Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Іломер тільки сплюнув, але посилати погоню не став: якщо втелющилося дурневі щось у голову — не впам'ятаєш. Нехай ідуть.

Минуло три доби стрімкого відходу, й напруга почала спадати. Ополудні вийшли на високий пагорб і вражено завмерли, бо якщо і є десь на землі Рай, то, звісно, це тут. Заліснені крутогір'я виколихували на своїх могутніх спинах столітні дуби і смереки. Кучерявилися білокорі берізки. Молоді дубці наввипередки один з одним бігли з пагорба до широкої річки, котра неслася сягнистим величавим плином, обвиваючи синіми закрутами пагорби та горбки.

Венеди розпливлися по місцині. Запалали вогнища.

— Овва, та тут живуть люди. — скрикнув Вихор, завваживши рух у пониззі.

— То слов'яни, — заспокоїв його Іломер, — Я не раз бував у цих місцях, знайомий з їхнім начільником. Вивідувачі уже були там — усе споійно. Рибарі, кожум'яки, оратаї, перевізники. Приймуть нас з миром.

Старий воєвода тільки гмикнув та й відвернувся. Молодий вождь не переставав його дивувати. Та властиво й то таке: з дитинства гасав світами, не було спину. Носило Степом, нетрями Пралісу, мало що розповідав, та, видко, багато нахапався чужинецької мудрости. Зітхнув: так, як було уже, звісно, не буде.

Іломер продовжив:

— Вони давно тут живуть. Зустрічають торгові судна. Перевозять людей на той бік. Бачиш, — показав рукою на далеку темну цятку, — то варязькі лодії, пробирають до греків. Велика і багата наша земля, але... — здвигнув плечем, — всі кому не ліньки повзуть на неї з мечем і вогнем. Коли ж це скінчиться, воєводо, коли наш народ стане на ній справжнім господарем?

Мовчали. Чому?..

І замислений Апостол вторив за ними: чому?

Іломер оголосив передих. Хто щось мав, поніс у городище, що височіло понад рікою, на торг. Інші латали вози, ставили розвори, загін молодих хлопців рушив із сітями у долину рибалити. Схлюпнув дівочий сміх, залементіли веселими голосами діти.

Апостол опустився у густу траву під стрункостанною калиною з червоними кетягами запашних гіркуватих ягід. Оглядав гомінке велелюддя. На нього озиралися: чи говоритиме він сьогодні свої казання? Не схоже, людей він не шукав, шукав усамітнення, був мовчазним та замисленим.

Іломер розсідлав Вогника, плеснув по спині:

— Відпочивай, брате, скільки днів без перепочинку. Заслужив.

Кінь радісно заіржав, метнув смоляною гривою і риссю помчав у долину, скидаючи задом, а Іломер плюхнувся у траву і задивився у небо. За мить перекинувся на бік. Ґедзь, який сидів у ньому, все ніяк не міг вгомонитися. Труднощі, клопоти, бої, безсоння, здавалося, тільки побільшували його силу. В ньому потроху минала хлоп'яча задерикуватість, вирівнювався пломінець, що кипів всередині, побільшувався, вимагав дії, руху, звитяги. Юнак повертівся у траві, але враз скочив: якого біса! Рай-ріка манила до себе світляним кипінням, і молодий вождь дав знак Лебедю підвести до себе гніду кобилку, яка стояла напохваті, прип'ята до дерева побіля стану. Пообіцяв же Вогнику два дні волі.

Від'їхати не встиг: велетенський чорний огиряка перепинив вершнику дорогу. Бив копитом землю, сердито форкав.

— Що тобі, Вогнику? — здивований Іломер натягнув повіддя. — Сказано — відпочивай.

Повернув кобилку, намагаючись об'їхати свого коня збоку, та Вогник метнувся навперейми, зв'юнилася на сонці смоляна грива, високо злетіли передні копита просто перед очі свого господаря. Кобилка перелякано шарпнулася.

— Та що з тобою? — ніяк не міг второпати збентежений Іломер.

Вояки, які обступили їздця, зареготали:

— Він ревнує, володарю. Покидай свою кобилку, бо загризе!

Чорний гривань направду наче як знавіснів, лиховісно клацав зубами, в кутиках губ пузирилася піна. Конячка під Іломером сполохано тремтіла, вертілася.

— Ге-е-еть, Вогнику! — сердито закричав і вперіщив нагаєм конячку, намагаючись прорватися крізь несподівану перепону. Вогник спинився, настовбурчився і враз щосили штовхнув мордою Іломера у бік так, що той ледве втримався, вчепившись у гриву. А розлютований звірюга знову наструнчився до стрибка. Довкуг задрижало листя од гучного реготу.

— Здаюся, Вогнику! — підняв руки молодий володар. Швидко спішився і передав повіддя кобилки Лебедю. Весело вигарцьовуючи до нього тут же підскочив Вогник.

— Ах, бісове насіння, — сердито смикнув за гриву Іломер, — діждешся у мене.

За мить кінь і вершник уже летіли стрімголов з крутого пагорба. Дружинники хапалися за боки: який господар, такий і його кінь.

Гніда кобилка вирвалася з рук Лебедя, помчала за ними услід, обережно перебираючи тонкими ногами і оббігаючи крутояри. Світилися, кипіли хвилі Рай-ріки, підняті засмаглими тілами венедів, кінськими мордами, які весело сушили свої зуби об згасаюче проміння Ясновида.

...І була ніч.

Колихалася над зірчастим плаєм, пахла спокоєм, умиротвореністю. У Апостола боліли скривавлені збиті ступні. Він покинув своїх вірників у теплій западині, відмахнувшись від щиросердної Любави, яка пропонувала зробити йому примочки з гойового зілля. Сієї ночі хотів побути наодинці зі своїми думами.

Забившись у густий вербинець, поринув у запечалля. Жалило душу глухе бутіння ріки: таки пора. Вічував, що його єство подрібнилося на безліч іскринок й розлетілося цією землею, поміж цих людей. Від того не став слабшим, не змалів, та побільшало гіркоти. Відав, що дорога, котра поведе його звідси, буде дорогою цього народу, знав, що ця земля наздожене його, де би він однині не був. Доля цього народу стала його власною долею. Апостол Андрій відчував, що прийшла пора останнього засіву Слова. Йому йти далі, а Слово, Блага Вість, буде бросніти, буявіти, животворити на цих землях, в душах венедійського племені. Проростатиме крізь криваві кльовища смерти, зради й підступи, малість і глупоту. Зло йде землею напропуд, не вибираючи дороги, не поглядаючи під ноги, але тяжкі дороги любови, бо довкруг зільники, що можна знеобачки столочити, нив'я, котрі легко витоптати, душі, які так так просто скривдити, зігнути. На лагідному тиховодді любові, під золотим сонячним покотьолом немає місця ненависті, та багато безборонности. Сей народ ніколи не піде по інші народи, ся земля ніколи не рушить по інші землі, але зувсібіч небавом посунуть сюди смертні мари. І ридатимуть матері, тоскно стогнатимуть діти, кривавою піною сходитиме золотавий околом.

Боліло серце.

З головокрутної височини, куди він нарешті з таким терпінням і такою мукою вибрався, знову уздрів як змінюються покоління й роди, піднявши руки д'горі, один за одним западають у землю, та, чим глибше входять вони в неї, тим вищим, можнішим стає вершак сяйного життя народу.

Стихало і все ніяк не могло стихнути буготіння людського ройовища. Нічну гладь раз по раз знуртовувало іржання стриножених коників, випущених на попас, песі перегавки, перегукування таборових чатників. Чутно було, як неподалік чорнява Горислава лагідним жебонінням залюлювала своїх синочків. Притулившись до теплої спини свого яснозорого довгогривця, нарешті упокоївся на теплому угрівку молодий паливода-вождь, полинув до своєї далекої золотокосої лади, загойдався з нею під зорешливим небом. Не спали полоненці під молодим горішником, мовчали, гореніли у своїй безпросвітній жахоті, куди вони потрапили з волі його — Апостола Андрія. Безпомічні, благуваті горлорізи терпли кожен у своїй одинокості, відчувши, хоч і не пізнавши ще уповні, безкрай добра і зла. По дорозі Апостол не раз підходив до них і розповідав про Ісуса. Ті мовчали, понуро втіпивши запалений зір у ковзку твань, але Апостол знав, що вони чують його, та тільки те, що зсунулося на них, було настільки нечеканим та великим, що вони на деякий час оглухли й оніміли, випавши з життя людей. Тікати вони не стануть, але що вчинять з ними венеди? Уб'ють? Перетворять на рабів?

— Що сказати тобі, отче... Не простий то рішенець. — У відповідь на його запитання Іломер тяжко і довго думав. — Страшна то справа — рабство. І раб — страшний чоловік. Знаю, бачив. Не знати для кого страшніший... Ніхто тоді не буде вільним — ані раб, ані господар... Я помислю, отче...

Десь далеко, у пониззі ріки, кипіло молоде гульбище хлопців та дівчат. Спалахували співанки, дзвеніли молоді голоси. Ватріла ніч далекими огнищами. Але поволі все стихало. Громотушний день, громотушний світ поринав у заласся солодкого сну. Вариста ніч крутила золоті линовища у широких, нуртливих водах великої ріки.

Апостол, розкрісливши руки, стрічав прибутну воду і прибутних людей, благословляючи на терпимість, милосердя, славне і вічне життя.

Прощався...

Не знав, якою буде його власна подальша дорога, та й не клопотався цим. Поклик у його серці лунав виразно, і він знав, що ще буде час для останнього слова, та ще однієї ночі у нього більше не буде.

Глава 15

НА ЗЕМЛЮ НЕ ПОВЕРНУЛАСЯ...

Одо — молодий зверхник загону вандалів — син Сіґурда і кам'яноокої Фріди, зближався з горою, що зеленим волохатим малахаєм закастрила простір. Їхав охляп, звісивши довгі, вузлуваті ноги, недбало понукуючи на своє виголодніле військо. Одо очманів од цього безумного походу, пожеж, безнастанного і даремного виталовування чужих спорожнілих гніздовищ. Він любив ратовища, блиск і подзвін мечів, скрики наполоханих полонянок, але ося дурноляпська війна з невидимим ворогом йому змерзилася.

Одо підганяв своїх рубак сердитим криком і роздратовано думав, що надаремним був цей важкий забрід крізь непроходимі пущі до невідомих племен. Від самого початку тут все було не так, як у інших походах. Перемоги оберталися поразками, смерть ворогів призводила до погуби великого числа самих вандалів. Коли видивлявся на страшне погорілля Венедії, пригодило на гадку, що сього разу вони вступили на прю не зі смертними людьми, а всемогутніми духами, що осьось похмурі марюки піднімуться із ущелин та западин, затонів річок, могутніх стовбурів борових дерев і посунуть на його військо, нищачи до ноги.

Одо плювався, скрипів зубами, вперто пробиваючись уверх безшелесним узгір'ям. Звірі і птахи покинули гору, навіть вітер перестав віяти, і рухалися вони вперед наче у застиглій мертвій воді.

О, тільки б доскочити отих душохватів! Усіх одразу. Або хоча б десяток... Або бодай одного... По краплині виточити сукровицю, загризти зубами.

Щодня його мугирі моцувалися до брані.