­кою і вже при­вер­тає до рун­ду­ка. Відра­зу не знать де й діло­ся на­ше го­ре й наші сльози, замість них страх опа­ну­вав нас обох.

- Мартусю! Що ж ми те­пер бу­де­мо з книж­кою ро­би­ти? - за­шеп­та­ла я, трем­тя­чи уся.

- Цитьте! Ніко­му не хваліться, як бу­дуть пи­та­ти,- ви­ти­ра­ючи сльози, швид­ко про­ка­за­ла во­на, мерщій ухо­пи­ла книж­ку, як кішка, стриб­ну­ла на сту­ла й за­хо­ва­ла книж­ку на грубі. Потім спокійно сіла за ро­бо­ту, про­ка­зав­ши мені: - Ідіть стріва­ти своїх.

Витерши плат­ком очі, я мерщій одщіпну­ла двері й чим­дуж побігла стріва­ти па­пу й ма­му.

- Отак! - ка­же ма­ма.- Не зас­та­ли до­ма та й на­зад вер­ну­ли­ся.

- І кра­ще,- од­ка­зує па­па. - У гос­тях тільки б мар­но стра­ти­ли день, пе­ре­ли­ва­ючи з пус­то­го в по­рожнє, а до­ма си­дя­чи, я сьогодні "Коб­за­ря" до­чи­таю.

"Господи! Що ж мені в світоньку ро­би­ти? Як ото­го "Коб­за­ря" на місце по­ло­жи­ти, щоб па­па не дізнав­ся, що я йо­го бра­ла?"

- А ти чо­го та­ка розст­роєна?.. Пла­ка­ла? - гля­нув­ши на ме­не, пи­тає ма­ма.

Коли це біжить Гриць, ра­дий та ве­се­лий, і по­чав роз­ка­зу­ва­ти мамі, як ми в піжмур­ки гра­ли і як фрейлен Луїза так і не знай­шла ме­не.

Фрейлен Луїза по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти мамі, як ми почес­но ве­ли се­бе та як гар­но гра­ли­ся.

Мама ра­до слу­ха­ла те оповідан­ня гу­вер­нант­ки. Во­на завж­ди бу­ла ра­да, як їй вих­ва­ля­ли нас, а не гу­ди­ли.

- Вот ум­ные де­ти! Так всег­да ве­ди­те се­бя, чтобы дру­гие были ва­ми до­вольны! - гла­дя­чи нас по го­ло­вах, ка­за­ла во­на.

Мама роз­ка­зу­ва­ла нам, як во­ни їзди­ли, яка те­пер до­ро­га гар­на - хоч ко­ти­ся! - і яка во­на ра­да, що проїха­ла­ся в са­нях по снігу.

Коли це увіхо­дить до нас па­па за­тур­бо­ва­ний.

- Чи ніхто не брав у кабінеті книж­ки? - пи­тає.- Ле­жа­ла на столі, а те­пер не­має.

- Якої книж­ки? - спи­та­ла ма­ма.

- Та все ж тієї, "Коб­за­ря"! - сер­ди­то од­ка­зує па­па.

Ми з бра­том згля­ну­ли­ся й по­опус­ка­ли очі… Я чу­ла, як у ме­не сер­це би­ло­ся!

- Ми в кабінет не ходіл,- здвиг­нув­ши пле­чи­ма, од­ка­за­ла фрей­лен Луїза.- Ві, деткі, в кабінет не біл? - по­вер­ну­ла­ся до нас.

- Я хоч і був, а книж­ки ніякої не брав і не ба­чив,- од­ка­зав сміли­во брат по-фран­цузько­му.

- І я не бра­ла,- лед­ве чут­но ви­мо­ви­ла я.

- От дивіться: і злодія не бу­ло, і батька вкра­де­но! - жартівли­во ска­зав па­па і пішов від нас у діво­чу до­пи­ту­ва­тись, хто з дівчат при­би­рав у кабінеті, чи не пе­рек­ла­да­ли, бу­ва, кни­жок із сто­лу на яке дру­ге місце.

Я сиділа, як на вугіллях, і, не слу­ха­ючи, що го­во­ри­ла ма­ма, дос­лу­ха­ла­ся, як па­па тур­бу­вав­ся, роз­шу­ку­ючи книж­ки.

- І, пев­но, ти, Грунько, при­би­ра­ючи в кабінеті, зня­ла її з сто­лу й ткну­ла ку­ди між другі!

- Їй-бо­гу, ба­рин, я нічо­го не пе­рек­ла­да­ла,- бо­жи­лась Грунька.

- Не пе­рек­ла­да­ла! - пе­рек­ри­вив її па­па.- А де ж во­на поділа­ся? Іди собі геть! - сер­ди­то про­мо­вив він і по­чав пе­ре­би­ра­ти книж­ки, що ле­жа­ли у нього в кабінеті на ета­жерці. Чут­но бу­ло, як він вий­мав їх, сту­кав од­ну об дру­гу, пе­ре­гор­тав лис­точ­ки, роз­див­ляв­ся й зно­ву клав на місце. Потім увійшов до нас.

- Усі книж­ки пе­ре­ди­вивсь, а "Коб­за­ря" не­ма! - сум­но ви­мо­вив він.- Вид­но, якісь ру­каті ко­ти бу­ли! - до­дав, сіда­ючи біля нас.

- Не ве­ли­ка шко­да, як і про­па­ла,- усміха­ючись, ви­мо­ви­ла ма­ма по-фран­цузько­му.- Пей­зан ніко­ли нічо­го доб­ро­го не на­пи­ше.

- По-твоєму, пей­зан і не чо­ловік! - не­лас­ка­ве од­мо­вив па­па.

Тут са­ме увійшов ла­кей зак­ли­ка­ти до обіду. Ми всі вста­ли й пішли до сто­ло­вої. Па­па посліднім звівся і йшов по­за­ду нас, хму­рий та за­ду­ма­ний.

Увесь обід він був та­ким, ма­ло що їв і, як сич, на­дув­шись, сидів. Я раз по раз бо­яз­ко по­зи­ра­ла на нього; ме­не стра­шен­на до­са­да роз­би­ра­ла, що я йо­му за­подіяла та­ко­го жа­лю, та ще й не приз­на­ла­ся. А те­пер уже пізно бу­ло, тре­ба бу­ло од­мов­чу­ва­тись і далі таїтись. Це ме­не най­більше всього кло­по­та­ло, і я ду­же не­ве­се­ла сиділа за сто­лом.

- Що це ти? За книж­кою так за­жу­рив­ся? - під кінець обіду пи­та­ла ма­ма в па­пи.

Папа якось без­надійно мах­нув ру­кою, встав і, не до­жи­да­ючи кінця обіду, пішов до кабіне­ту.

На ве­ли­ку си­лу діжда­ла я, ко­ли по­ча­ли всі з-за обіду вста­ва­ти, і мерщій побігла до се­бе в ха­ту.

- А па­па ду­же жу­риться, що книж­ка про­па­ла! - за­мо­ви­ла я до Мар­ти.

- Журиться? - пе­ре­пи­та­ла во­на, за­зир­нув­ши в мої зас­му­чені очі.- Та й ви тро­хи не пла­че­те? Пан­ноч­ко моя лю­ба!