Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

Читаємо онлайн т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
добродій, як я гадав, високий - Гонта, а короткий - Залізняк.

- Ну, а Петренків і досі нема? - ні до кого не звертаючись, пробурмотав Гаркун.- І за ними бігти? Та й ви тоже, господа...- повернувся він сухо до Гонти й Залізняка.- Сказано в 12, а приходите в час... Це...

Залізняк трошки витягнувся й винувато нахилив свою круглу голову, а Гонта, навпаки, підняв і весело одповів:

- Та хіба ж це перший раз, Василій Олександрович? Раз-у-раз же так!

- Багато ви понімаєте! - одрубав Василій Олександрович і одвернувся. Гонта висунув йому язика і крутнувсь на одній нозі до Залізняка.

- На сцену! - скомандував Гаркун.

Гонта й Залізняк перелізли через «оркестр», підняли брезент і сховались у повітці. Через якийсь час щось дуже заторохкотіло всередині, заскрипіло й брезент почав хилитатись, мов од вітру великого. «Завіса» піднялась. Перед моїми очима з’явився малюнок... сказать би, лісу, дак то не ліс був, тину... так і не тину. Було щось мені невідоме.

- А що? - зараз же звернувся до мене Гаркун,- гарненькі куліски? Маленькі, правда... Але ж не можна було зробить більші... Цілу неділю красив сам... Це - ліс. Бачите он там з лівого боку ніби даже десь е... е... лужайка такая. А там - он... Перспектива удачно вийшла!.. Куліси, знаєте, це - із е... е... факторів... е.... е.... артистичної жизні. Абсолютно!

Він ще посмакував трохи й закликав мене на сцену. Тут я ближче придивився до «лісу» і справді мусив згодитись, що то був ліс. Були і дерева, і кущі, і навіть листя. І зроблено було таки не погано. На рямах, заввишки в чоловіка, нап’ято було полотно і з одного боку намальовано хату, а з другого ліс. Ліс був зроблений так: посередині рями рівненько й чепурно зроблено сажею широку смугу, це - стовбур; з боків ішли теж рівненькі й чистенькі тонші смужки, то - гілля; по гіллях начеплено кругленькі, як яблука, листя, штук по десять на кожній. Рями приставлялись одна до одної щільно й рівно, тільки з двох боків лишались проходи для героїв драм і комедій. І виходив справжній ліс. Акуратно було зроблено.

- А, наконец то! - почув я гучний голос Гаркунів і повернувся. У той саме час з-за «лісу» виходив якийсь добродій в чорній одежі й сам чорнявий і якби не дуже худий, то й дуже б гарний. За ним з’явилася струнка жіноча постать, одягнена в темну сукню і з рушником на голові, що гарно облягав її смугляве, гарненьке личко з великими, ніби здивованими, очима. Вони мовчки зо всіма поздоровкались, не минаючи й мене, і зараз же стали на бік.

- А за вами, господа, може карету посилать?- кинув їм Гаркун, перегортаючи книжку, що взяв у Галіної.

Петренки, не розуміючи, подивились на нього.

- Сказано в 12 на репетицію, а ви коли приходите...

- Та раз-у-раз же ми так збираємся! - промовив Петренко, дивуючись.

- Молчать,- умить чогось скипів Гаркун.- Я - режисьор і приказую вам не спізнятися більше... Абсолютноє свинство!.. Ставайте на місця... Пожалуста! - звернувся він до мене і ткнув пальцем у першу дію драми «Люте серце, або ж чотири смерті разом».

Репетиція почалась. Гаркун був справдешнім режисером. Він кричав, лаявся, бундючився, викривлявся і весь час коверзував Петренками, як сам хотів. То не туди стала вона, то не так повернувся він, то не з того боку обняла вона, то не в ту щоку поцілував він. Петренки покірливо робили, як хотів він, і іноді перекидалися сумними поглядами.

- Ну, от! Ну, от! - кричав Гаркун, підбігаючи до Петренка.- Хіба ж так хто сердиться? Ви понімаєте, що так не можна сердиться?!.. Насупте брови. Ще!.. Ще!.. Стуліть губи...

- Та мені ж говорити треба, як же я стулю губи?

- Пожалуста не розказуйте! Коли треба говорить, вони сами розтуляться... Ну... Тепер... Зробіть взгляд грозний...

Петренко стулив губи, насупив брови і «зробив взгляд грозний». Вийшло, ніби він зібрався заплакати.

- Ну, так... Тепер далі... Тільки станьте до рампи ближче... І ви, і ви...- злегка штовхнув Гаркун Петренкову,- положіть йому руку на плече... Ну, й дивіться на нього. Пріятнєє, пріятнєє дивіться... Смійтесь до нього... Більше... Ну? далі...

Тут увійшли ще дві паннії і, нашвидку хитнувши всім головою, стали збоку. Гаркун тільки суворо подивився на них.

- Залізняк! Що ви все руками тикаєте, як говорите? - причепився він до Гонтиного приятеля.- Ви ж не дратву просовуєте в чоботи? Коли ви вже забудете свою мастерськую?.. Абсолютно глупий народ!

Залізняк ніяково всміхнувся й міцно склав руки на животі.

- Ну, от! Він їх на живіт!.. Ну, положим, нехай так... Держіть, держіть так... Та веселєй смотріть... Підніміть голову... Та громче говоріть, бо вас і не почують... Ну, повторіть вашу фразу...

- Та годі вам уже свариться! - крикнув Залізняк із ролі й махнув рукою. Але, злякавшись, зараз же склав її знов на живіт і подививсь на Гаркуна.

- Більше інтонації треба...- сказав Гаркун.- Ну, далі.

Тільки до Гонти та до Галіної не міг причепитись. Гонта, очевидячки, був «талант». Він поводився вільно й розв’язно. Коли кінчалась його роля, він брав у руки балабайку і, підморгуючи двом паніям, що несміливо всміхались до нього й скоса подивлялись на Гаркуна, тихо дзвенів на ній. Талант же його мабуть виявлявся в тому, що він за одним духом викрикував свою ролю, котру знав, як отче наш, і умів добре «реготатись». Гаркунові дуже подобалось, як Гонта починав тарабанити свої «місця» не зупиняючись ні на один мент, хоча, треба додати, сам він дуже погано знав свою роль. Але він на це не вважав.

- Я таки ніколи й не вчу ролі,- говорив він.- Суфльор, вдохновеніє, от і все... Старий, опитний артист ніколи не вчить... Іскуство така штука, що... е... е...

Тут він зупинявся, жував трохи губами й накидався на кого-небудь. Так таки я й не довідався, яка така «штука» іскуство. А шкода, та й не мала!

Почалася п’ята дія.

- Ну, тепер ви вже пожалуста тільки репліку мені, тільки репліку...- звернувся до мене Гаркун,- тут такі місця, що без суфльору треба...

Він грізно нахмурився і

Відгуки про книгу т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К. (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: