Перекоп - Гончар Олесь
Спротивіло, остогидло, все! Живеш, як травина: сьогодні є, а завтра, може, десь на отакій галявині... шаблями такі, як Данько ваш, посічуть.
— Сама винувата, Ганно.
— Такі, як ми, завжди винуваті. Зате ж погуляла, ох, погуляла, Вусте! Пів-України на тачанці облітала. Знаєш, як ми з буржуями городськими розправлялися? Виберемо найпузатіших, барабани їм в руки, прапор за пояс і шагом арш, по вулиці з піснею "Долго мы в тюрьмах си Дели, долго нас голод томил..." Ідуть — животи, як барила, губи трясуться, а вони в сопілки дмуть та про голод співають, розтаку їх мать!
— Ганно! — вжахнулась Вутанька, затуляючи вуха.— Як тобі не соромно!
— Нічого мені тепер не соромно,— з серцем мовила Ганна,— і не страшно нічого. Чекісти ваші? Думаєш, із них ми штопорами кишок не вимотували? Було, все було... Погуляла, а на похмілля тепер хоч і кулю в лоб! — У голосі її почувся відчай і твердість.— Скажи, Вутанько, ти боїшся смерті?
— Було б за що життя віддавати, Ганно. А так, на вітер...
— На вітер? А може, на бурю? Думаєш, забуде мене Україна? Дарма, думаєш, пісень уже про Ганнусю співають?
— Чи сп'яну бравуєш, чи... не розберу тебе, Ганно. Вони, твої оті розбишаки, хоч знають, проти кого й за що, а ти? За що ти воюєш, Ганно?
Ганна в задумі дивилась собі під ноги, копирсала нагаєм мурашник.
— Правду тобі сказати, Вусте, й сама не знаю, за що. Спершу за "анархію — мать порядку" була, поки з батьком не посварилася...
— А тепер?
— Тепер знову за неньку.
— Знов одурять тебе, Ганно. Ганна зітхнула.
— Темні ми, через те й дурять. Одне тільки знаю, що коли вже зброя в руках, то не можна не воювати. І воюватиму, метатимусь їм до кінця...
— Кому — їм? Мені та братові моєму Данькові? Чи Андріяці та Цимбалові, з якими разом по заробітках спотикалась?
— Не вам, Вусте, а тим, хто з Москви на Україну по наш хліб внадився. Віднадити хочу! Ото потопила, як котів, у Криничках, передай — і далі топитиму! Топитиму, й тольки!
— Схаменися, Ганно!
— А доки вони нами руки потиратимуть? Ми їх не чіпаємо, ми до них не ліземо, а вони? Що вони з нас кров точать? Чим ми перед ними винуваті? Що хочемо, щоб ненька вільною була?
— Не впізнаю тебе, Ганно! — схвильовано схопилася з місця Вутанька.— За кого свою голову підставляєш під кулі? Сама подивись, хто довкола тебе в'ється. Куркуленки та пройдисвіти якісь обплутали тебе, підняли вгору і крутять тобою, мов куклою: Ганнуся та Ганнуся! Одні пісень дро тебе складають по хуторах, інші тим часом всі свої грабежі та злочини твоїм іменем прикривають. І оце на них свою молодість тратиш? Ради них береш на себе клятьбу народну? *
Слухаючи Вутаньку, Ганна ішла поруч неї в глибокій задумі.
Вийшли на стежку. Вже вечірньою сутінню виповнювався ліс. Біля лісникової хати чулися гулі: співи, свист...
— Чуєш, як Кирюша мій висвистує? — проказала Ганна з сумом і гордістю,— Ніколи вже, мабуть, після нас не почує Україна такого свисту!
А після того, як Вутанька рушила, кинула їй навздогін:
— Данькові розкажи про мене, щоб і совість тебе не мучила. Передай, що бачила мене й мою розвідку. Тільки скажи, що однаково їм мене не піймати. Хіба, як набридне, сама здамся.
— Думаєш, прогадала б? — пристояла Вутанька на стежці.— Он, кажуть, помилування уже оголосили для тих, хто добровільно вийде з лісів.
— Ох, не для мене то, Вусте. Багато на душу взяла.
— Не все ще пропало, Ганно. Ще не пізно світ собі розв'язати. Пригадай, скільки ми колись думали разом по заробітках про нові щасливі часи. Оце ж вони настають! Земля бідним, влада наша, жінка стане вільною...
— Ой, не ятри ти мою душу, Вусте, бо, їй-богу... Іди! Іди з очей! — і вона з розмаху стьобнула по кущеві нагайкою.
— А то, може, передумаєш? — щиро, по-дружньому сказала Вутанька, відходячи.— Кинула б ти їх, пішли б і пішли б оце з тобою аж під материне вікно.
— А пішла б,— крутнула головою Ганна,— ой, як би ще пішла, Вутанько! Ну та годі, йди. Матір побачиш — кланяйся. Хай не згадує лихом дочку свою непутящу.
І вона, затуливши долонею обличчя, круто повернулась до Вутаньки спиною.
Сама верталася Вутанька — лісом та лісом — до Криничок. Оглядаючись на ходу, деякий час іще бачила Ганну, що, сумовито згорбившись, стояла в сутіні на стежці — в задумі, чи у ваганні, чи, може, в сльозах.
Коли прибігла додому, вже зовсім звечоріло. Мати стояла біля перелазу.
— А я тут перетліла, Вусте... Данько ж забігав! Забіг на хвилину і знову подавсь.— Мати, озирнувшись, нагнулася до Вутаньки, зашепотіла: — Банда, каже,
Ганнина знову десь поблизу об'явилася...— І. випроставшись, сказала — не сказала — викрикнула криком душі:— Господи, і коли цьому буде вже край.
хххш
Ганнина банда не знала тепер спочинку. День крізь день металась знайомими полтавськими шляхами, забивалась в ліси та переліски, шукаючи безпечніших місць, і всюди натикалась на несподівані засади. Танули сили, падали коні, дедалі вужчим ставав для Ганниних тачанок синій полтавський виднокруг.
В одному з боїв Ганну поранило — черкнуло кулею в голову. Рана була неглибокою і життю не загрожувала, проте під натиском бандитської верхівки Ганна змушена була передати отаманування недавно прибулому в загін петлюрівському офіцеру, а сама їздила тепер в тачанці разом із своїми дядьками Оникієм та Левонтієм.
Бездіяльне становище обозної дівки ображало й дратувало її. Доки отаманувала, доки була в силі, знаходила собі забуття в різних командирських клопотах, не мала стільки часу для роздумів, як зараз. Хто вона, куди мчать її оці змилені коні з куцими підрізаними хвостами? Таке враження, що весь час женуться за нею бійці Шляхового, і ось-ось наздоженуть. Не минає й дня, щоб десь не перестріли, не обстріляли, і де б не була вона — близько чи далеко від Криничок — не може позбутися думки, що це строчать по ній кулеметами із засідок свої ж незаможники, всюди переслідує її розпалена Вустина кара. Крізь сцеку і куряву, через яри та байраки трясеться в тачанці, мов арештантка, з забинтованою головою, що гуде їй і гуде, неначе з похмілля. Дедалі частіше закрадаються в душу підозри, чи не стало оце її поранення для верховодів банди тільки зручною зачіпкою, щоб відсторонити її від отаманства, засадити свою Ганнусю в обоз. Самі звеличували, підносили до небес, самі ж і в тінь відіпхнули при першій нагоді. Невже й справді була вона тільки лялькою в чиїхось руках, як ото говорила їй Вустя?
Після тієї зустрічі з Вутанькою в лісі помітила, що косяться на неї в загоні. Один із бандюків, коли повернулась, провівши Вутаньку, набрався такого нахабства, що при всіх ЇҐ запитав: "Про що це ви там секретничали, паніматко, без нас? Чи не про ті амністії, що їх Дзержинський всім каяльникам роздає?" А коли наступного дня кров'ю залило їй очі, коли задрижала на ній отаманська корона, якось сам собою виплив на найвидніше місце оцей Скиба, оцей вусатий петлюрівський осавула в штиблетах. Досі його й не чути було, і стріляв мовчки, і рубав мовчки, а тут раптом заговорив, заплакав над Ганною крокодилячими слізьми: "Хто там проти Ганнусі? Ану, заткнись! Не дамо кривдити нашу українську Жанну д'Арк! Берегтимем її! Доки рана не заживе, хай сидить в тачанці й ні про що не думає — наша Ганнуся ще знадобиться нам для тріумфального вступу в Полтаву!"
Гірко й принизливо було Ганні відчути себе відстороненою, нікому вже не страшною, з такими глумливими лестощами скинутою з висоти влади на саме дно обоянки. Чи давно ще падали перед нею ниць, пісень про неї співали, а тепер ось на дні тачанки у юхті та в смердючих смушках втопили свою Ганнусю! І осавула в штиблетах одразу змінився, на зупинках уже обминає її, наче остерігається, щоб зненарока не дістала його з тачанки криничанська Жанна д'Арк міцним своїм арапником по вухах.
Дядьки — Левонтій та Оникій, вважаючи, що винуватцем усьому він, отой гнидюк у штиблетах, беруться іноді розважати Ганну:
— Підожди, ми до нього ще доберемось, доскака-ється він. У багатьох наших хлопців він уже на підозрі. Не інакше, як польський сищик, з тих, що на потайну службу до Пілсудського повстроювались. Золото все в наших видурює, а для чого б то? Чи не для того, щоб, коли зовсім припече, за границю чкурнути, млина там десь одкрити або шинок? Ні, голубе,— погрозливо хрипіли густо зарослі, посоловілі від люті Сердюки.— Пропадать, так разом усім пропадать!
Повно юхти та смушків у тачанці в дядьків, повно буржуйських куниць та лисиць, а Ганна серед них — в занехаянім одязі, закіптюжена й байдужа до всього, трясеться кудись, як у безвість, з великими, налитими скорботою очима. Все ніби є і нема нічого. Буржуйські хутра під ногами та купа сірої дорожньої пилюки в пелені — оце і всі твої набутки!
Одного разу ледве не пропала заодно з дядьківськими хутрами й Ганна: провалилася їхня тачанка на мосту, разом з кіньми пішла шкереберть із мосту та в воду. Ганна ледве встигла вихопитись в останню мить. Що там коїлось! Дишло поламане, збруя порвана, кінь один тоне, а інший на живіт йому копитами стає, щоб тільки самому врятуватись. Шуби та юхта дядьківські плавають по воді, намокаючи, йдуть на дно. Дядьки рятують, що можна, лементують у відчаї, а їй, Ганні, нічого не жалко, тільки кобилку свою улюблену при-стяжну гукає з берега: "Воля, Воля..." Так, не вибравшись із збруї, і захлинулась на Пслі її Воля.
А бої частішають, Шляховий із своїми яреськами дихнути не дає, і все безтямніше — як по замкнутому колу — гасає банда по синьому полтавському обрію.
Після тієї розмови з Вутанькою Ганна все частіше, мовби ненароком, ловить себе на тому, що дивиться на свою ватагу вже ніби на чужу, ніби Вутаньчиними очима. Раніш мовби й не помічала, скільки серед тих, хто її оточує, всякого наброду — то невдоволених розверсткою хутірських синків, то колишніх стражників та тюремних наглядачів, то навіть таких, що вже встигли побувати на службі в Радвлади, але, чимось проштрафившись, змушені були рятуватись від ревтрибуналів у лісі. Пробийголови та пропий душі, звиклі до крові, до бездомного розбійницького життя!
По-справжньому відкрились Ганні очі на них під час наскоку на комуну. Наче прозріла раптово, наче вперше побачила їх такими, як є, побачила Вутаньчину правду про всіх про оцих, із ким свою баламутну долю зв'язала.
На високому горбі, на тому самому місці, де стояли в давнину хороми панів Базилевських, біліють обсаджені тополями будівлі комуни "Червоні квіти".
