Пригода з Кобзарем - Мирний

- Чому? - пи­тав Мар­та.- Хіба не­ма кни­жок, на­пи­са­них прос­тою мо­вою?

- Не знаю,- ка­жу.- Ма­буть, не­ма, бо ма­ма ка­же, що прос­та мо­ва го­диться тілько зад­ля тем­них му­жиків, а не зад­ля кни­жок, що їх пи­шуть учені лю­ди.

- Звісно, як па­ни ті книж­ки скла­да­ють, то во­ни їх і пи­шуть по-своєму, по-пансько­му; а як­би ми, му­жи­ки, вміли пи­са­ти, то ми їх і скла­да­ли б по-своєму, по-му­жицько­му,- відповіла Мар­та.

- Мама ка­же, що му­жи­ча мо­ва по­га­на, не­до­теп­на ні до чо­го!

- От дивіться! - ди­вується Мар­та.- Чо­му не­до­теп­на ні до чо­го! Скілько лю­дей нею ба­ла­кає, і всім во­на й лю­ба… От і ви слу­хаєте ка­зок, що я роз­ка­зую, та ще як слу­хаєте?! І ба­рин час­то ба­ла­ка­ють по-на­шо­му… То ба­ри­ня не люб­лять на­шої мо­ви, так во­на їм і здається по­га­ною, не­до­теп­ною!

- Мама ка­же, що й на­ша панська мо­ва не та­ка делікат­на, як то фран­цузька.

- А мені своя най­делікатніша! - усміхнув­шись, ка­же Мар­та.

- Її я люб­лю, як ти роз­ка­зуєш,- ка­жу я Марії.- Ти до­теп­на до цього.

- А я та­ки ба­жа­ла б пос­лу­ха­ти книж­ки на нашій мові! - на­решті до­да­ла Мар­та.

Швидко після то­го до­ве­ло­ся мені те жа­дан­ня Мар­ти­не за­до­вольни­ти.

Раз якось па­па вер­нув­ся з служ­би до­до­му, тілько-тілько що ми посіда­ли обіда­ти.

- Це щось, вид­но, ду­же нез­ви­чай­не скоїлось, що ти як­раз поспів на обід! - усміха­ючись, ка­же йо­му ма­ма по-фран­цузько­му.

- Ось во­но, те нез­ви­чай­не, що ме­не прим­ча­ло до­до­му,- ка­же па­па і по­ка­зує мамі якусь не­ве­лич­ку по­си­лоч­ку, за­гор­не­ну в по­лот­но.

- Що ж то та­ке? - заціка­ви­лась ма­ма. Та па­па, не вда­ря­ючи на ту цікавість, мерщій пішов із своєю по­си­лоч­кою до кабіне­ту. Не­за­ба­ром він вер­нув­ся й мовч­ки сів за стіл.

- Що ж там та­ке привіз ти? Чо­го мов­чиш? Хва­ли­ся вже! - на­посідає ма­ма.

- Дай спер­шу наїстись доб­ре, та тоді вже й пох­ва­лю­ся,- ве­се­ло гра­ючи очи­ма, ка­же па­па.

Ми всі теж заціка­ви­ли­ся: ди­ви­мось на па­пу й жде­мо, ко­ли-то він поч­не хва­ли­тись; а па­па, не вда­ря­ючи на те, мовч­ки їсть.

Отак мовч­ки тро­хи не увесь обід прой­шов. Пе­ред тим уже, як ус­та­ва­ти, па­па, по­вер­та­ючись до ма­ми, ска­зав:

- То мені один зем­ляк наш, що слу­жить у сто­лиці, зас­лав по­да­рун­ка. Та яко­го ще по­да­рун­ка, як­би ти тілько зна­ла!.. "Коб­за­ря"! - на­решті, ви­па­лив він.

Мама приз­ро гля­ну­ла на па­пу і, за­ко­пи­лив­ши гу­бу, про­мо­ви­ла по-фран­цузько­му:

- У нас отих обірванців, що з коб­за­ми по яр­мар­ках швен­дя­ють, хоч греб­лю га­ти! Ко­ли вже во­ни тобі такі любі, то міг би їх і тут наз­би­ра­ти, а він ще з сто­лиці ви­пи­су­вав!

- Ти не глу­зуй, а спер­шу са­ма по­ди­вись, що то за коб­зар,- од­ка­зав па­па.- Це книж­ка та­ка, що один кріпак із на­шо­го краю на­пи­сав. При­ятель пи­ше, що книж­ку ту він на ве­ли­ку си­лу роз­до­був, хоч во­на вже дав­но у світ вий­шла: як тілько вий­шла, то наші зем­ля­ки зра­зу її розх­ва­та­ли, і те­пер тії книж­ки ні за які гроші не до­бу­деш.

- Воображаю, ка­кая это долж­на быть пре­лест­ная книж­ка, на­пи­сан­ная не­об­ра­зо­ван­ним крестьяни­ном, да еще, мо­жет быть, и по-ма­ло­рос­сий­ски! - од­ка­за­ла ма­ма по-русько­му.

- Авжеж, по-на­шо­му! - скрик­нув па­па.- Тобі не лю­ба на­ша прос­та мо­ва, ка­жеш: і гру­ба во­на, і не­до­теп­на ні до чо­го путнього, а тілько зад­ля то­го, щоб вар­ня­ка­ти нею. А ти про­чи­тай, то са­ма по­ба­чиш, як чо­ловік з та­ла­ном мо­же ору­ду­ва­ти тією прос­тою мо­вою. Які він чу­дові вірші по­на­пи­су­вав! По­ет, нас­тоящий по­ет! - радісно до­дав па­па і, швид­ко схо­пив­шись, чим­дуж по­чим­чи­ку­вав до кабіне­ту.

Обід скінчив­ся, то й ми всі повс­та­ва­ли з-за сто­лу й пе­рей­шли в гос­тин­ну, ку­ди не­за­ба­ром при­був па­па з книж­кою в ру­ках. Він сів у своєму кріслі і, роз­гор­нув­ши книж­ку, по­чав чи­та­ти "Ду­ми мої, ду­ми мої". Ма­ма, як тілько за­чу­ла прос­ту мо­ву, за­раз пе­ре­пи­ни­ла па­пу і ска­за­ла гу­вер­нантці од­вес­ти нас гу­ля­ти. - Їм не прис­та­ло слу­ха­ти та­ку мо­ву,- до­да­ла во­на по-фран­цузько­му.

Як нам не хотілось іти, як ба­жа­ло­ся по­чу­ти, що па­па бу­де чи­та­ти! Та не пос­лу­ха­тись ма­ми­но­го на­ка­зу не мож­на, і ми з бра­том не­хо­тя вий­шли з ха­ти.

Того ж та­ки ве­чо­ра я пох­ва­ли­ла­ся Марті, що па­па аж із са­мої сто­лиці, по­лу­чив книж­ку, на­пи­са­ну прос­тою мо­вою.

- Що ж у тій книжці пи­шеться? - пи­тає Мар­та.

- Не знаю,- од­ка­зую їй.- Тілько що па­па по­чав чи­та­ти про якісь ду­ми, а ма­ма звеліла нас вис­ла­ти.

- Кепсько… Пос­лу­ха­ти б! - ще­бе­че Мар­та.

- Підожди. Книж­ка у па­пи в кабінеті. Я знаю, яка во­на. Ко­ли-не­будь, як па­пи не бу­де до­ма, я її неп­римітне візьму та крадько­ма й про­чи­таю тобі.

Недовго нам до­ве­ло­ся то­го до­жи­да­ти. У неділю па­па з ма­мою зібра­лись провіда­ти сім'ю яко­гось знай­омо­го па­на. Після снідан­ку во­ни зра­зу поїха­ли, на­ка­зав­ши гу­вер­нантці нас дог­ля­да­ти.

- А як ми за­ба­ри­мо­ся, то й обідай­те без нас,- до­да­ла ма­ма.

- Слухай, Гри­цю,- за­ше­потіла я бра­тові.- Ти ви­га­дай що-не­будь та­ке, щоб гу­вер­нант­ку зіпхну­ти з очей, а я тим ча­сом книж­ку у па­пи спро­во­рю та хоч тро­хи по­чи­таю з неї Марті, по­ки наші вер­нуться до­до­му.

- Так і я ж хо­чу слу­ха­ти,- ка­же брат.

- Я тобі роз­ка­жу потім… А мо­же, як-не­будь книж­ку вик­ра­де­мо на ніч: тоді й тобі по­чи­таю.

- Добре,- од­ка­зав брат і за­раз по­вер­нув­ся до гу­вер­нант­ки.

- Фрейлен Луїзо! Да­вай­мо в що-не­будь гра­ти­ся! Ви лю­ба! Ви ми­ла, фрей­лен Луїзо! - по­чав ла­щи­тись до неї брат, обніма­ючи її.- Ви зос­та­не­тесь тут, у сто­ловій, а ми з Лідою по дру­гих ха­тах бу­де­мо хо­ва­тись і як крик­нем: "Уже!", то ви й бу­де­те нас шу­ка­ти,- за­мо­вив він до неї по-фран­цузько­му.

- Вуй, вуй, вуй! - швид­ко од­ка­за­ла во­на.

Ми мерщій по­ли­ну­ли від неї. Брат побіг у другі ха­ти, а я до кабіне­ту. Див­люсь - на столі в па­пи, як­раз на кінці з пра­во­го бо­ку, ле­жить та са­ма книж­ка, якої мені тре­ба. Як за­ба­чи­ла я ве­ли­ки­ми літе­ра­ми над­ру­ко­ва­не сло­во "Коб­зар", то мерщій ухо­пи­ла книж­ку, ткну­ла її під пе­ле­ри­ну й чим­дуж по­да­ла­ся з кабіне­ту до своєї ха­ти. Там сиділа Мар­та і щось ви­ши­ва­ла у п'яльцях. Во­на, не див­ля­чись на неділю, лю­би­ла і в свя­то ви­ши­ва­ти.

- Ось во­на, та книж­ка, що я хва­ли­ла­ся тобі! Да­вай бу­де­мо чи­та­ти,- ка­жу Марті, і ми прий­ня­ли­ся за книж­ку. Мар­та, схи­лив­шись над п'яльця­ми, ви­ши­ва­ла, а я, при­мос­тив­шись біля неї на стулі, по­ча­ла чи­та­ти "Ду­ми мої". - Марта слу­ха­ла і якось ти­хо зітха­ла, а я, до­чи­тав­ши до по­ло­ви­ни, при­пи­ни­лась.

- Це скуч­не,- ка­жу.- Я не роз­бе­ру, що во­но той, хто книж­ку пи­сав, хо­че ска­за­ти.

- А я все роз­би­раю,- од­ка­зує Мар­та.- То він жу­риться, що не